Хлопчисько в колисці криком заходиться, а ця спить… ах ти корівонька, спить вона на підлозі, посеред хати… А де ж Панас? Час-то вже, чи не трапилося б чого… – Катерино, Катько, чого мовчиш? – штовхнула, а вона застогнала, Боже милостивий, весь поділ темний

Невістку свою, Калина, не сприймала. І ні, не через одвічний конфлікт свекрухи й невістки, а просто не любила.

А за що її любити, цю розтелепу? Як заговорить, неначе труба єрихонська, одне око косить трохи, обличчя все рябе, укрите ластовинням, тьху, що це за жінка, така? Волосся, як кінський хвіст, жорстке, сама довготелеса, руки, як палиці, ноги, як дишла, очі водянисті, витрішкуваті…

Не любила її Калина, не припала вона їй до душі.

Привіз її син Опанас, здалеку звідкись, видно в тих краях усі такі. А в них інші – маленькі, чорноокі, з волоссям м’яким, що льон, личка чисті, самі збиті, он і пригледіла Калина в сусідів дівчину, думала невісткою буде, Уляна Чорнушина, ой яка, співоча, сміхотлива, а вже роботяща, яка дівка, я тобі дам!

Вже й з Іваном, Уляни батьком, домовилася Калина, той теж не проти з Рябченками поріднитися. Чекали тільки, коли Опанас відслужить та приїде додому, щоб весілля справити. А те, що Уляна молоденька, так то нічого, зате не розбещена, як кажуть, з-під батьківського нагляду та материної спідниці, одразу до чоловіка.

А що? Господиня з неї добра буде, он, як сіно метає, – милувалася Калина майбутньою невісткою.

Та теж, то пиріг принесе, сама спекла, то масло сама збила, видно хотіла сподобатися майбутній свекрусі, молодець, поважала її Калина.

Уже в думках діточок, онучат няньчить, у неї, у Калини, п’ятеро їх дітей – чотири доньки, а п’ятий найменший – Опанас, Панасик. Чоловік її ледве встиг пожити трохи й усе, часи були важкі, залишилася Калина сама, з дітьми…

Ну нічого, по світу не пішли, міцне господарство в жіночки було, донькам усім придане справила, не на тачанці вивозили, а возами, о, як…

Залишалося тільки Панасика оженити, Уляна якраз для цих цілей і підходила… Придане їй Горпина, мати, ще з народження збирала, у них-то навпаки хлопці одні, Уляна найменша.

Усе подвір’я, всю худобу все Панасові дістається, дочки своє забрали, їй, Калині, нічого не треба, куточок виділять молоді, та за стіл садитимуть, ото й уся радість…

Мріяла Калина, як будуть зі свахою чай пити, та про молодь розмовляти, як об’єднають два великі господарства в одне. А може, вони, старі, взагалі в одній хаті житимуть, а що? Хоч тимчасову хатку он, утеплять…

Розмріялася стара, сни райдужні, неначе в дитинстві, бачити почала. Немов біжить полем вона, Калина, руки розставила, і ноги не болять, а назустріч їй хлопчик такий чорноокий, волоссячко на вітрі тріпоче, кличе її: “Бабуню, бабуню, іди сюди, я тут”.

Ох, прокинулася, а сама посміхається, треба ж таке, онучок їй привидівся, ось диво, так диво…

Зачекалася Панасика, ох, скоріше б синок приїхав.

Приїхав…

Не сам, а з нареченою цією, міською, а вона… худенька, ледь не на голову його вища, волосся, то дріт, очі витрішкуваті, по обличчю руде, матінко моя, жінко…

А може, може… пожартував Панасик, га? Ну не можна, таку довготелесу полюбити…

Не пожартував, знайомтеся, мовляв, матінко, моя Катерина.

Так і повалилася Калина на землю, це як же так? У нього тут наречена чекає, а він…

Покликала Васю, сусідського хлопчиська, за вухо його негідника схопила.

– Аяяяй, тітко Калино, чого ти б’єшся?

– Ану, зізнавайся, як писав листи Панасику?

– Як диктували, так і писав.

– Про наречену? Про наречену, що чекає його вдома, писав?

– Про Ульку, чи що? Звичайно писав, та тільки… – відскочив хлопчисько і залопотів, – маленька ще Улька, до вашого Панаса, він старий уже, а Уляні тільки п’ятнадцять виповнилося.

– Мовчи, знай, кого б ти, розумів іще, пора вже дівці заміж виходити.

– Це за старого ладу пора було, ясно? А зараз ось поскаржимося куди треба і покарають вас усіх.

– Ох ти… а за що покарають? За те, що я тобі вухо крутила, ти дивись, покарааають…

– Та за те, що руки розпускаєте і що дорослого чоловіка хотіли на дитині одружити.

– Іди звідси, на дитині… Улька дівка на виданні, а ти шахрай… Стривай… чи не ти в женихи Уляні мітиш? Га? Ото-то я й подивлюся, що начебто ти пишеш неправильно.

– Та все я правильно писав, у дядька Панаса, запитайте.

– А я спитаю, їй-Богу, спитаю.

– От і запитайте, а Уляна вам не дістанеться, ясно, – потираючи червоне вухо, вигукнув Вася зі сльозами на очах.

– Іди вже, жених, – вигукнула йому вслід Калина, – подивимося ще, – тихо собі під ніс зашепотіла вона, – в два рахунки ця довгонога вилетить звідси, як чорт із вулика, ох ти приїхала, принцеса…

– Панасику, що спитати хотіла?

– Так, мамо.

– А листи ти мої в армії отримував?

– Отримував, мамо, отримував регулярно.

– А про Уляну… про Уляну, я там тобі писала…

– Про Уляну? Ну так, що вчиться добре, що хоче на лікаря поїхати в місто вчитися, людей лікувати хоче, а що? Я підтримую, молодець дівчина.

– Якого лікаря, – здивувалася Калина, яких людей? А про заміжжя? Що ви з нею одружитися повинні?

– З ким, мамо?

– Та з Уляною ж, синку.

– Мамо, з якою Уляною, ти про що взагалі? Мало того, що вона дитя дитиною, так у нас багато дружин мати законом заборонено. Ось моя дружина законна Катерина…

– Ооо, – заволала стара, – та ми ж зговорилися вже, ти, що Панасе, дівку зганьбити хочеш? Вижени, зараз же, вижени цю руду, ніхто й не здогадається, вижени, – впала на коліна Калина, – я тебе, Христом Богом прошу, вижени її, одружися як належить, на нашій, на хорошій дівчині. Вижени цю…

– Мамо, заспокойся, – розсердився на матір Панас, – сил уже немає слухати тебе, що ти тут влаштувала, Катя – моя дружина, я її люблю, зрозуміло? Не хочеш з нами жити, ми підемо від тебе, Катруся лікар, вона сюди перевелася, буде в нас пункт свій, у селищі лікар буде, мамо… Ми підемо, мамо… підемо… живи, як хочеш.

– Це вона? Вона, Катька, тебе від матері відвертає? Ось, синку, ось воно…

Впала на підлогу Калина, рот набік повело, трясеться вся.

Ця руда, щось зробила і старій стало легше.

Але не полюбила вона Катрусю через це, не полюбила…

Довго дітей у Панаса не було, стара зловтішалася, а вона казала, казала, одружився б Панас на Уляні, вже голопузики бігали б по двору.

Уляна поїхала, вчитися в місто подалася, з цим лоповухим, ось вивчитися, – не втрачала надії Калина, – приїде і посуне цю руду, тоді Панас миттю на ній одружиться, дітей подарує йому…

Почала помічати стара, Катька і так біла, що капуста в борщі, а тут ну зовсім, бліда, ластовиння навіть поблякло.

Захворіла чи що, коняка?

– Що це з твоєю?

Посміхається Панас, ховає щасливі очі.

– Бабусею скоро будеш, мамо…

Плюнула зопалу і пішла…

Все, все прахом пішло, не бачити їй онучат від Уляни… А від коняки… навіть близько не підійде, на руки не візьме…

Важко ходила Катерина, видно було, що мучиться…

Іваном назвали…

Стара слово тримає, не підходить, нехай самі, зі своїм няньчаться…

Чотири місяці, як минуло з появи у їх родині дитяти.

Панас на роботі до ночі, під північ приходить, що за робота така, цікаво… Ця метушиться сама, встигає і їжу приготувати, і з дитям, і худобу доглянути…

Вона, стара, не лізе, дуже треба…

Прокинулася вночі, дитина криком кричить.

Що ця роззява? Не чує, чи що?

– Панасе, Панасе, чого дитя репетує у вас?

Тиша…

Встала, охаючи, матінко… Хлопчисько в колисці криком заходиться, а ця спить… ах ти корівонька, спить вона на підлозі, посеред хати… А де ж Панас? Час-то вже, чи не трапилося б чого…

– Катерино, Катько, чого мовчиш? – штовхнула, а вона застогнала, Боже милостивий, весь поділ темний, кров…

– Ох, ти ж, Боже, що з тобою, дівко? Чи не зробила чого, що? Дурна ти Катько, ну що мені з тобою робити?!

Застогнала, жива. Підстелила ганчірок різних, укрила.

– Куди мені бігти? що робити, Катерино… Тебе не кинеш, дитя знову ж таки…

Та стогне тільки.

– Ти полеж, полеж, мила, я до сусідів…

Двері рипнули, крадеться Панас щасливий, посміхається.

– Ти де був?

– Мамо, що не спиш, ти куди? На роботі був…

– На роботі? У тебе дружина непритомна, знаю я твою роботу… біжи до Кузьмича, бери в нього полуторку, в район Катьку везти треба, а то помре… а з тобою я потім поговорю…

Лежить Катерина в лікарні, зараз тільки зрозуміла, де вона, двері тихенько рипнули, хто там? Свекруха? Тітка Калина… З вузликом.

Сіла біля ліжка, сухенька, маленька, очей не піднімає, тихо заговорила.

– Іванка погодувала, із собою не повезла, куди така дорога, я чуєш, сусідку попросила, вона з радістю за дитям доглянути погодилася, ти не бійся, своїх сімох виняньчила, чи що нашого скривдить.

– Почула слово нашого Катерина, радістю обдало серденько… – Ти ось що, дівко, гола тут у мене лежиш, я тобі речі привезла, зараз води піду попрошу, обмию тебе, мабуть ці й не помили? Уся кров’яна лежиш.

Підхопилася і побігла, тут же санітарки з тазиками забігали, заметушилися, жінки з сусідніх ліжок дивляться заздрісно, ех, пощастило Катерині з мамою, он як вона їх тут… картає всіх…

– Ти лежи, – каже Калина невістці, коли чиста, вмита і переодягнена Катруся, лежить на подушці і тихо посміхається, – скільки знадобиться, я хоч щодня буду їздити, чула?

– Надумала вона мені, вдома поговоримо, – шепоче стара, поправляючи ковдру, – зовсім розуму немає, на кого Ванька і мене стару кинути вирішила… Мужики, що вони, сьогодні порожньо, завтра цілий віз, а ось дитя, воно своє рідне… та й свекруха тобі не чужа, – шепнула і відсунулася, дивиться своїми очима хитрими, що і в старості колір не втратили, – гаразд, Катько, побіжу я, завтра приїду, – уже вголос сказала.

– Дякую… мамо, – шепоче Катерина, завмерла Калина, обернулася, по-дівочому посміхнулася і припустила бігти.

– Яка в тебе мама, Катько…

– Так, дівчата, вона в мене така, тільки вона не мама, ну мама звичайно, чоловіка мого…

– Свекруха? – недовірливо всі запитують.

– Так, свекруха, у мене не було батьків, з бабусею росла, а вона мені маму замінила…

Так, неправду сказала Катя, але вона вірить, так і буде.

На завтра Панас приїхав, несміливо до ліжка підійшов, сів поруч, голову опустив.

– Пробач… Пробач мені, я такий негідник…

– Нічого, Панасе… ти тільки визначся, чи потрібна тобі така робота…

– Ні, – підскочив, – ні, мила, не потрібна… мені ти потрібна, син…

– І мама, – тихо сказала Катруся…

Ох, і недолуга в Калини невістка. Ну ось за що її любити? Та й довгонога, гучноголоса, руда, очі витрішкуваті… Ні, нема за що любити… А Калина ось любить… Вона давно полюбила, просто через шкідливість приховувала, разом із нею не спала і переживала, за нічні походеньки Панаса.

Онука на руки брала і пестила, поки вони не бачили, ох і полюбила Ванька… Катерина на подвір’я, Калина до колиски…

А в ту ніч задрімала і проспала, не догледіла, а та, що надумала, хвора… дитини позбулася, добре хоч не пошкодила нічого…

Калина тоді перелякалася знатно.

Коли син під ранок із лікарні приїхав, сказала йому, щоб вибирав, сім’я чи гулянки.

Любить ту, нехай іде.

– Я розпусти в хаті не потерплю, чув? Катерину з дитям не вижену, ти мужик, тобі простіше в житті влаштуватися… Розлюбив? Іди своєю дорогою, до мене приходь, до сина приходь, якщо любима дозволить, та, нова… Жінку ледь на той світ не загнав… негідник.

Не було за що любити невістку Калині, ну зовсім нема за що.

А за що?

За веселу вдачу? За голос гарний, особливо як затягне пісню, тільки за одне це розцілувати хочеться, за те, що в руках у тієї все горить? За те, що… Та за все, а особливо за онучат, за Ванька, Михайлика, Андрія, Святослава і Марічку…

Слава Богу, що не пошкодилося нічого від того, що вона зробила, діточок народила ще, все життя Катруся за той свій гріх каялася, що в маренні ніби скоїла…

Ех, не було за що любити невістку Калині, а вона любила… Та так, що дочки ображалися, мовляв, тобі, мамо, чужа дівка рідніша.

А як не рідна? Поруч, пліч-о-пліч, майже тридцять рочків прожили.

До глибокої старості дожила Калина…

Усіх онучат виняньчила, правнуків попестила і пішла зі спокійною усмішкою і душею чистою…