— Ей, малечо… Я твоя мама. Давай знайомитися… — голос жінки затремтів. — Так я сказала тобі, коли ти тільки зʼявилася на світ: «Моя найулюбленіша дівчинка у світі». Ти пробач мені, доню… Я ж зовсім-зовсім не вміла поводитися з дітьми. Я обіцяю тобі, я виправлюся. Тільки не тікай від нас. Я ж не зможу без тебе… Я так тебе люблю. І тато любить. Ти наша дівчинка, найкраща у світі… Пробач нам. Пробач мені

— Мамо… — Таня замовкла. У слухавці лунав стривожений голос матері, а вона просто не знаходила слів, щоб сказати головне.

— Алло, алло, доню! Що там?

— Мамо, я скоро приїду, — тільки й змогла видушити із себе Таня і швидко повісила слухавку.

Вона вийшла з переговорного пункту на вулицю. Там яскраво сліпило весняне сонце, у калюжах радісно хлюпалися скуйовджені горобці, а на лавочках, що вже просохли від снігу, всідалися старенькі.

Таня дивилася, як повз неї веселими зграйками, щебечучи наче пташки, пробігали дівчата в розстебнутих пальтах.

Як слідом за ними йшли хлопці, жваво про щось сперечаючись…

Люди поспішали у своїх справах, і тільки Таня йшла повільно, тихо, нікуди не кваплячись.

У гуртожитку дівчата сміялися з якогось жарту викладача. Таня мовчки пройшла повз них, лягла на ліжко і відвернулася до стіни.

— Танюхо, ти чого? Що сталося? — захвилювалися, загомоніли дівчата, обступивши її.

— Нічого.

— З Пашкою поскандалила?

— Ні…

Згодом прийшов і сам Паша. Дівчата тактовно вийшли — у всіх раптом знайшлися невідкладні справи.

— Таню, що таке?

— Нічого, йди собі.

— Та що трапилося?!

— Трапилося! — дівчина різко сіла на ліжку. — Трапилося те, що й мало трапитися! А я ж тобі казала! Казала! — вона почала лупити його маленькими кулачками в груди, заливаючись слізьми.

Хлопець міцно обійняв її і притис до себе.

— Ти чого, дурненька… Я ж тут, нікуди не дівся. Ну?

Тетяна заридала ще дужче, аж захлинаючись:

— Вони не хочуть…

— Хто не хоче? Чого?

— Л-лікарі… Лікарі не хочуть…

— Та ти що, Таню, з глузду з’їхала? Які лікарі… Це ж наша дитина. Ну, ти чого?

Дівчина притулилася до нього, і раптом здалося, що всі біди залишилися десь далеко позаду.

Мати, звісно, сварила Тетяну. Плакала, що до весілля, що дівоча честь зганьблена і все таке. Батько тільки кректав, але мовчав — майбутнім зятем він був задоволений.

Весілля відгуляли гучне. Паша теж був із села, тож дві родини швидко знайшли спільну мову.

Іринці Тетяна подарувала життя в строк. Та дівчинка видалася такою кволою, слабенькою… Паша відправив їх у село, а сам вчився за двох: і за себе, і за дружину. Так і закінчили інститут разом.

А потім обох направили на практику далеко, аж до Фінляндії.

Куди ж із такою крихіткою їхати в таку далечінь? Та й клімат там інший.

Вирішили залишити Іринку з бабусею та дідусем. А ті й раділи. Прикипіли до онучки всією душею.

— Пізня дитина наша, — пестливо примовляли старенькі.

Іринка росла в безмежній любові та ласці. Коли їй виповнилося п’ять, батьки остаточно повернулися.

Вони, звісно, приїжджали щороку у відпустку, брали малу на море, а потім знову їхали туди, де маленькій дитині було не місце.

Іринка просто обожнювала своїх маму й тата — таких молодих, красивих, розумних.

Коли настав час забирати її назавжди, дівчинка, звісно, раділа, що житиме з батьками. Але ж як вона сумувала за дідусем і бабусею!

Та й життя з батьками виявилося зовсім не таким, як Іринка собі уявляла. Зовсім не таким…

Ні-ні, вони її не кривдили. Любили, звісно, вони ж батьки. Але… Вони, наприклад, могли раптом зібратися і піти ввечері в кіно, залишивши п’ятирічну дитину саму.

Або загорнути в гості до друзів і лишитися там з ночівлею, просто забувши, що вдома на них чекає донька.

Могли затишно вмоститися у великій кімнаті на дивані перед телевізором, а коли приходила Іринка, відправляли її сидіти в крісло.

Так, вони проводили з нею вихідні, водили в парк на каруселі. Але весь інший час батьки були зайняті роботою і… одне одним.

Одного разу Іринку взагалі забули в садочку. Батьки вирішили, що перед школою їй треба навчитися спілкуватися з дітьми, і віддали її в дитсадок. Іринці там сподобалося: весело, багато ігор, добрі виховательки.

Але… їй так хотілося, щоб мама ніжно цілувала її, коли забирає додому. А тато, коли приводить уранці, допомагав роздягнутися, обіймав і махав рукою через вікно.

Вона, звісно, вміла роздягатися сама. Але ж їй так хотілося, щоб тато обійняв її так, як тато Оленки! Щоб мама поцілувала так, як мама Юлі!

Коли за нею не прийшли, дівчинка не плакала. Навпаки, вона зраділа. Подумала: ну все, тепер мене віддадуть не батькам, а бабусі з дідусем!

Але ні. Мама з татом примчали захекані, довго вибачалися перед вихователькою, а самій Іринці не сказали ні слова. Жодного слова пояснення.

Іринка дуже рано навчилася читати, і тепер весь свій вільний час проводила з книжками. Батьки страшенно пишалися, що донька читає ще до школи.

Хвалилися перед друзями, а ті просили дівчинку щось прочитати вголос. Іринка, аби хоч трохи довше побути в компанії батьків, слухняно виконувала всі їхні прохання.

Потім була школа. З нею взагалі не було жодних клопотів. Вчилася на відмінно, брала участь у всіх олімпіадах, приносила грамоти. Золото, а не дитина!

Вчителі хвалили, бабуся з дідусем не могли натішитися. Батьки теж хвалили… десь там, на бігу.
Іринка ніби існувала окремо від них, а вони — окремо від неї.

А незабаром сталося ось що.

Тато раптом став дуже уважним до мами. Мама стала якоюось вередливою, часто плакала. Іринка все більше сиділа у своїй кімнаті, щоб не дратувати її, і читала-читала-читала.

І саме в цей час вони з татом зблизилися. Він приходив до неї в кімнату, розповідав дивовижні історії про те, як вони з мамою жили далеко. Іринка почала ділитися з ним своїми успіхами, а він казав, що дуже нею пишається.

Це був найщасливіший час!

Дівчинка нарешті відчула себе потрібною, улюбленою дитиною. Вона вже знала, що скоро в неї з’явиться братик або сестричка. Мама теж стала приділяти їй увагу. Вони стали звичайною, люблячою сім’єю.

А потім народився Русланчик.

І вся увага батьків переключилася на нього. Іринка знову відійшла на другий план. Вони були сім’єю. Вони! Тато, мама і Руслан. А Ірина…

Ірина — це просто розумна, слухняна дівчинка, яка чомусь живе в одній квартирі з цією чудовою родиною.

— Вони гуляти йдуть і ніколи мене із собою не кличуть, — скаржилася Іринка бабусі по телефону.

— А ти збирайся і кажи: «Я теж із вами піду!»

— Та ходила я, бабусю. Думаєш, не ходила? Вони всю дорогу ніби приклеєні до тієї коляски, на мене навіть не дивляться. Тільки й чути: ах, Русланчик, ох, Русланчик…

«Ревнує до меншого», — вирішила бабуся. «Нічого, переросте. Її теж можна зрозуміти: стільки років була одна, а тут батьківську любов ділити доводиться».

Якось Іринка захворіла. Прийшла зі школи з високою температурою. Мама стурбовано помацала їй лоба.

Дівчинка з надією подумала, що мама зараз, як колись бабуся, укутає її теплою ковдрою, принесе чаю з малиною і посидить поруч. Але ні…

— Іди у свою кімнату, — скомандувала мати. — І не виходь звідти, щоб малого не заразити!

Дівчинці стало так гірко і прикро… Мама не зайшла до неї жодного разу. Лише тато, повернувшись із роботи, зазирнув у кімнату.

Іринка вся горіла. Батьки не на жарт злякалися, тато взагалі не відходив від її ліжка. Вона була йому така вдячна… А коли трохи одужала, тихо попросила, щоб він відвіз її назад до бабусі з дідусем.

— У сенсі, доню? Ти чого це?

— Там мене любили, тату. Помічали, розмовляли зі мною. А тут… Я живу у вас зовсім одна. Мене ніби не існує. Є ти, мама і ваша дитина.

— Навіщо ти так кажеш, Іринко?

— Я кажу так, як є, тату… Я вже не маленька, мені десять років. Не ображай мене брехнею, ніби ми щаслива сім’я. Я вам не потрібна. Віддайте мене назад, будь ласка… Бо інакше… інакше я втечу сама.

— Доню…

Але Іринка вже відвернулася до стіни.

Тато тихо вийшов з її кімнати і щось сказав мамі. Вони дуже довго і стиха розмовляли на кухні…

— Але ж я вперше відчуваю себе матір’ю по-справжньому! Зрозумій, Пашо, я так злякалася за малого! — виправдовувалася Тетяна.

— Таню, вона ТЕЖ наша дитина! Наша, розумієш?! Ми позбавили її батьківської любові в ранньому дитинстві, а зараз… Вона хоче втекти від нас! Розумієш ти це? Наша рідна донька хоче від нас утекти! Тобі що, так важко полюбити власну дитину?

— Що ти таке кажеш, Пашо?! Звісно, я люблю доньку!

— Так? А який у неї улюблений предмет у школі? Яка книжка їй найбільше подобається? Який фільм вона любить, ти знаєш?!

— А ти ніби знаєш! — розсердилася Таня.

— Я знаю, Таню… Я нещодавно про це дізнався. Уявляєш, їй просто не вистачає нашої любові. Нашого тепла.

— Але ж вона ніколи не казала…

— Про що не казала? Про те, що дитина потребує батьківської любові?! Ти як собі це уявляєш, Таню? Вона мала підійти і сказати: «Любіть мене»? Так?!

— Пашо… Я не знаю… Невже все так погано…

— Так, Танюшо… Все так. Може, зайдеш до неї?

— Я… я навіть не знаю, що їй сказати, Пашо.

— Та нічого не кажи. Просто обійми її. Вона цього так чекає.

Таня тихенько зайшла в дитячу. Сіла на краєчок ліжка, обережно погладила доньку по спині. Дівчинка миттю напружилася, наче струна.

— Ей, малечо… Я твоя мама. Давай знайомитися… — голос жінки затремтів.

— Так я сказала тобі, коли ти тільки зʼявилася на світ: «Моя найулюбленіша дівчинка у світі». Ти пробач мені, доню… Я ж зовсім-зовсім не вміла поводитися з дітьми. Я обіцяю тобі, я виправлюся. Тільки не тікай від нас. Я ж не зможу без тебе… Я так тебе люблю. І тато любить. Ти наша дівчинка, найкраща у світі… Пробач нам. Пробач мені…

— Мамочко… — дівчинка рвучко обійняла Тетяну і притиснулася до неї. Жінка невміло, несміливо погладила свою дитину по голові.

— Пробач мені, рідненька… Я так тебе люблю…

Іринка більше ніколи не просилася до бабусі. І гуляти вони тепер ходили всією сім’єю.

А ще вона всім серцем полюбила возитися з меншим братиком, а він — обожнював свою старшу сестру.

Ірина вже давно виросла, стала самостійною.

Але й досі, приїжджаючи в гості до батьків, вона сідає поруч, притискається до них і довго сидить отак, у затишній тиші…

— Ну звісно, — жартує вже дорослий Руслан, — ви ж Іринку завжди більше любили!

— Та ми вас однаково любимо! — усміхається тато. — Просто Іринка — наша дівчинка, наш первісток. Ми ж на ній вчилися вас любити.

— Та я жартую, ви чого… — Руслан підходить і теж міцно обіймає своїх найрідніших.

Бережіть одне одного.

І знаєте що?

Не забувайте казати своїм дітям, як сильно ви їх любите. Навіть якщо вони вже дорослі, навіть якщо в них уже свої сім’ї. Просто говоріть їм про це…

***

Цей щемливий лист-сповідь надіслала нам наша читачка, і ми не могли не поділитися ним із вами. Іноді ми робимо помилки через власну недосвідченість чи життєві обставини, але найголовніше — вчасно їх зрозуміти і знайти в собі сили попросити вибачення навіть у власної дитини.

А як ви вважаєте, дорогі наші читачі, чи можна надолужити втрачений час і відновити довіру дитини, якщо її дитинство пройшло далеко від батьківського тепла?