— Знаєш, Валю, іноді мені здається, що я маю трьох дітей. Тільки найстаршій моїй «дівчинці» — шістдесят три роки, і вона просто випиває з нас усі соки, — Ганна з силою труснула дитячу футболку, перш ніж акуратно скласти її в стопку.
— Сестра взагалі на межі. У неї дитинка стільки догляду потребує, а тут мама… Гірше за вередливе немовля. Вимотала всі нерви.
— Ніколи б не подумала, що так обернеться, — хитає головою подруга. — Вона ж так рвалася до вас ближче, так ображалася, що ви її в тій Полтаві саму покинули. А тепер що не так?
— А тепер, Валю, не повіриш — усе не так! Претензій стало вдесятеро більше. І це ж вік ще зовсім не критичний, шістдесят три — це ще жити й жити. А що далі буде? Мені від однієї думки про це стає страшно.
Ганні тридцять сім, вона заміжня, має двох доньок-школярок. Три роки тому вони з чоловіком нарешті видихнули — виплатили кредит за свою двокімнатну квартиру.
Робота в обох така, що доводиться і вечорами за комп’ютером сидіти, і на телефонні дзвінки з дому відповідати.
Ганна ставиться до цього як до неминучого зла: за красиві очі зараз ніхто й гривні не заплатить, доводиться крутитися.
З дітьми дуже виручає свекруха. От справді золота людина! Вона теж вдова, і вже давно.
Але від неї ніколи жодного докору.
Забирає дівчат зі школи, на лікарняних з ними сидить. Стане сумно — напече пиріжків, прийде в гості, пограється з онуками. Завжди з усмішкою, завжди привітна, з легким серцем.
Жодного разу не прийшла, щоб попсувати нерви чи пожалітися на долю.
А от рідна мама Ганни — людина зовсім іншого крою. Вітчим пішов з життя чотири роки тому. Мама тоді жила в Полтаві, і щойно пройшли похорони, одразу завела стару пісню:
— Як я тут сама? Впаду, віддам Богу душу — ніхто й не згадає. Поки ви з того Києва доїдете, мене вже й не стане. Виростила доньок, а доживати маю на самоті…
Сперечатися важко, залишитися самій — це горе. Але ж мамі тоді було лише п’ятдесят дев’ять!
Вона ще навіть працювала. Буквально в сусідньому будинку жила її рідна сестра, поруч — племінники, купа знайомих. Але ні, їй було погано.
Молодшій сестрі Ганни, Олені, зараз тридцять два. Доля в неї, м’яко кажучи, непроста. Хлопчик зʼявився на цей світ дуже особливим, потребує постійного нагляду та лікування.
Чоловік Олену покинув акурат чотири роки тому. Залишив їй однокімнатну квартиру, за яку ще платити й платити іпотеку. Тепер Олена тягне сина сама, працює з дому на трьох роботах, світу білого не бачить.
— Добре хоч колишній не вимагав повернути його частку за квартиру, — сумно всміхається Олена. Від недосипу й вічної тривоги вона зараз виглядає старшою за Ганну.
— І от тоді мама почала прозоро натякати, що треба б її перевезти до нас, — веде далі Ганна.
— А куди? До Оленки в однокімнатну, де дитина з інвалідністю? Туди мама не рвалася. А в нас — дві кімнати. Дівчата підлітки. Ми самі на головах одне в одного сидимо. Продавати наше житло і купувати трикімнатну, щоб ми всі там товклися? Ну ні. Ми тільки-но з боргів вилізли, лізти в нову кабалу не хотілося зовсім.
Мати, звісно, пропонувала: мовляв, продаю полтавську квартиру, купуємо велику спільну, але щоб у мене там була своя частка. Та чоловік Ганни став стіною.
— Ганю, я хочу, щоб наш дім був тільки нашим, — відрізав він. — І жити з тещею, при всій повазі, я не буду. Ти ж мене розумієш.
Ганна розуміла, бо й сама не горіла бажанням ділити кухню з матір’ю. Але сльози й маніпуляції тривали й ставали все витонченішими:
— От сваха внучок щодня бачить, а я ні… Оленці так важко, а я звідси не можу їй допомогти…
Зрештою, знайшли компроміс. Мама продає своє житло в Полтаві, вони беруть кредит і купують їй студію в Києві. Оформлюють на Ганну з чоловіком.
Мати подумала й погодилася. Довго шукали варіант, щоб і ціна не кусалася, і добиратися було зручно.
Знайшли: тридцять квадратів, до Ганни — п’ятнадцять хвилин маршруткою, до Олени — пів години.
Скидали фото — мати тішилася, їй усе подобалося. Приїхала, продавши свої старі меблі, бо везти їх було дорожче, ніж купити нові.
Глянула на квартиру — чудово. Поки робили дрібний ремонт і обставляли житло, дівчата Ганни потіснилися: старша спала на надувному матраці, віддавши ліжко бабусі.
Ганна з чоловіком брали відгули, моталися по магазинах, вибирали меблі. Купили новий зручний диван, гарну кухоньку, телевізор, невеликий холодильник.
Пралка залишилася від попередніх власників, майже нова. Все зібрали, вимили, підключили, повісили красиві штори. Накрили стіл, відсвяткували новосілля, видихнули з полегшенням.
А наступного ранку пролунав дзвінок.
— Ганю, цей диван такий мулкий… Моє ліжко було набагато зручніше. Нащо я тебе послухала і свої меблі не привезла? — затягнула мати звичним плаксивим тоном.
— І понеслося! — Ганна сплеснула руками.
— Двір їй не такий, магазин під будинком безглуздий, до Олі їхати довго. Пралка пере не так делікатно, як її стара, в холодильник нічого не влазить, до електричної плити вона звикнути не може. Навіть їжа, бачте, змінила смак!
Шпалери не ті, плитка у ванній не того кольору… А головне — вона сидить там сама цілісінькими днями і скиглить. Чекає, що ми будемо її розважати. А коли?
Ми з чоловіком крутимося, як білки в колесі! Я їй кажу: приїжджай удень до нас, побудь із меншою онукою, забери зі школи. Куди там!
— Я у вашому Києві заблукаю! В мене від ваших машин голова паморочиться, я до вас їхати не можу. Ви навіть подзвонити матері зайвий раз не хочете! Сиджу тут, як у клітці — ні подруг, ні рідні. Ох, нащо я тільки на цей переїзд погодилася! — вичитувала мати.
Чоловік Ганни не витримав. Сказав прямо: якщо вже так важко, то вони ту студію продають.
Бог з ним, з тим кредитом — погасять якось, але куплять їй квартиру назад у Полтаві, хай їде туди, де їй усе миле.
Мати залилася слізьми: зять нахамив, а доньки, бачте, не заступилися.
— А повертатися вона не хоче! Знаєш чому? — гірко усміхається Ганна.
— Бо там, каже, квартира і меблі вже будуть чужі, не її рідні! Це просто суцільне знущання. Хотіли як краще, зі шкіри пнулися, в борги залізли… А тепер маємо людину, яка в шістдесят три роки ниє так, ніби їй усі вісімдесят. І що з цим робити далі — я просто не уявляю.
***
Від редакції:
Часом найважче випробування для дітей — це не фізична втома чи борги, а неможливість ощасливити людину, яка свідомо обрала роль жертви. Ми можемо купити батькам нові стіни, зручні меблі чи перевезти їх ближче, але ми не здатні наповнити їхнє життя радістю, якщо вони самі відмовляються її помічати.
Можливо, в таких ситуаціях варто просто відійти на крок назад і дати рідним право самим нести відповідальність за свій настрій?
Як вважаєте, чи знайдеться тут вихід, який збереже нерви всій родині?
