— Галю, у мене спина болить. Яка картопля? — Спина! У нього вічно щось болить, коли працювати треба! А телевізор дивитися — не болить! — Так не треба було садити цю картоплю! — На мої гроші куплена дача! Мої

— Розлучаюся з твоїм батьком! Все, годі! Двадцять п’ять років терпіла!

Мама стояла посеред кухні з мокрою ганчіркою в руках. Обличчя червоне, очі аж блищали від сліз.

Ярина застигла в дверях. У руках пакети з продуктами — заїхала до батьків після роботи, як завжди у п’ятницю.

— Мамо, що сталося?

— Що сталося? Та твій батько — егоїст! Ось що сталося!

З кімнати вийшов тато. У майці, домашніх штанах, з газетою під пахвою.

— Яринка приїхала? Привіт, доню.

— Не роби вигляд, що нічого не сталося! — мама жбурнула ганчірку в раковину.

— А що сталося? — тато сів за стіл. — Ти знову драму влаштовуєш через дрібниці.

— Дрібниці?! Я прошу тебе поїхати на дачу вже місяць! Місяць, Вікторе!

Ярина поставила пакети на стіл. Дістала телефон — написати чоловікові, що затримається.

— Так, стоп. Мамо, тату. Поясніть нормально.

— Що пояснювати? — мама сплеснула руками. — Картоплю копати треба! А твій батько лежить на дивані й телевізор дивиться!

— Галю, жовтень надворі. Яка картопля?

— Та, яку в серпні посадили! Пізня!

— Навіщо ти в серпні картоплю садила? — тато похитав головою.

— Потім, що сусідка дала сорт гарний! А тепер копати треба, заморозки скоро!

Ярина сіла між ними. Звичайна історія — мама хоче на дачу, тато не хоче. Сварилися через це регулярно.

— І через це розлучення?

— Не тільки! — мама висунула стілець, сіла. — Він взагалі мене не чує! Я кажу — поїхали. Він — не хочу. Я — треба. Він — сама їдь!

— Галю, у мене спина болить. Яка картопля?

— Спина! У нього вічно щось болить, коли працювати треба! А телевізор дивитися — не болить!

— Так не треба було садити цю картоплю!

— На мої гроші куплена дача! Мої!

Ярина зітхнула. Стара пісня. Дачу справді купили на мамин спадок від бабусі. Але це було п’ятнадцять років тому.

— Мамо, ну яка різниця, на чиї гроші?

— Велика різниця! Я туди вкладаюся, а він тільки критикує!

— Я не критикую. Я кажу — навіщо нам шість соток картоплі? Ми вдвох живемо!

— А онуки? Ярино, скажи йому!

— Мамо, у мене поки що немає дітей.

— Ось саме — поки що! А будуть — що я їм дам? Магазинну хімію?

Тато встав, підійшов до вікна.

— Все, Ярино. Я подаю на розлучення. Двадцять п’ять років слухаю про цю дачу.

— І я подаю! — мама теж встала. — Набридло з тобою сперечатися!

Ярина дивилася на батьків. Мамі п’ятдесят два, татові п’ятдесят п’ять. Чверть століття разом. І ось — картопля.

— Ви серйозно?

— Абсолютно! — хором відповіли обоє.

Роз’їзд: перевірка почуттів на міцність

Вдома Ярина розповідала чоловікові. Сашко слухав, похитуючи головою.

— Через картоплю?

— Ага. Мама образилася, що тато не хоче копати. Тато не витримує, що вона вічно його пиляє.

— Ну це ж смішно.

— Їм не смішно. Мама речі збирає. Каже, до подруги переїде.

— Думаєш, справді розлучаться?

Ярина налила чай, сіла поруч.

— Не знаю. Вони раніше теж сварилися. Але щоб так…

— А може, накопичилося? Буває ж — дрібниця стає останньою краплею.

— Може. Але, Боже мій, Сашко, вони ж люблять одне одного! Я це бачу!

— Любов любов’ю, а побут побутом. Скільки пар через нього розходяться.

Телефон завібрував. Мама.

— Ярино, завтра приїдеш? Речі допомогти зібрати.

— Мамо, може, не треба? Поговоріть спокійно.

— Ні про що говорити! Все вирішено!

Відключилася. За хвилину — тато.

— Дочко, мама у тебе?

— Ні, тату. Вона до подруги збирається.

— Нехай їде. Мені спокійніше буде.

— Тату!

— Що тато? Втомився я, Ярино. Вічно їй щось треба. То дачу, то ремонт, то ще щось. А мені просто відпочити хочеться.

— Але ви ж стільки років разом…

— Ось саме. Може, досить?

Вранці Ярина приїхала до батьків. Мама збирала речі у велику сумку. Тато сидів на кухні, пив каву.

— Навіть не допоможеш! — крикнула мама зі спальні.

— Сама вирішила — сама й збирай! — відповів тато.

Ярина пішла до мами.

— Мамо, ти справді їдеш?

— А що мені тут робити? З людиною, якій на мене начхати?

— Не начхати йому. Просто втомився.

— Я теж втомилася! Все сама, сама! Дачу я тягну, дім я тягну!

— Мамо, тато ж працює.

— Працює! На дивані!

Ярина допомогла скласти речі. Мама взяла лише найнеобхідніше — решту потім, сказала.

Біля дверей тато вийшов у передпокій.

— Ключі залиш.

— Не дочекаєшся! Мої гроші за квартиру теж платили!

— Галю, не починай.

— А що? Правду кажу!

Ярина встала між ними.

— Все, годі! Ви як діти, чесне слово!

— Нехай твій батько подорослішає! — мама грюкнула дверима.

Тато повернувся на кухню. Ярина сіла навпроти.

— Тату, ну що ти робиш?

— Нічого не роблю. Вона сама вирішила.

— Але ти ж міг поїхати на дачу. Один раз.

— Один? Та щовихідних вона мене туди тягне! То грядки, то теплиця, то ще щось!

— Вона старається для сім’ї.

— Для якої сім’ї? Ми вдвох! Навіщо нам стільки овочів?

— Ну заготовки робить. Тобі ж подобаються мариновані помідори.

— Подобаються. Але не настільки, щоб щовихідних горбатитися!

Ярина встала, налила собі кави.

— Тату, а ти її любиш?

— Дивне питання.

— Ну відповідай.

Тато помовчав.

— Люблю. Але втомився. Розумієш? Просто втомився весь час під неї підлаштовуватися.

— А вона під тебе хіба не підлаштовується?

— У чому?

— Ну… готує, що ти любиш. Футбол твій терпить. З твоїми друзями спілкується.

— Це інше.

— Чому інше?

Тато не відповів. Допив каву, пішов до кімнати.

Ввечері Сашко запропонував:

— А що, якщо їм просто пожити окремо? Ну тиждень-два. Охолонуть, засумують.

— Думаєш, допоможе?

— А чому ні? Іноді відстань допомагає зрозуміти, що людина дорога.

— Але як їх умовити?

— Скажи, що це тимчасово. Наче пауза, а не розлучення.

Ярина обдзвонила батьків. Дивно, але обоє погодилися.

— Нехай поживе у подружки, — сказав тато. — Подивимося, як їй там.

— Будь ласка! — відповіла мама. — Відпочину від його бурчання!

Домовилися на два тижні. Мама поїхала на дачу — подруга виявилася зайнята. Тато залишився в квартирі.

Перші ознаки примирення

Минуло три дні. Ярина подзвонила мамі.

— Як ти?

— Нормально. Картоплю викопала.

— Одна?

— А хто мені допоможе? Сусід, щоправда, мотоблоком поміг. Але все одно важко.

— Може, тата покликати?

— Ні за що! Справлюся!

Голос втомлений. Ображений і втомлений.

Татові подзвонила.

— Як справи?

— Чудово! Тиша, спокій!

— Що на вечерю?

— Е… яєчня.

— Знову?

— А що? Швидко і ситно.

— Тату, ти ж не вмієш готувати.

— Навчуся! Не маленький!

Але голос невпевнений.

На п’ятий день мама подзвонила сама.

— Ярино, у тата ліки від тиску де лежать?

— А що, він не знає?

— Знати-то знає. Але вічно забуває випити. Я нагадувала.

— Мамо, ти хвилюєшся?

— Просто… ну мало що. Вік уже.

Ярина посміхнулася.

— Зателефонуй йому сама.

— Не буду! Нехай сам дає собі раду!

Ввечері — тато.

— Дочко, мама воду на дачі перекрила?

— Не знаю. А що?

— Та сусідка дзвонила. Каже, труба може лопнути, якщо не злити.

— Подзвони мамі.

— Навіщо? Її дача — нехай сама думає.

— Тату, але ж ти завжди цим займався.

— Ось саме! Завжди я! Нехай тепер сама!

Але за годину передзвонив.

— Слухай, все-таки з’їжджу. Перевірю воду. А то мало що.

— Мама буде там.

— Ну і що? Дача спільна все-таки. Формально.

Сьомий день. Ярина приїхала до тата. На кухні — гора брудного посуду, на столі — залишки вчорашньої яєчні.

— Тату, що за безлад?

— Ніколи прибирати. Втомлююся після роботи.

— Мама ж прибирала. І теж працювала.

— Ну… вона звична.

У холодильнику — порожньо. Хліб, масло, яйця, прострочена ковбаса.

— Ти що їси взагалі?

— Та нормально. У їдальні обідаю.

— А вечеря? Сніданок?

— Даю собі раду.

Але вигляд у нього був кепський. Схуд за тиждень, неголений.

— Давай я приготую щось?

— Не треба. Сам.

Але коли Ярина почала готувати борщ, не протестував. Сидів, дивився.

— Мама дзвонила?

— Ні.

— І ти не дзвонив?

— Ні.

— Сумуєш?

Мовчання.

— Тату?

— Звик просто. Двадцять п’ять років поруч. А тут тиша.

— То подзвони!

— Не буду першим! Вона пішла — нехай і повертається!

Упертий. Обоє вперті.

Ввечері — мама.

— Ярино, я тут подумала… Може, татові борщ відвезти? Він же не вміє готувати.

— Мамо, ти засумувала?

— Нічого я не засумувала! Просто… ну не може ж він одні яйця їсти.

— Не може. Я сьогодні йому готувала.

— А… ну добре тоді.

Голос розчарований.

— Мамо, подзвони йому.

— Не буду! Він вибачитися повинен!

— За що?

— За все! За неповагу! За байдужість!

— Мамо, він на дачу їздив. Воду зливати.

Пауза.

— Правда?

— Ага. Хвилювався, що труба лопне.

— Ось бачиш! Без мене не може! А туди ж — розлучення!

Вечеря примирення і щастя в дрібницях

Десятий день. Сашко запропонував:

— Давай їх на вечерю покличемо. Наче окремо. Не скажемо, що обоє прийдуть.

— Хитро. А раптом посваряться?

— Або помиряться. Ризик є, але треба спробувати.

Подзвонили. Мама погодилася одразу — засумувала за ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, онуками, сказала. Хоча онуків поки що не було. Тато побурчав, але теж погодився.

У суботу Ярина готувала улюблене обох — качку з яблуками. Мама мала прийти о шостій, тато — о пів на сьому.

Але мама запізнилася. Возилася з пирогом, пояснила. А тато прийшов раніше — не було заторів.

Зустрілися в дверях.

— Ти що тут робиш? — одночасно запитали.

Ярина розвела руками.

— Обох покликала. Думала, у різний час прийдете.

— Я піду, — мама розвернулася.

— Стій! — тато зловив її за руку. — Пиріг неси. З чим?

— З капустою. Твій улюблений.

— Дякую.

Стояли в передпокої, дивилися одне на одного.

— Ти схуд, — сказала мама.

— Ти втомилася, — відповів тато.

— Картоплю копала.

— Я знаю. Сусід розповів. Чого не покликала?

— Гордість не дозволила.

— Дурна гордість.

— Сам дурень.

Але вже без злості. Навіть з усмішкою.

За столом спочатку мовчали. Потім тато розповів, як спалив каструлю, намагаючись зварити суп. Мама — як упала зі сходів на дачі, тягаючи відра з водою.

— Треба було шланг протягнути, — сказав тато.

— Я не вмію.

— Навчу.

— Правда?

— Звісно. І мотоблок купимо. Щоб не просити сусіда.

Мама розсміялася.

— Куди мені мотоблок? Я машину ж не воджу.

— І машину навчу. Що, гірша за інших?

Після вечері сиділи на балконі. Ярина з Сашком на кухні — дали батькам поговорити.

За годину тато крикнув:

— Ярино, ми додому поїдемо!

— Разом?

— А як же! — відповіла мама. — Хто йому борщ варити буде?

— А хто тобі воду на дачі зливати? — додав тато.

Поїхали, тримаючись за руки. Мов молодята.

Сашко обійняв Ярину.

— Бачиш, все вийшло.

— Ага. Але, ледь інфаркт не заробила. Реально думала — розлучаться.

— Не розлучаться. Вони ж люблять одне одного. Просто іноді забувають.

За тиждень Ярина заїхала до батьків. Мама готувала обід, тато щось майстрував на балконі.

— Полицю роблю. Для маминих заготовок.

— О, тато будівельник!

— Не смійся! Мама старається — консервує. Треба поважати працю.

Мама з кухні:

— Чула? Нарешті дочекалася поваги!

— Галю, я завжди тебе поважав!

— Ага, особливо коли на дачу їхати відмовлявся!

— До речі, наступні вихідні поїдемо. Теплицю до зими готувати.

— Правда? — мама визирнула з кухні.

— Звісно. Але тільки якщо пиріг з капустою спечеш.

— Два спечу!

Ярина дивилася на них і усміхалася. Все-таки добре, що тоді роз’їхалися. Зрозуміли, як потрібні одне одному.

— Ярино, залишайся на обід! — крикнула мама.

— Не можу, до Сашкових батьків їдемо.

— Як вони? — запитав тато.

— Нормально. Теж іноді сваряться.

— Це добре, — сказала мама. — Значить, живі люди. Ось якщо не сваряться — тоді біда.

— Чому?

— Значить, одне одному байдужі. А ми он — сваримося, бо переживаємо.

— Дивна логіка, мам.

— Нормальна! Правда, Вітю?

— Правда, Галю. Але краще все-таки не сваритися.

— Спробуємо. Але якщо знову на дивані заляжеш…

— Не заляжу! Обіцяю!

Ярина поїхала, залишивши батьків сперечатися щодо кольору фарби для теплиці. Але вже по-доброму, з усмішками.

***

Знаєте, наші дорогі читачі, буває ж у житті таке, що через якусь дрібницю, як от та картопля, можна й втратити те найдорожче, що роками будувалося.

Але, мабуть, немає лиха без добра, бо іноді саме такі струси допомагають розставити все по своїх місцях. Цікаво, а чи були у вашому житті схожі історії, коли дрібна сварка могла перерости у велику біду, але все обійшлося?

Як ви вважаєте, що найважливіше в таких ситуаціях: терпіння, вміння поступитися чи все ж наполягати на своєму?

Дуже хочеться почути ваші мудрі поради.