— Дядечку, купіть суниці! Дівчинка років десяти, з облупленим від сонця носом, по-діловому тицьнула йому те відерце під самий ніс. — Беріть, усього двісті гривень! І дешевше не знайдете, чесне слово

Спека того дня стояла така, що плавився асфальт, і Василеві хотілося лише одного — дістатися додому, стати під прохолодний душ і забути про цю виснажливу поїздку до міста.

Він зупинив своє авто біля старенького придорожнього кафе, аби просто вмитися та перевести подих. Аж раптом шлях йому перегородили двоє замурзаних дітлахів із пластиковим відерцем у руках.

Мордочки вимазані рожевим соком, коліна подряпані, а на світлих маєчках — яскраві плями від трави й свіжих ягід.

— Дядечку, купіть суниці!

Дівчинка років десяти, з облупленим від сонця носом, по-діловому тицьнула йому те відерце під самий ніс.

— Беріть, усього двісті гривень! І дешевше не знайдете, чесне слово!

— Не знайдете, — шморгнув носом її молодший братик, на вигляд років шести. — Дешевше вам ніхто не віддасть.

Василь важко зітхнув. Він і не збирався нічого шукати.

— Та не треба мені… — чоловік спробував відсторонитися, щоб не вимазати світлу сорочку.

Але дівчинка настирливо підштовхнула відерце. Василь сахнувся, і жменя добірних червоних ягід посипалася прямо в пилюку.

— Ох і руки у вас, дядечку, діряві! — щиро засмутилася мала, зазираючи у відерце, де товару помітно поменшало.

— Це ж скільки тепер дозбирувати…

Василеві стало ніяково від тих засмучених оченят. Він дістав із гаманця купюру.

— Тримайте вже, бізнесмени.

Мала миттю згребла гроші, спритно пересипала залишки ягід у якийсь пакетик і втиснула йому в руку.

— Та-а-ак, Марічко, ти знову за своє?!

Цей голос пролунав за спиною. Голос, від якого у Василя миттєво перехопило подих, а в скронях гупнуло так, ніби він знову став першокласником.

— Ларисо… Ти? — він ледве повернув язика, намагаючись приховати раптове тремтіння рук.

Жінка, що стояла перед ним, була вимазана ягідним соком не менше за дітей. Але яка ж вона стала… Вона розцвіла. Ота м’яка, жіночна повнота їй неймовірно личила, додаючи якогось особливого затишку й шарму.

— Я, Василю, я, — вона спробувала сховати збентеження за іронією. — Що, мої малі знову тобі ягоди втулили? Сподіваюся, не обідрали як липку?

— Та всього двісті гривень, мам! — насупилася Марічка. — Ми ж із Кирилом дві години по тих кущах повзали!

— Почнемо з того, що не дві години, а пів, — хмикнула Лариса. — І не ви повзали, а я. А ви тільки животики набивали, а потім тихцем потягнули відерце робити бізнес. Негайно поверніть дядькові гроші!

— Ну ма-а-ам… — заканючили малі.

Марічка хитро підморгнула Василеві — мовляв, виручай, дядьку, на що тобі ті двісті гривень. Цей погляд, цей ніс ґудзиком — точна копія малої Лариси.

Тієї самої дівчинки-шибайголови, яка колись лазила по всіх сусідніх черешнях і гамселилася з хлопцями.

— Не треба нічого повертати, — Василь дістав ще двісті гривень і простягнув малому. Той аж засяяв. — Купіть собі морозива.

— Дякуємо! — верескнули діти й, отримавши мамин дозвіл, вихором помчали до кафе.

Лариса ж примружилася. Оглянула його з ніг до голови, потім перевела погляд на його блискучий позашляховик.

— Чую, розкрутився ти непогано, — мовила вона. — Коли я вдруге заміж виходила, машина в тебе була скромніша.

— Є трохи, — ніяково усміхнувся Василь. — А ти як? Усе з тим же?

— Та ні, розійшлися, — якось занадто легко зітхнула жінка. — Тільки-но з’явився Кирилко, і все, не склалося.

Василя знову обдало жаром. Оця його любов сиділа в ньому з семи років, як хронічна хвороба. З іншими жінками все було просто: зустрічалися, навіть одружився якось.

Але прожив пів року з тією тихою, слухняною дівчинкою-квіточкою — і завив від туги. А от перед Ларисою, з її гострим язиком і сталевим характером, він завжди пасував.

— Звідки їдете? — спробував він перевести тему.

— Возила малих у зоопарк, — Лариса дивилася на нього впритул, і Василь бачив, як у неї починають червоніти вуха. Вірна ознака — зараз вибухне. — А інших питань у тебе до мене немає?

— Ну-у-у, не знаю… — протягнув він, нервово крутячи в руках брелок від машини. — Мабуть, я поїду.

— Стояти! — скомандувала Лариса.

Вона наставила на нього палець, як знаряддя зброї.

— Слухай сюди, Василю. Я вже доросла жінка і не маю часу на ці ігри. Якого біса ти стільки років водиш мене за ніс? З самого дитинства ходиш за мною, як прив’язаний, зітхаєш, квіточки носиш, а як доходить до серйозної розмови — в кущі!

— Та до якої розмови, Ларо… Ти вічно щось навигадуєш.

— Ти знущаєшся?! — вибухнула вона. — Це твій останній шанс, чуєш? Останній!

Василеві хотілося вчинити по-чоловічому. Підхопити її на руки, посадити в машину, закинути туди ж замурзаних дітлахів і повезти у свій великий дім, де є все для щастя. Але…

Але ж вона завжди буде такою. Командиркою. Їй не вкажеш, не прикрикнеш. А дружина ж має бути поступливою, дивитися в очі й коритися… Так принаймні заведено.

— Значить так, — відрізала Лариса.

Вона раптом розмахнулася, і ключі від її машини полетіли прямо в густі придорожні бур’яни.

— Ключів у мене нема. Тепер нам нічим їхати. Тож ти нас повезеш. До себе додому.

— Ти що твориш?! — зойкнув Василь.

Він кинувся в траву, ковзаючи дорогими туфлями по вологому схилу, впав на коліна і почав гарячково нишпорити в бур’янах, розгрібаючи землю пальцями.

— Знайшов! — радісно заволав він за хвилину, переможно підіймаючи вгору брелок.

— Залиш собі, — пролунав спокійний голос.

Василь підвів голову. Лариса вже сиділа у своєму старенькому авто і дивилася на нього через відчинене вікно.

— Я той брелок у полі знайшла. Він не мій. Прощавай, Василю. І сподіваюся, я тебе більше ніколи не побачу. Бо точно приб’ю!

Її червона автівка з вереском рвонула з місця. З заднього вікна, стоячи навколішки на сидінні, йому радісно махали руками двоє замурзаних дітлахів.

— Лариско! — гукнув він у порожнечу, машинально простягаючи вперед знайдений ключ.

А потім… полегшено видихнув. Пронесло і цього разу.

А кохання? Та що кохання. Нехай воно краще залишається тихою, світлою тугою десь у найдальшому куточку серця. Бо Ларисі тепер і справді краще на очі не потрапляти — точно приб’є.

***

Ось така вона, людська вдача…

Часом ми роками плекаємо в душі велике почуття, вибудовуємо ідеальні повітряні замки, але коли доля дає реальний шанс усе змінити — лякаємося власного щастя і ховаємося за звичними відмовками.

Може, так і простіше жити, у спокої та без потрясінь, але чи гріє той спокій холодними самотніми вечорами? А як ви вважаєте, чи правильно зробив Василь, що знову відступив?