У матері зараз три квартири й цілий будинок за містом! Дві квартири — тут, у столиці. А вона єдину рідну доньку випихає на три роки у якусь убогу комірчину, ще й чортзна-де! Добре, що ми гучного весілля не робимо, бо я навіть не уявляю, з якими б очима вона на нього прийшла

— Уявляєш? До нашого з Дмитром розпису лишився якийсь місяць, ми вже й гостей обдзвонили, а тут мама ніби обухом по голові огріла: сказала виїжджати з нашої двокімнатної. Вона, бачте, надумала її здавати квартирантам! — ображено, ледь стримуючи сльози, скаржилася Дарина своїй подрузі.

— Оце так подарунок єдиній доньці на весілля. Рідна матір, називається, нічого не скажеш…

— Просто жах якийсь, — співчутливо кивала подруга, підливаючи Дарині чаю. — А вона взагалі подумала, де і як ви житимете після весілля?

— Та де там! Моя мама тепер думає виключно про себе. Уяви тільки, вона милостиво запропонувала нам перебитися в її старій однокімнатній квартирці, до якої електричкою з Києва трястися добрих пів години.

І то — лише тимчасово! Мовляв, пускає нас туди рівно на три роки, щоб ми грошей на власне житло підзбирали. Благодійниця!

— Даринко, — обережно зауважила подруга, — знаєш, багато хто й про таке може тільки мріяти. Люди роками по чужих кутках микаються, копійку до копійки відкладають, у декретах сидять на пташиних правах. А тут усе-таки якась допомога…

— Допомога?! — спалахнула дівчина.

— Ти це називаєш допомогою? У матері зараз три квартири й цілий будинок за містом! Дві квартири — тут, у столиці. А вона єдину рідну доньку випихає на три роки у якусь убогу комірчину, ще й чортзна-де! Добре, що ми гучного весілля не робимо, бо я навіть не уявляю, з якими б очима вона на нього прийшла…

Дарині нещодавно виповнилося двадцять шість. Її матері, Ларисі, — п’ятдесят. Дитинка в Лариси з’явилася, коли та була ще зовсім молодою й незаміжньою.

Тоді ж їй у спадок від батька дісталася та сама маленька однокімнатна квартира під Києвом. Дідусь із бабусею давно розлучилися, тож нерухомість перейшла до Лариси ще у двадцять два роки.

У ті часи, коли Даринка була малою, Лариса тягнула жилу, працюючи за двох. Вижити на копійчану допомогу матері-одиначки було нереально, а рідна матір (Даринина бабуся) допомагати доньці не поспішала.

Віддавши малу до садочка, Лариса щодня моталася на роботу до столиці. Згодом у її житті з’явився чоловік, і вони з донькою перебралися до нього.

Своїх дітей вітчим не мав, до Дарини ставився добре, але офіційно стосунки з Ларисою не оформлював до останнього. Аж поки лікарі не поставили йому страшний діагноз.

Тоді вони швидко розписалися, і за кілька місяців Лариса овдовіла. Вона стала законною спадкоємицею його столичної двокімнатної квартири, на яку зазіхали лише якісь далекі родичі, але закон є закон — усе дісталося законній дружині.

Дарині тоді було сімнадцять. Вони з матір’ю залишилися вдвох, але вже не бідували: здавали нерухомість, та й Лариса мала стабільну роботу, а на вихідних ще й їздила до старенького двоюрідного діда в сусіднє село.

Дід залишився на старості зовсім один і конче потребував догляду.

— Звісно, що за спадщину вона туди їздила, — з неприхованою іронією каже сьогодні Дарина.

— Так, за спадщину, я цього й не приховую, — спокійно зізнається сама Лариса.

— А ще тому, що моя рідна матір — його племінниця — відмовилася старого доглядати. Більше в нього нікого не було. Родина в нас невелика, повмирали вже всі. А чи легко мені було після зміни падати в ту електричку й трястися в село — нікого не обходило.

Дід був огрядний, важкий. Його ж треба було помити, їсти наварити, продуктів накупити, в хаті прибрати. Поки машинка пере, стоїш і чекаєш, щоб білизну розвісити. З двох вихідних у мене був лише один.

Суботу я стабільно віддавала дідові. Ще й сусідці приплачувала, щоб вона наглядала за ним, поки мене нема. І так — два довгих роки! Поки моя доня-студентка по клубах бігала та на побачення ходила.

Ні, Дарина не відмовлялася допомогти по дому: могла і прибрати, і їсти зготувати, і до бабусі з’їздити. Але якось, поїхавши з матір’ю до того діда, зморщила носика і заявила: «Ой, як тут смердить».

Лариса й не наполягала. Зрозуміло, що молоде дівча не буде старого діда мити.

Та й заповіт дід написав на неї, на Ларису.

Три роки тому діда не стало. Лариса отримала його будинок. Великий, але занедбаний, «безтолковий», як вона сама каже.

Жінка взагалі гірко жартує, що тоді працювала філією «похоронної команди»: спершу дід, за два місяці раптово пішла з життя ще зовсім не стара мама, а потім не стало й чоловіка, з яким Лариса час від часу зустрічалася.

— Я видихнула лише кілька років тому, — зізнається жінка.

— Сіла, обдумала все своє майно і зрозуміла, що просто смертельно втомилася. Втомилася тягнути цього воза. Я вже й не пам’ятаю, коли в мене була тільки одна робота. Все життя кудись бігла, рвалася, працювала як проклята. І на себе, і на того хлопця.

Тоді Лариса вирішила: час зупинитися. Вона здала в оренду ще й мамину двокімнатну квартиру в Києві, тож з’явилися гроші, щоб потроху робити ремонт у дідовій хаті.

Від знайомого чоловіка їй залишився старенький, але цілком надійний автомобіль. На рахунку діда теж виявилася якась сума — близько трьохсот тисяч гривень. Здача двох квартир дозволила довести будинок до пуття.

Ремонт Лариса робила суто під себе, маючи чіткий план: переїде за місто, звільниться з роботи. Знайде якийсь віддалений підробіток — добре, не знайде — грошей з оренди вистачить на нормальне життя.

Про доньку вона теж подумала. Кілька місяців тому з тої самої однокімнатної під Києвом виїхали квартиранти, і нових Лариса принципово не шукала.

У квітні жінка перебралася в село. Звільнилася, як і мріяла. Перші дні просто ходила по хаті й слухала тишу. Потім взялася за подвір’я: насадила квітів, поставила гойдалку, маленький столик.

До пенсії їй ще дуже далеко, тож зараз вона просто підшуковує роботу для душі, на кілька годин на день.

— Дочка поки жила в моїй двокімнатній, бо я ж знала, що вона заміж виходить, — пояснює свій вчинок Лариса.

— Дарина заробляє, майбутній зять теж при ділі. Я ж не на вулицю її виганяю! Я просто переселяю їх туди, у передмістя. Так, я розраховую на гроші, які мені приноситиме МОЯ столична квартира.

Тимчасово, бо їм у тій однокімнатній згодом однаково стане тісно, а мені зайва копійка не завадить. А вона ще й носом крутить!

— Мамо, а ти взагалі подумала, як ми на роботу з цієї глухомані будемо добиратися? — обурювалася Дарина під час останньої сварки.

— Подумала. На електричці. Точнісінько так, як роками їздила я, — незворушно відрізала матір.

— Чудово! Але ж тобі та квартира дісталася в спадок просто так, а мені — зась! Ти виставляєш мене за двері, женеш у якісь хащі! А могла б, між іншим, переписати ту квартиру на мене. Я б її продала, доклала б і взяла нормальне житло в іпотеку. Невже тобі для щастя мало двох київських квартир?!

— Уяви собі, мало, — твердо відповіла Лариса. — Нічого і ні на кого я переписувати не збираюся. Кажеш, мені спадок дістався? От і ти — чекай на свій спадок!

Лариса вважає, що має абсолютну рацію. Вперше за стільки років вона нікуди не біжить, не труситься над кожною копійкою і, здається, навіть помолодшала, як кажуть сусідки.

Тепер жінка мріє поїхати взимку кудись у теплі краї, хоче відкласти на новішу машину.

Старість? Що ж, на гідну старість вона собі, схоже, заробила. А дочка… Нехай ображається. Вона вже доросла жінка, поруч буде чоловік — це не те, що колись Лариса лишилася сам на сам із бідою.

— Знаєте, спершу серце трохи щеміло, — тихо додає вона. — Але як згадаю, як я жила, як крутилася тією білкою в колесі — усі сумніви як рукою знімає.

***

Ось така непроста, але напрочуд життєва історія про двох найрідніших людей, між якими раптом стали квадратні метри. Часто ми настільки звикаємо до материнської жертовності, що сприймаємо її як належне, забуваючи: наші батьки теж мають право на власне щастя, спокій і ранкову філіжанку кави у тиші свого саду.

А як вважаєте ви: чи справедливо вчинила мати, обравши нарешті себе, чи все ж таки рідній дитині потрібно віддавати останнє?