— Дзвони Ларці. Скажи, що я, так і бути, дозволяю їй там пожити. Але хай ремонт зробить і по десять тисяч нам щомісяця на картку кидає. А ми потім продамо дорожче. Він тицьнув мене ногою в хворе коліно — легенько, але так дошкульно, що я ледь за стіл не вхопилася. — Чого стала, як корова? Дзвони, кажу

Я стояла над мийкою і бездумно шкребла металевою щіткою пригоріле дно старої гусятниці. Вода текла, змиваючи чорний бруд, а по моїх щоках так само без упину котилися сльози.

З кімнати, розриваючи вечірню тишу, на повну гучність горлав телевізор. Там ішло якесь розважальне шоу: перевдягнені в чудернацькі костюми драконів артисти співали пісні, а журі неприродно захоплювалося, вдаючи, ніби не впізнає своїх же знайомих.

На їхніх обличчях було стільки гриму, наче ту штукатурку накладали лопатою — жодної зморшки, суцільний пластик і білосніжні зуби вартістю в мільйони гривень.

Я не те щоб любила такі передачі, просто того вечора душа відчайдушно потребувала хоч якоїсь яскравої картинки. Сил моїх більше не було.

Нескінченне коло «дім-робота-город», а вечорами — вічно невдоволене, сите обличчя чоловіка на дивані. Але найгірше — пустка всередині.

Дев’ять днів тому не стало моєї мами. Вона пішла тихо, ніби просто втомилася і з полегшенням зітхнула наостанок.

Мама була тією єдиною людиною у світі, яка любила мене просто так. За те, що я є.

Вона могла сварити, могла ображатися, але в найчорніші дні завжди підставляла своє плече. І от я залишилася сама.

— То що, квартиру твоєї матері продавати будемо, чи хай Лариса там поки поживе, але гроші нам платить?

Голос чоловіка пролунав раптом, перекриваючи телевізійний галас. У мене з рук випала щітка. Дев’ять днів… Земля ще не осіла на могилі, а він уже подумки ділить її стіни.

Мій Іван на поминках напився так, що ледь на ногах стояв — чи то від удаваного горя, чи, скоріше, від великої радості. Мама бачила його наскрізь.

Ніколи не добирала слів, прямо в очі називала його трутнем і ледацюгою, що зручно вмостився на моїй шиї. Поки мала силу, могла й ганчіркою по спині перетягнути, коли він нахабнів.

Але з роками вона здала, довго й важко хворіла. Наша донька Лариса доглядала її до останнього, син Роман із невісткою приїжджали, помагали чим могли. Я теж бігала до мами крадькома, відпрошувалася з роботи, бо Іван категорично забороняв.

Він завжди ненавидів мою матір. Свої нерви після сутичок із нею Іван роками «лікував» своєю люттю — відігравався на мені й на дітях, поки вони були малі.

Мама здогадувалася, але я мовчала. А діти… діти просто боялися батька і щосили горнулися до бабусі, тікаючи в її затишну двокімнатну квартиру.

Особливо діставалося Лорі. Вона вдалася в мою матір — така ж гостра на язик, непокірна.

У п’ятнадцять років заявила батькові, що не зобов’язана приносити йому капці. Того вечора він відлупцював її так, що дитина два тижні лежала синя й кашляла кров’ю.

Мама, коли побачила онуку, хотіла здати мого чоловіка в поліцію, посадити за ґрати. А я… Господи, прости мене, дурну… Я валялася в неї в ногах, благала не робити дітей сиротами, жаліла його.

Мама тоді плюнула мені під ноги, забрала Ларису до себе і пригрозила, що прокляне нас обох.

Відтоді донька жила з нею. Потім у Лори з’явилася дитинка — моя онучечка Улянка. Іван доньку прокляв, кричав, що принесла в подолі, заборонив мені навіть бачитися з ними.

Син Рома теж пішов із дому одразу після школи. Іван якось ударив його так, що в хлопця лопнула перетинка у вусі. Тепер мій син живе через дві вулиці у гарному будинку, але до нас навіть на свята не заходить.

І ось мами не стало.

— Завтра підеш дізнаєшся, які там папери треба на спадщину, — Іван сито відригнув, доївши миску домашніх пельменів зі сметаною. — Двокімнатна квартира нам не зайва. Продамо.

— Почекай трохи, у мене ні сил немає, ні бажання по тих конторах бігати, — тихо озвалася я.

— Потім відпочинеш! — він боляче вщипнув мене за живіт. Це в нього такий жарт. — Дзвони Ларці. Скажи, що я, так і бути, дозволяю їй там пожити. Але хай ремонт зробить і по десять тисяч нам щомісяця на картку кидає. А ми потім продамо дорожче.

Він тицьнув мене ногою в хворе коліно — легенько, але так дошкульно, що я ледь за стіл не вхопилася.

— Чого стала, як корова? Дзвони, кажу!

Я, накульгуючи, пішла по телефон. Лариса довго не брала слухавку, а коли я тремтячим голосом переказала батькові умови, спокійно відповіла: «Завтра зайду після роботи, там і поговоримо».

Наступного вечора донька прийшла. Принесла мені пиріжків, цукерок, а на Івана навіть не глянула.

— Ось, батько за тебе переживає, дозволив вам з Улянкою і далі в бабусиній квартирі жити, — почала я, опускаючи очі.

— Та ти що? Прямо так і дозволив? — Лариса скривила тонкі губи точнісінько як покійна мама.

— Ти морду не корч, бо можу й передумати! — гаркнув Іван.

— Передумай, — засміялася Лора. — Тільки ти забув одну деталь. Ти до бабусиної спадщини ніякого стосунку не маєш. Вона мені ту квартиру ще сім років тому подарувала. Оформила дарчу. Я там повноправна хазяйка.

Що тут почалося… Іван аж почервонів. Здавалося, він побачив у доньці ненависну тещу, яка навіть з того світу зуміла вліпити йому ляпаса.

Гроші, на які він уже розкатав губу, попливли з рук.

— Ти… ти, тварюко! — заревів він, задихаючись від люті. — Приб’ю!

Він стиснув кулаки і кинувся на Ларису.

І тієї ж миті щось важке, чавунне з глухим тріском опустилося йому на маківку.

Я стояла над ним, важко дихаючи, і дивилася, як мій чоловік падає горілиць на лінолеум. З голови потекло темне. Чавунна сковорідка випала з моїх рук.

— Матінко Божа… він мертвий, — заголосила я пошепки, хапаючись за рота.

— Тихо. Живий він, — Лариса спокійно присіла біля батька, намацала пульс на шиї, а потім витерла руки об старий рушник. — Сковорідку помий і сховай. Скажемо лікарям, що був п’яний, кидався битися, перечепився і сам розбив голову об одвірок. Мовчи і просто кивай головою, зрозуміла?

Швидка приїхала миттю. Лікар зморщив носа від запаху перегару і легко повірив у нашу версію. Сусіди допомогли винести Івана на ношах. У лікарні виявилося, що від удару і нервів у нього стався обширний інсульт.

Коли мій чоловік прийшов до тями, то з жахом зрозумів, що права половина тіла його не слухається.

Рука висіла як батіг, нога не ворушилася, а язик ледве повертався.

Я приходила до нього щодня. Мовчки клала на тумбочку пакет із яблуками та бульйоном, сідала на краєчок стільця і дивилася. Дивилася в його перелякані очі.

Той, хто тридцять років пив мою кров, ламав мені ребра і топтав душу, тепер лежав переді мною, як безпорадне немовля.

І десь глибоко в грудях, там, де все життя жив тваринний страх, раптом розгорілося чорне, солодке полум’я. Уперше в житті захистивши свою дитину, я зрозуміла головне: він не всесильний. Його теж можна зламати.

Іван якось дотягнувся лівою рукою до телефону. Набрав сина.

— Роми немає, він з батьком дах перекриває, — холодно відповіла невістка Валя і хотіла відбити виклик.

— Поклич! — спробував рикнути Іван, але вийшов жалюгідний писк.

— А нам цього не треба. Не дзвоніть сюди більше, — відрізала вона і поклала слухавку.

Тоді він набрав доньку.

— Лорочко… це тато. Донечко, зайшла б провідала батька. Улянку привела б… Чого ж ми як чужі?

— А з якого це дива ми стали такими добрими? — ущипливо спитала донька. — Що, зовсім припекло? Дітей згадав, як склянку води нікому подати?

— Донечко, ну я ж твій батько… Я ж люблю тебе! Чуєш? І тебе, і онучку люблю!

Лариса промовчала. Їй, мабуть, стало гидко від цієї наскрізь фальшивої любові, яка прокинулася тільки тоді, коли знадобилася безкоштовна доглядальниця.

Іван полегшено зітхнув, відклавши телефон.

Він був упевнений, що жіноче серце розтане, що донька прибіжить, буде прати за ним пелюшки і годувати з ложечки.

Він не помітив, як я підійшла і стала в дверях палати. Іван здригнувся, зустрівшись із моїм поглядом. У моїх очах більше не було ні страху, ні покори. Тільки холодна, як лід, пустота.

— Я тобі кімнату вже приготувала, — сказала я рівним, безбарвним голосом. — Ту, що з балконом. Там низькі перила. Як стомишся так жити — двері відчиняються дуже легко.

***

Від редакції:
Ось такий важкий, але, на жаль, дуже життєвий лист надійшов на нашу пошту. Читаєш — і серце крається від того, скільки ж наших жінок роками терплять домашнє пекло, ховаючи синці від сусідів і благаючи дітей мовчати «заради сім’ї». А коли приходить розплата, часто буває надто пізно щось змінювати.

А як вважаєте ви — чи можливо пробачити тирану наприкінці його життя, чи кожен зрештою отримує те, що заслужив?