— Мамо, вітаю з Днем народження! — щиро всміхаючись, Олена поцілувала матір у щоку.
— Найкращі вітання, — підхопив її чоловік. Він вручив тещі величезний букет червоних троянд та пакунок, де лежали улюблені парфуми Анастасії Вікторівни.
— Ой, діти, дякую! Добре, що приїхали. Проходьте до вітальні. Там уже Лера, тітка Валя і дядько Юрко.
— Уже? — здивувалася Олена й зазирнула до кімнати. У вітальні справді сиділи її дядько з тіткою, а також рідна сестриця, Валерія.
— Привіт, Оленко! — побачивши старшу сестру, Лера всміхнулася.
— Привіт. Думала, ти будеш пізніше. О котрій приїхала?
— Ще вчора, — відказала Валерія, не дивлячись на сестру. Аби не розвивати цю тему далі, тридцятирічна жінка схопилася з місця і пішла на кухню допомагати матері накривати на стіл.
Олена помітила розгубленість сестри, але не надала цьому значення. Лера завжди мала якісь дивацтва, але це не заважало батькам любити її більше, ніж старшу дочку.
Усе життя Анастасія Вікторівна та Геннадій Юрійович потурали молодшій. Вони постійно казали, що Валерія менша, а отже, їй треба у всьому поступатися.
Олена, яка була старшою за сестру всього лише на три роки, завжди була «маминою помічницею». Усе дитинство вона мусила віддавати Лері іграшки, прибирати за нею, а також пильнувати, щоб та вивчила уроки.
Бути нянькою Олена втомилася ще підлітком. У п’ятнадцять років вона вперше застрайкувала і навідріз відмовилася бавити Валерію. Тоді батьки дуже сварилися, але не стали змушувати старшу дочку займатися з меншою.
Зрештою, Лері було вже дванадцять, і вона була цілком самостійною. Але більшість домашніх справ усе одно лишалася на Олені. Анастасія Вікторівна просила наводити лад у квартирі саме старшу доньку.
— А що, Лера не має рук, щоб прибрати свої речі? — обурювалася Олена.
— Ти ж старша і зробиш це значно краще! Валерія зараз усе переверне в шафі, і врешті-решт тобі все одно доведеться там прибирати.
Невдовзі Олені набридло бути служницею у власній хаті. Закінчивши школу, вона вступила до коледжу в іншому місті й переїхала у гуртожиток.
Поки студентка навчалася, батьки її не чіпали, але коли вона почала працювати, Анастасія Вікторівна та Геннадій Юрійович знову стали просити доньку про допомогу.
— Лера скоро випускається. Допоможи їй підготуватися до іспитів. Ти ж уже пройшла через усе це.
— Мамо, я не можу. Мені не до цього!
— Як ти можеш відмовляти в допомозі рідній сестрі?
— Легко! — з іронією відповідала Олена.
Батьки всіляко переконували старшу дочку, щоб та допомогла молодшій, але Олена все одно цього не зробила. На той час у неї вже з’явився коханий, і вона не хотіла жертвувати їхніми зустрічами заради родичів.
Зрештою Анастасія Вікторівна була змушена найняти репетиторів, щоб ті допомогли підготуватися Лері до іспитів. Відтоді батьки більше не просили Олену про допомогу.
Вони знали про її норовливий характер і розуміли, що від неї вже нічого не доб’єшся.
Через кілька років Олена збудувала кар’єру в престижній компанії, а потім вдало вийшла заміж.
Валерія ж ледве закінчила інститут і влаштувалася працювати секретаркою у приватній організації. Заміжня вона теж була, але за рік подружжя розбіглося. Чоловік Лери не пропускав жодної спідниці, і вона не стала терпіти такого ставлення.
Весь цей час батьки всіляко підтримували молодшу дочку. Вони постійно давали їй гроші, допомогли купити автівку і всіляко заспокоювали після розлучення.
Олена знала про це, але нічого не казала батькові та матері. Вона вже звикла до того, що Валерія була улюбленицею.
— Ну що? Усі зібралися? — оглянувши гостей за столом, Анастасія Вікторівна взяла келих і виголосила тост. — Дякую, що приїхали на мій ювілей. Я не щороку відзначаю день народження, але цьогоріч усе-таки вирішила це зробити.
— І правильно зробила! — почувся голос Василини Григорівни, Олениної бабусі. — А то коли б я ще тут побувала?
— Мамо, ми постійно запрошуємо тебе в гості! — здивовано сказала Анастасія Вікторівна. — Ти ж сама не хочеш приїжджати!
— Коліна болять, доню, тому й не хочу. А так, хоча б нагода з’явилася!
— У будь-якому разі добре, що ми тут зібралися, — усміхнулася іменинниця. — Ми з Геною саме хотіли повідомити всім про свій переїзд.
— Про переїзд?
— Про який переїзд?
— Куди ви зібралися? — посипалися запитання від родичів.
— Не хвилюйтеся, недалеко, — розсміялася Анастасія Вікторівна і якось дивно глянула спочатку на старшу, а потім на молодшу дочку.
Помітивши це, Олена теж подивилася на Валерію. Та сиділа навпроти. Щойно Лера відчула на собі важкий погляд сестри, вона одразу опустила очі й почервоніла.
— Ви що, продаєте квартиру? — прямо спитала Олена в матері. Вона розуміла, до чого йдеться.
— Ні, доню. Ми нічого не продаємо. Ми з татом вирішили перебратися на дачу, а цю квартиру залишимо Валерії.
— Хм, — шморгнула носом Олена. — У якому сенсі залишите? Вона житиме тут, поки ви відпочиваєте в сільському будинку?
— Ні, ми переїжджаємо назавжди, а квартиру ми вже переписали на Леру…
Після цих слів за столом запанувала гробова тиша. Усі присутні знали про стосунки родичів у сім’ї, тож одразу поглянули на Олену, яка буквально кипіла від несправедливості.
Попри своє обурення, вона промовчала. На це й був розрахунок Анастасії Вікторівни. Вона знала, що Олені не сподобається рішення батьків, тому й оголосила про дарчу на ювілеї.
Жінка була впевнена, що Олена не стане зчиняти ґвалт при родичах, і вона не помилилася.
Після цього свята Анастасія Вікторівна довго не отримувала звісток від старшої дочки.
Олена була страшенно образилася на батьків і не хотіла з ними спілкуватися. Але за пів року молода жінка зненацька побачила батька й матір на порозі своєї квартири.
— Ви що тут робите?
— Доню… — Анастасія Вікторівна майже плакала. — Можна, ми з татом поживемо в тебе якийсь час?
— У мене?! А що трапилося?
— У нашому будинку була пожежа, — неохоче відповів Геннадій Юрійович. — Потрібен невеликий ремонт.
— Нічого собі! — здивувалася Олена, а потім з недовірою поглянула на батьків. — Чому ви прийшли до мене? У вас же є… тобто… була квартира в місті. Поїдьте до Лери.
— Ми вже там були, але Лерочка нас не пустила, — тремтячим голосом відповіла мама. — Сказала, у неї стосунки з якимось чоловіком, і зараз вона не може нас із татом прихистити.
— Прихистити?! — голосно обурилася Олена. — Взагалі-то, це ваша квартира!
— Ти ж знаєш, що вже ні! — сухо сказав Геннадій Юрійович.
— Оце так! Подарували доньці квартиру, а вона тепер на поріг вас не пускає. Ну, які відчуття? Подобається таке ставлення?
— Оленко, не кепкуй, будь ласка, — суворо відповіла мама
— Не кепкуй?! Ви провернули цю справу в мене за спиною, а тепер просите пустити у мою квартиру і кажете: не кепкуй?! Я ж теж ваша дочка і мала повне право на частину майна!
— Олено, ти й так живеш, як сир у маслі! — Анастасія Вікторівна витерла сльози й невдоволено подивилася на доньку. — У тебе є чоловік, зрештою! А Лера самотня й нещасна. Нехай вона хоча б від нас отримає допомогу. І зараз її поведінку можна зрозуміти. У неї нарешті почалися стосунки. Я й сама не хочу там жити. Навіщо заважати закоханим?
— А мені можна заважати?! Я з чоловіком живу! У нас теж стосунки! — Олена була обурена словами матері. Батьки захищали молодшу дочку, навіть коли та вигнала їх із квартири.
– Ви все життя допомагали Лері, а я мовчала! Але тепер я мовчати не буду! Якщо вам потрібна допомога, звертайтеся до молодшої дочки або вимагайте, щоб вона поділила квартиру порівну.
— Нічого ми просити не будемо! — крикнула у відповідь мама. — Це взагалі не твоя справа!
— Не моя?! Тоді мені нема про що з вами розмовляти! — Олена зачинила двері прямо перед носом у батьків і втекла до кімнати. Їй було дуже гірко й прикро.
Погорільці довго думали, що їм робити далі, а потім вирішили поїхати до Василини Григорівни.
Мати не стала відмовляти в допомозі зятеві та дочці, але свою думку про ситуацію з квартирою вона все ж висловила.
Жінка все життя спостерігала, як Настя кривдила її старшу онуку, і їй завжди було прикро за Олену.
— Уявляєш, мамо, Оленка нас не пустила! — поскаржилася Анастасія.
— Але й Лера вчинила з вами так само.
— Леру можна зрозуміти…
— А Олену? Її ви зрозуміти не хочете?! Як ви могли так вчинити з нею? Потайки віддати квартиру молодшій. Вона ж така сама ваша дитина, як і Валерія.
— Мамо, будь ласка, не втручайся в це! Ми з Геною самі знаємо, що нам робити зі своєю нерухомістю. Нехай Лера хоч і не пустила нас на поріг, але ми все одно її любимо.
— Гаразд, — ображено промовила Василина Григорівна. — Якщо ви з Геною вирішили розпорядитися житлом по-своєму, то й я маю на це право. Про мою квартиру можете назавжди забути. Я її залишаю Олені. Сьогодні ж подзвоню і домовлюся з нею про зустріч. Наступного тижня підемо до нотаріуса, щоб написати дарчу.
— Як це?! — голосно обурилася Анастасія Вікторівна. Вона не хотіла, щоб нерухомість матері дісталася Олені, адже в неї теж були плани на цю квартиру в майбутньому. — Я не дозволю цього зробити! Це нечесно!
— Хто б казав про чесність! — грізно відповіла жінка. — Я про це розмірковувала від твого ювілею, тож не думай, що зможеш мене переконати!
Коли Олена дізналася, що бабуся хоче переписати на неї трикімнатну квартиру, вона здивувалася. Їй був приємний не сам факт цього подарунка, а те, що в їхній сім’ї хоча б бабуся знала слово «справедливість».
Вже в понеділок Олена та Василина Григорівна звернулися до нотаріуса, а ще за кілька тижнів онука стала повноправною власницею квартири бабусі.
Коли Лера й Анастасія Вікторівна дізналися, що бабуся таки дотримала свого слова, вони з нею дуже посварилися. Але бабуся анітрохи не шкодувала про скоєне.
— Нехай тоді улюблена онучка за тобою судно виносить, — зопалу кинула Анастасія Вікторівна, збираючи речі, щоб повернутися до будинку. Там встигли зробити невеликий ремонт, і подружжя не хотіло більше жити з Василиною Григорівною.
— Усе має бути по справедливості! Шкода, що я тебе цього не навчила! — розчаровано сказала та дочці. — А щодо судна… То в мене хоча б онука є. А от від тебе обидві доньки відвернулися.
Анастасія Вікторівна нічого на це не відповіла. У глибині душі вона вже й сама розуміла, що зробила помилку. Та ось виправляти було запізно.
