Головна проблема – батька немає, він живий, здоровий, але його немає у моїй родині, з дитинства був вітчим, який, доки я був маленьким, ображав мене, а потім морально тиснув

Мені 25 років. Одружений, дітей нема. Відносини – дай Бог кожному. Головна проблема – батька немає. Він живий, здоровий, але його немає у моїй родині. З дитинства був вітчим, який, доки я був маленьким, ображав мене, а потім морально тиснув.

Згубного впливу вітчима позбувся — пішов жити до бабусі (це мама мого батька, яка завжди з великою турботою до мене ставилася). З татом бачимося дуже рідко – стабільно щорічно на якесь свято.

Найчастіше раз на рік буває дуже рідко. Має іншу сім’ю, двох дітей. Власне, навіщо я йому? Останні два роки він навіть перестав дзвонити мені на День народження. Почуваюся маленьким хлопчиком.

З цієї проблеми випливає наступна: я сильно прив’язуюсь до дорослих чоловіків, які сильніші за мене, якщо вони мене чомусь вчать, або виявляють нехай навіть елементарну людську, але увагу до мене. Був у відрядженні з директором, то відчував, ніби він мій батько.

Зрозуміло, що він несе відповідальність за мене, як за працівника, але мені шалено приємна ця увага про те, чи вистачає мені грошей, чи добре поїв і т.д. Вже хочеться як дитина, покласти йому голову на плече, знаючи, що він сильний, що допоможе і захистить.

Я вважаю, що це ненормально у 25 років. Варто десь почути пісню про тата, чи батьків, одразу хочеться плакати і дуже важко стримуватися. Дуже хочу позбутися цього.