Катерині Сергіївні вже йшов вісімдесят третій рік, а жила вона давно сама на околиці маленького міста.
Її єдина донька Рита вдруге вийшла заміж у Києві, і не раз кликала матір до себе, коли Катерина Сергіївна почала хворіти, але баба Катя, як ласкаво називали її сусіди по вулиці, навідріз відмовлялася.
— Що мені там робити в цій духоті й пилюці? Тут у мене хата, сад, курочки, собака і кішка. Не заманиш ніяким калачем… Тут і Богу душу віддам… — казала вона телефоном доньці.
Щоправда, у містечку на іншому краю жив і її онук в окремій невеликій квартирці. Рита та її перший чоловік, розлучившись, залишили квартиру синові.
Спочатку він приходив допомагати бабусі, але потім одружився і став жити турботами своєї молодої сім’ї.
— Вітюню, ти б приходив до бабусі частіше, — просила Віктора сусідка Тетяна, — тут справа не тільки в допомозі, і що немічна вона. Баба Катя сумує…
Віктор намагався вдома вмовити дружину, щоб відвідувати бабусю частіше, але Марина одразу відмовилася.
— Знаєш, що? Вона, звісно, твоя рідна бабуся. І на дні народження, і на всі свята ми відвідуємо її і даруємо подарунки чи гостинці. Але, вибач. По-перше, мала б про неї все-таки дбати твоя мати.
А вона поїхала і дуже рідко тут буває. Це ж її мама. І вона не повинна перекладати турботу про неї на тебе. Нам ще належить із тобою своїх дітей підіймати, і доглядати за своїми батьками: і за моїми, і за мамою твоєю. І як вона цього не розуміє?
Віктор не міг не погодитися з нею. Він зателефонував матері й поговорив із нею про погіршення здоров’я бабусі.
— Синочку, ну не кину ж я Київ? Не кину чоловіка, роботу? А до мене вона їхати не хоче. Сам знаєш, запрошувала я її… — відповіла мати, — і потім, ти ж знаєш її характер.
Вона не любить нікому підкорятися, завжди командувала, і тепер не змінилася… До неї ж ходить соціальний працівник і ти…
— Тоді як ти її кликала до себе жити? Значить, напевно знала, що не поїде? — запитав Вітя. — Ти на нас бабусю не вішай, ми й так своїми дітьми зайняті. Це я в тебе один, а Маринка моя про третього вже мріє.
І ти нам із дітьми не допомагала ніколи. Тільки її батьки раді онукам.
Після цієї розмови Віктор довго не телефонував матері, і вона не приїжджала і не дзвонила.
Але баба Катя захворіла взимку, застудилася, стала гірше ходити. Виручали її сусіди, і Віктор, звісно, приходив у вихідні з продуктами, і ліками.
— Що там мати, Вітю, збирається приїжджати? — запитала сусідка Тетяна, — непогано б поводити бабу Катю по лікарях. Я б, звісно, могла, я на пенсії, але не можу брати на себе такої відповідальності: лікувати її.
Все-таки мають рідні вирішувати: що і як. А то раптом що не вийде, потім мене й звинуватите в неправильній медичній допомозі…
— Ой, тітко Таню, матері моїй не до чого. Піде бабуся у засвіти, вона й сльозинки не проллє. Давно відійшла від справ… — сказав Віктор.
— Ну, а ти?
— А мені її шкода. Я їй ближчий став. Але розірватися між своєю сім’єю, дітьми, роботою, мені важко. Може, з вами можна якось домовитися? — запитав він.
Вони розмовляли на кухні, думаючи, що баба Катя спить, а вона підслухала цю розмову.
Коли Вітя пішов, залишивши торбу, Катерина Сергіївна підійшла до Тані, що готувала обід, і сказала:
— Сядь, Тетянко, мені треба поговорити з тобою.
Таня сіла.
— Ось що. Розумію я, що заважаю жити спокійно своїм рідним. А й ти мені не чужа, стільки років поруч, і завжди ти мені перша допомагала. Більше, ніж донька рідна. От і надумала я тобі свою хатину підписати. За догляд за мною. Не відмов, Тетянко. Будь ласка. У тебе сил вистачить. І я довго не проживу.
— Що ви, бабо Катю… Образяться вони. Та я вас і так не кину. Ви не подумайте, що я тільки за будинок можу доглядати. Я в міру сил завжди буду поруч, — почала було Таня, але старенька продовжила:
— Я не потайки, я їх поставлю до відома, їм моя халупа не потрібна. А ти хоч заради земельної ділянки візьми.
Сад у мене багатий. Та й будиночок можна завжди до ладу привести. Хоч твоїм дітям дістанеться, якщо моїм нікому я не потрібна….
Знаючи твердий характер баби Каті, Таня погодилася. Але перш за все вона зателефонувала доньці в Київ, на що та одразу дала згоду. Вітя порадився з дружиною.
— Нам із тобою її хата не потрібна. Її дорого не продати, а відновлювати нам не під силу. До того ж у моїх батьків є прекрасний будинок у селі, і з садом, і городом. Нам усе дають. А мені ця сільська романтика не потрібна. Я — міська, і в мене на першому плані — діти, їхня освіта, наша сім’я, зрозумій… — відповіла Марина.
Так баба Катя і заповідала свою хату сусідці Тетяні за догляд.
Віктор став ходити рідше, тільки провідував. Але він щоразу переконувався, що бабуся все вірно зробила.
Хата була тепер завжди чисто прибрана, піч у зимову пору витоплена. На плиті в баби Каті стояв свіжий обід, а в холодильнику — улюблене бабусине молоко і сметана з сиром.
Таня старалася.
Вона ходила до сусідки як на роботу: щодня. Купала стареньку у себе, прала білизну у своїй машинці, бо в бабусі була пральна машина старого типу. Всі були задоволені.
Приїжджала кілька разів і донька з Києва. Тепер їй нічого не треба було робити в матері. Вона сиділа, як гостя, і розповідала мамі про своє життя-буття в столиці, про роботу, про чоловіка і його кар’єру.
Вся вулиця раділа за Катерину Сергіївну, бачачи, як вона сиділа останні свої роки біля віконця своєї кухні і дивилася на вулицю.
Сусіди, проходячи повз, махали їй рукою, а баба Катя, зі свого поста теж кивала і посміхалася. Чиста, в білій хустинці, вона була рада будь-кому, хто приходив відвідати її.
Прожила вона до дев’яноста років. І відійшла тихо, у своїй хаті, уві сні.
— Дав же Бог бабі Каті ангела, — говорили сусіди на поминках, — ось ти розумниця, Тетяно, стільки років доглядала за нею, сумлінно й акуратно. І поховала сама, як годиться…
Донька поїхала, Вітя рідко тепер зустрічав Тетяну. А вона зі своїм чоловіком, почекавши пів року, відремонтувала будиночок, і подарувала його своїй доньці.
Так і живуть вони відтоді поряд, і радіють, і бабу Катю добрим словом згадують.
Ця історія — як теплий промінь світла, що нагадує: справжнє рідне серце не завжди визначається кров’ю.
Інколи той, хто відчиняє двері, стає ближчим, ніж ті, хто закриває їх перед тобою.
