— Ааа, а то я думала, ти зовсім з глузду з’їхав, навіщось зберігаєш фото хлопчака, який знімався в рекламі по телевізору. Тетяно, ти зовсім його за дурника тримаєш? Платить п’ять років тобі просто так гроші, так ти йому ще трохи відредаговані фото актора відправляла? — Та пішли ви, недоумки. Я вас покарала… Як побачила твого Борю тоді, так план і визрів

— Юлю, Юююлю… — защебетала молода жінка, і Юлія Павлівна, яка йшла собі спокійно повз школу, обернулася.

Вона дивилася на незнайомку і ніяк не могла зрозуміти, хто це й звідки вона її знає. Жінка підійшла ближче, ледь не послизнулася на льоду, і Юля інстинктивно підхопила її під руку. В ту мить вона аж застигла від здивування.

— Тетяно? Тетяна Мельниченко? Оце так диво! Ти звідки?

— Та йду повз школу, дивлюся, наче ти виходиш, і очам своїм не повірила… Ну як ти? Як тобі живеться? Чим займаєшся? Поїхала тоді така важлива пані, і якось ми загубилися.

— У сенсі загубилися? Я тобі дзвонила, але абонент був недоступний…

— А я… тоді телефон загубила і… якось закрутилося, завертілося. Та годі про мене, краще ти розкажи, як у тебе справи?

— Слухай, а чого ми на вулиці, ходімо до нас, а знаєш що? У нас завтра невеличкі посиденьки, друзі прийдуть, приїжджай до нас? Га?

— Та ні, незручно, ти чого…

— Усе зручно, ти що, подруго, ми ж із тобою з садочка разом були, ще й за однією партою сиділи. Дивися, ось адреса, слухааай, а ти де зупинилася?

— У готелі.

— Давай до нас? У нас трикімнатна, купили нещодавно.

— Коли? Ой, вибач… я… це вже професійне, я рієлторкою працюю, ха-ха-ха. Ні, Юлю… мені з роботи оплачують готель, тож щиро дякую.

— Ну що, приїдеш?

— Я постараюся, Юлю… була рада тебе бачити… Ой, слухай… а твій чоловік? Якось незручно… чи в тебе немає… чоловіка?

— Є, ти чого? Ми ж із Борею одружилися!

— Із Борею?

— Так, з Абрамовим, ти що? Забула? Він у тринадцятій школі вчився, яка поруч із моїм будинком була, в нашому під’їзді жив… ну ти що? Забула? На велосипеді нас катав, на рамі й багажнику, пам’ятаєш?

— Аааа… Боря? Так ти за Борю заміж вийшла? Так, пригадую щось.

— Ну так. Ми вісім років живемо вже, у нас двоє дітей, Михайлик та Анечка, а в тебе?

— Гаразд, Юлю, я прийду, обов’язково приїду… побалакаємо.

— Як добре, що ти мене зустріла.

— Так…

За вечерею Юлія Павлівна, а вдома просто Юля і мамуся, повідомила Борі, що зустріла Тетяну.

— Яку Тетяну, Юленько?

— Тетяну Мельниченко, пам’ятаєш… ти нас на велосипеді катав, мене завжди на рамі, а її на багажнику. А ми потім, ой дурненькі, ха-ха-ха, пам’ятаєш? Пред’явили тобі, щоб ти нас по черзі на рамі катав, ха-ха-ха, мовляв, іншій образливо.

А ти… ти потім знову мене тільки на рамі катав і взагалі… став потім тільки одну мене катати… Мені навіть здалося, що Танька образилася… Я навіть подумала тоді, що вона, ха-ха-ха, закохана була в тебе, Борю… Ой, дитинство…

— Угу. А чого це ти про неї взагалі заговорила і хихикаєш тут?

— Так кажу ж тобі, зустріла.

— У нас у місті? А що вона тут робить? Чи вона живе тут?

— Ні, приїхала, на якісь курси. Вона наче рієлторка.

— Рієлторка? Вона ж на когось вчилася наче?

— Не знаю, завтра дізнаюся… ми ж тоді як роз’їхалися, більше не спілкувалися. А з чого ти вирішив, що вона на когось вчилася?

— Не знаю, всі ж вчаться…

— Ну так-то так… Завтра запитаю в неї.

— Завтра? Ви що, домовилися зустрітися? Ти забула, Юлю? Василенки ж прийдуть…

— Так я пам’ятаю, ось і запросила Тетянку до нас.

— У сенсі? Навіщо?

— Як? Борю? Вона ж подруга дитинства… І твоя, між іншим, теж…

— Моя-то з чого б…

Юлія Павлівна працювала вчителькою молодших класів, дітки її просто обожнювали, Юля мріяла про таку роботу, тому на роботу летіла на крилах і завжди з роботи йшла хоч і втомлена, але весела.

Сьогодні Юлія була стурбована наче чимось. Адже все добре, в чому справа?

Щось не давало спокою, а що, Юля не могла зрозуміти.

Прийшла додому, готували з Борею, вони завжди все роблять разом, начебто все добре, але Юлю не покидало якесь липке почуття, їй хотілося… плакати? Та що ж таке?

Друзі приїхали о сьомій годині, у них поки була одна дитина, ровесник Анечки, трирічний чоловік, від якого всі покочувалися зі сміху. Михайлик, Юлін і Борин, п’яти років від народження, не хотів гратися з малечею, пішов у свою кімнату і включив там мультики.

Друзі сиділи за столом, щось обговорювали, веселилися, Юля вже почала забувати це неприємне почуття, як у двері подзвонили, Юля здригнулася.

— Хто це? — чомусь злякано запитала Юля.

— Ти що, сама ж запросила цю свою… подружку дитинства, як її… — каже сміючись Боря.

— Ах, так… Тетянка.. так, точно.

Юля відчинила двері і впустила карколомну, запашну парфумами, зі свіжою укладкою, з іскристими сніжинками у волоссі, Тетяну.

— Ого, подруго, яка ти…

Легко доторкнувшись своєю щокою до Юліної, запашна, іскриста Таян скинувши шубку на руки господині, легко влетіла у велику кімнату…

— Знайомтеся, це Тетяна, — якимось тьмяним голосом сказала Юля, вона помітила, як змінився в обличчі Боря і розправив плечі Олег…

Весь вечір Тетяна була в центрі уваги, сміялася, могла підтримати будь-яку розмову, всі були зачаровані подругою дитинства Юлі, а Юля… У Юлі було якесь нехороше почуття.

До того ж подруга, завуалювавши це під жарт, образливо висміювала Юлю, розповідаючи то одну, то іншу історію з дитинства, виставляючи Юлю в непридатному світлі.

Вона пішла на кухню, сльози прямо підступили до очей, та що ж таке? Вікно з кухні виходить на балкон і з великої кімнати вихід на балкон.

Юля не включала світло, просто притулилася до вікна, коли почула голоси, що за…

— Ну так, милий, добре ти влаштувався, — почула Юля голос подруги, — трикімнатна квартира кажеш? А я повинна в однокімнатній тулитися? Ну ти молодееець, дітей заводити в тебе є гроші, так?

Дружиноньку свою одягаєш, взуваєш, як подивлюся, вона і на машині їздить… На дитину гроші давай. Мене не хвилюють твої проблеми, мені потрібна хороша, трикімнатна, не гірша, ніж у твоєї дружини… Або…

Юля не дослухала, вона з кам’яним обличчям зайшла у велику кімнату, де друзі сиділи одні, розважаючи занудьгувалих дітлахів.

— Юлю, щось сталося? Що з тобою? На тобі обличчя немає…

— Нііі, все нормально… щось погано стало, ігристого випила… А де всі?

— Боря палити пішов, Тетяна теж, вона також димить, виявляється?

— Так? Не знала…

Юля намагалася веселитися, розмовляти, але робила все через силу, думки метались у голові, Юлю всю вивертало, вона не могла спокійно сидіти.

Прийшли Боря з Тетяною, Таня веселилася вдвічі більше, пила, Боря був… розгублений?

Зараз усі підуть… і він теж піде, думає Юля, вона вже подумки попрощалася з чоловіком.

Те, що вони коханці, не було жодних сумнівів, як так? Коли він встигав? На роботі не затримується, завжди разом, усе відкрито, телефон, комп’ютер, усе у вільному доступі, треба ж, як замаскувався…

Юля ледь дочекалася, коли підуть друзі, ті, розуміючи, що щось відбувається, почали збиратися. Лише одна Тетяна продовжувала, як ні в чому не бувало веселитися.

Ледь зачинилися двері за гостями, Юля відправила дітей у кімнату і сіла на стілець, дивлячись на Тетяну і чоловіка.

— Ну, голуб’ята, і коли ви мені збиралися все розповісти? Я взагалі не розумію тебе, Борю… Якщо кохання у вас таке, навіщо я тобі? Що з мене взяти? Зарплата в мене маленька, спадщини я тобі не принесла, навіщо себе мучити? Збирайся і дмухай до неї.

Квартирка тобі МОЯ спокою не дає, Тетяно? Так вона в іпотеці, забирай…те. Я знайду, куди піти з дітьми. Як заздрила мені в дитинстві, так і продовжуєш? Забирай його, радій…

Боря намагався щось сказати, та Юля не давала…

— Ха-ха-ха, тебе, що прорвало? Та на що він мені потрібен, твій тюхтій… Він винен мені, вірніше дитині…

— Якій дитині?

— Юлю, дай мені все пояснити, — Боря хотів підійти до дружини, але вона зупинила його.

— Борю, у тебе дитина від цієї… жінки?

— Борю, у тебе дитина від цієї жінки? — передражнила Тетяна Юлю і весело засміялася, — ну що мовчиш?

— Я все поясню, Юлю.

— Постарайся, а потім я поясню… Хоча… я зараз розповім. Пам’ятаєш, літо після школи? Ти тоді з батьками поїхала ще? А твій Боря, він із задоволенням проводив зі мною ночі і… як логічне завершення цього всього, у нас син…

— Навіщо? — Юля підняла очі повні сліз, запитуючи в когось… — Навіщо? Для чого тоді тобі я?

— Та бреше вона, Юлько.

— Я не пам’ятаю нічого, це було один раз, у Руслана Коваленка проводи були, я перший раз біленького спробував. Вона поруч сиділа, висіла весь вечір, підливала мені… Я не виправдовуюся, сам винен, вона прийшла за тиждень і сказала, що я її… що накинувся на неї і вона тепер… дитина…

Сказала, що мати її змушує заяву написати, а вона мовляв, любить мене і не зробить нізащо цього… Сказала, щоб я просто одружився з нею… Я відмовився, вона погрожувала, плакала, благала. Потім сказала, що я пошкодую.

Я сказав їй, що якщо дитина і правда моя, то я її не кину, а якщо я винен, то нехай мене покарають. Вона ж не пішла нікуди, я кликав у поліцію, вона відмовилася… Кликав у лікарню…

Потім ти поїхала вчитися, я за тобою, батьки переїхали наші, я втратив її з поля зору… П’ять років тому, коли Михайлик у нас народився, вона з’явилася. Почала вимагати гроші на сина…

— І?

— Я всі премії, все їй віддавав, підробітки, зарплату підняли, мені довелося віддавати на дитину, він же ні при чому…

— Ну звичайно, — хитро каже Тетяна, — за стільки часу накопичилося.

— Ось так, Юлю… Дитина не винна.

— Як звати вашого сина? — запитує Юля.

Боря з Танею в один голос кажуть… різні імена.

— Он як? Так Сашко чи Олексій, Тетяно?

— У нього подвійне ім’я, — починає викручуватися Таня.

— Ти хоч раз бачив свого сина?

— Ні, наживо не бачив, вона мені присилала фото, я їх у папку поклав окрему… Я… ну дитина… Я… Юлю, я хотів би і далі допомагати синові…

— Борю, — вкрадливим голосом запитує Юля, — а папка часом не ААААА називається?

Боря почервонів і кивнув.

— Ааа, а то я думала, ти зовсім з глузду з’їхав, навіщось зберігаєш фото хлопчака, який знімався в рекламі по телевізору. Тетяно, ти зовсім його за дурника тримаєш? Платить п’ять років тобі просто так гроші, так ти йому ще трохи відредаговані фото актора відправляла?

— Та пішли ви, недоумки. Я вас покарала… Як побачила твого Борю тоді, так план і визрів… Ну думаю, одразу не вийшло, зараз спробую, а він і повівся, козел. Усе, прощавайте…

— Стояти, — Юля загородила їй вихід, — ти правда думаєш, що можеш ось так просто піти? Тобі доведеться віддати все, що тобі віддав мій чоловік, подруго.

— Так, я йду, просто так, — посміхаючись відповідає Таня, — у вас немає доказів, гроші він давав мені просто так, тому, що я йому завжди подобалася, зрозуміла? Я, а не ти, прісна миша. Я в будь-якому суді доведу, що ми були коханцями, він просто робив мені подарунки, так що заспокойся і радій, що так усе обійшлося… подруго.

Тетяна пішла.

Юля з Борею довго мовчали.

— Чому ти мовчав?

— Боявся втратити тебе…

— Як нерозумно, Борю… сучасний хлопець, яка дитина, ну… ти чого?

Боря розвів руками.

— Я обіцяю, Юлю, більше ніяких таємниць…