Валерія Дмитрівна вже втретє чула, як дзвонить телефон, і не поспішала брати слухавку. Останнім часом розмови з улюбленим сином не віщували нічого, крім важкості в грудях.
На шостий дзвінок не витримала.
— Так, Сашку.
— Мам, привіт. Ти отримала лист? Я там у вкладеннях усе скинув — квитки, бронювання готелю. Усе оплачено, тобі тільки паспорт узяти й до вокзалу доїхати.
Голос сина звучав незвично бадьоро, але за цією бадьорістю вона вловлювала знайомі нотки провини.
Так він розмовляв у дитинстві, коли розбивав вазу і намагався задобрити її ще до того, як вона побачить уламки.
— Отримала, — сухо відповіла вона. — Тільки даремно гроші витратив. Я ж тобі ясно сказала: до Харкова я не поїду. І на цей ваш балаган дивитися не збираюся.
— Мам, ну який балаган? — зітхнув Сашко. — Це весілля. Моє весілля. Ти ж сама казала, що мені пора осідлатися, сім’ю завести.
— Сім’ю, Сашку, заводять із рівними. З тими, у кого за душею хоч щось є — характер, професія, хоча б диплом. А ти що вибрав? Двадцять два роки, жодного дня стажу, з досягнень — лише вміння накладні вії клеїти та губи бантиком складати. Вона ж із тебе мотузки в’є.
— Мам, не починай. Оленка — чудова людина. Вона мене любить. Ти б чула, як вона про мене дбає, як називає…
— Як? — перебила Валерія Дмитрівна.
— «Мій єдиний»? «Мій неповторний»? Звичайно, для неї ти неповторний. Де вона ще такого знайде, щоб і квартиру дав, і годував, і капризи оплачував?
Ти мені минулого тижня скаржився, що на зимову гуму грошей немає. Куди вони діваються?
Ти ж в IT працюєш, зарплата в тебе як бюджет невеликого містечка. Їй від тебе лише гроші потрібні.
— Вона не така! — простогнав син.
— Усі вони «не такі», поки заміж не вискочили. Розмова закінчена. До Харкова я не їду. Крапка.
***
Через три дні Валерія Дмитрівна вже сиділа на терасі в Стамбулі — пряні аромати, крики чайок над Босфором, неспішні сніданки.
На свою скромну пенсію, яка була майже в вісім разів меншою за зарплату сина, вона двічі на рік умудрялася вибиратися за кордон.
Секрет був простий: дисципліна, відсутність зайвих витрат і вміння бачити вигоду там, де інші бачили лише втрати.
Повернулася вона посвіжіла й сповнена сил.
Рідна квартира завжди зустрічала особливою тишею. Вона спокійно розбирала валізу, коли в замку заскреготів ключ.
У прихожу ввалився Сашко, обвішаний валізами по самі вуха.
Слідом, цокаючи підборами по паркету, увійшла струнка дівчина в рожевому спортивному костюмі.
Валерія Дмитрівна мимоволі здивувалася: хто взагалі носить шпильки з такою одежею?
Здивування швидко змінилося роздратуванням. Вона ж просила це непорозуміння до неї не привозити.
— Сюрприз! — криво всміхнувся син.
— Доброго дня, Валеріє Дмитрівно! — проспівала дівчина, роблячи крок уперед. — Я Оленка. Нарешті ми зустрілися! Сашко стільки про вас розповідав.
Валерія Дмитрівна повільно підвелася.
— Я просила не привозити її сюди, Сашку.
— Мам, ну досить, — він поставив валізи на підлогу. — Ми лише на тиждень. У готелях місць немає, ціни захмарні. Ми тихенько, у моїй кімнаті…
Оленка тим часом уже жваво оглядалася. На грубість свекрухи навіть уваги не звернула.
Безцеремонно провела пальчиком по полиці з порцеляновими статуетками, поморщилася, побачивши пил, і рушила просто до вітальні.
— Ой, як у вас тут… вінтажно, — мовила вона, розглядаючи важкі штори й антикварний комод, і зазирнула в спальню господині.
— Саш, а ти казав, квартира велика… Нам тут утрьох тіснувато буде, якщо ми вирішимо побути довше. Слухай, давай займемо найбільшу кімнату? Мені там не дуже подобається, звісно… Але заради тебе потерплю!
Валерію Дмитрівну аж тряхнуло.
— «Довше»? — перепитала вона. — Сашку, я щось пропустила? Ви плануєте тут оселитися назавжди?
Син замявся, відводячи очі.
— Мам, розумієш… Ми квартиру в Харкові здали. Вирішили, що поки краще в Київ перебратися, тут перспектив більше. А з грошима зараз туго — весілля все з’їло, ще й борги лишилися…
— Борги? — Валерія Дмитрівна сіла на край крісла. — Ти зі своєю зарплатою вліз у борги заради одного дня в ресторані?
— Ну а що такого? — вклинилася Оленка, плюхнувшись на диван і витягнувши довгі ноги. — Я ж наречена, я мала виглядати на всі сто. І взагалі, Саш, ти обіцяв, що твоя мама нас підтримає. Рідня ж.
— Підтримає? — Валерія Дмитрівна підняла брову. — Дівчинко моя, я свою підтримку вже надала — виховала сина, дала йому освіту. Тепер його черга підтримувати мене. А ти тут яким боком?
— Я його дружина! — Оленка звела підборіддя. — І маю право бути там, де мій чоловік.
— У цій квартирі, — повільно промовила Валерія Дмитрівна, — права маю лише я. Сашку, ти їй не пояснив розклад?
— Мам, не зараз…
— Ні, саме зараз. Послухай мене, Оленко. Ти прийшла в цей дім без запрошення. Ти не працюєш, не вчишся, і, судячи з того, як ти жбурнула куртку на мій комод, по господарству теж не дуже звикла.
— Я не хатня робітниця! — скрикнула Оленка, схопившись із дивана. — Саш, ти чуєш? Вона мене ображає! Ти ж казав, що в тебе своя квартира, що ми тут будемо господарями!
Сашко зблід. Подивився на матір благальним поглядом, але Валерія Дмитрівна гнутися не збиралася.
— Своя квартира? — вона перевела погляд на сина. — Ти їй так сказав?
— Ну… я ж тут зареєстрований… — пробурмотів Сашко.
— Зареєстрований. Але власник тут один — я. Квартира записана на мене. Я її купувала, я за неї платила, і я вирішую, хто тут буде жити.
Оленка завмерла. Чемність зникла за секунду.
— У сенсі — на неї? — вона обернулася до Сашка.
— Ти ж казав, що це твоя нерухомість! Що ми її продамо й купимо будинок під Києвом! Ти мені брехав?
— Я не брехав… я просто…
— Ти злидень! — зірвалася вона.
— Я на тебе пів року витратила! Відмовляла собі в дрібницях, думала, що ти чоловік забезпечений. І твою скупість виправдовувала — думала, ти мене просто перевіряєш. У багатих свої примхи…
Думала, трикімнатну, ніби твою, продамо, котедж купимо, машину мені… Та щоб ти провалився! Обманом мене в РАЦС затягнув!
— Оленко, заспокойся, — Сашко спробував узяти її за руку, але вона різко відштовхнула.
— Не чіпай мене! Валеріє Дмитрівно, — обернулася вона до свекрухи, — думаєте, ви найрозумніша? Усе під себе загребли й радієте? А ваш син без мене взагалі зачахне! Хто йому натхнення даватиме? Ви, пенсія стара?
— Натхнення? — Валерія Дмитрівна поморщилася.
— Дитино, про що ти говориш? Ти себе всерйоз «музою» вважаєш? Отямся. Ти звичайна дармоїдка. Висмоктуєш із нього гроші, сили й час. І знаєш що? Я дуже рада, що ти зараз розкрила рот.
Сашку, ти чуєш? Ось вона, твоя «любов до гробу». Як тільки запахло відсутністю прав на житло — любляче сонечко перетворилося на звичайне хамло.
Оленка відкрила рота, але, зустрівшись поглядом із Валерією Дмитрівною, осеклася. Інстинкт самозбереження спрацював.
— Геть, — спокійно сказала Валерія Дмитрівна. — Прямо зараз. Забирай свої речі й тікай звідси. Чи стусана для прискорення додати? Це я легко.
— Саш! — Оленка подивилася на чоловіка. — Скажи їй! Ти ж чоловік!
Сашко довго дивився на дружину, а потім несподівано промовив:
— І справді, мам… Чого я тебе раніше не послухав? Оленко, забирайся звідси. Живо.
— Що?! — вона різко почервоніла. — Ти мене виганяєш? На вулицю? У мене навіть на таксі грошей немає, я вчора новий одяг собі замовила!
— На таксі я тобі дам, — Валерія Дмитрівна відкрила сумочку, дістала купюру й брезкливо поклала її на край полиці для взуття.
— Гайда на вокзал. Їдь у свій Харків, до мами. Може, там знайдеш когось довірливішого. Якщо на квиток немає — подзвони батькам. Нехай вони далі твою долю вирішують.
Оленка схопила гроші, жбурнула на підлогу декоративну вазочку — та, на щастя, не розбилася — і, викрикуючи щось нечленороздільне про «сімейство дурнів», вискочила за двері, навіть не зачинивши їх за собою.
Сашко опустився на валізу й закрив обличчя руками.
— Пробач, мам. Який я дурень був…
— Був, — погодилася Валерія Дмитрівна, підходячи й кладучи руку йому на плече.
— Але головне — що «був». З кожним трапляється. Гормони, гарні слова, недосвідченість… Вона ж на десять років тебе молодша, Сашку. Ти для неї був просто квитком у сите життя.
— Вона казала, що хоче дітей… що ми будемо жити довго й щасливо…
— Звичайно, казала. Поки ти платив. А як до діла дійшло — ти сам усе бачив. Краще скажи, скільки ти в підсумку заборгував?
Сашко назвав суму. Валерія Дмитрівна лише крякнула.
— Оце так. Нічого. Квартиру в Харкові ти здав — значить, дохід є. Поживеш поки в мене, борги розрахуєш.
Але попереджаю: платитимеш за комуналку й продукти. І по господарству допомагатимеш. Я тобі не Оленка — прислужувати не буду.
Сашко підняв голову й слабко всміхнувся.
— Дякую, мам. Усе віддам. І за ті квитки… я справді хотів як краще.
— Я знаю, Сашку. Гаразд, іди помий руки. Я там із Стамбула пахлаву привезла й чай особливий. Будемо нерви лікувати.
***
Сашко розлучився і майже одразу почав зустрічатися з подругою дитинства.
Оксану Валерія Дмитрівна знала добре, тому в особисте життя сина більше не втручалася. Потенційна невістка працює, вміє вести господарство, шопоголізмом не хворіє.
З такою справді можна побудувати міцну сім’ю.
Іноді найближчі люди відкривають нам очі на те, що ми самі відчайдушно не хочемо бачити.
А як ви вважаєте — чи варто матері вчасно сказати синові жорстку правду, навіть якщо він цього не просить?
