Сестри рвали вишні, тепер сидять і перебирають їх, занадто стиглі відкладають в інший таз. Олеся їсть вишню і задумливо дивиться на сестру. — Ти знаєш, що батько гуляв від неї все життя, знаєш? Знаєш, звичайно, ми вже дорослі були, пам’ятаєш, як мама бігала Нінці Кривошеєвій вікна била

— Знаєш, Олесю, а мама таки права, мені здається.

— Тааак, у чому ж, якщо не секрет?

— Та в тому, що ти вже не дівчинка двадцятирічна і навіть тобі не тридцять, уже негарно в твоєму віці бути самотньою.

Олеся із сестрою Іриною сидять на ґанку батьківського будинку, вони рвали вишні, тепер сидять і перебирають їх, занадто стиглі відкладають в інший таз. Олеся їсть вишню і задумливо дивиться на сестру.

Олесі сорок п’ять, з чоловіком розійшлася вісім років тому, ну як розійшлася… її улюблений Ігорьок, світло її життя, найулюбленіший і єдиний чоловік на світі, той, з яким планувалося постаріти разом і віддати Богу душу в один день в один день… Її Ігорьочок, з яким вони зі студентських років разом, ходили за ручку все життя, кохання ванільне, коротше, її єдиний і неповторний чоловік, батько її дітей, виявився… гулякою, зрадником, Іудою і так далі.

Син з Ігорьочком не хотів спілкуватися, зараз, через роки, наче почав відтавати. Три роки тому, коли Олексію виповнилося п’ятнадцять, навіть на день народження ходив із батьком у кафе, але посидів недовго, прийшов, очі блищать.

— Що таке, синку, — запитала мати.

— Нічого, — буркнув і пішов у кімнату, — потім уже коли Олеся тихенько пошкрябалася в двері, дозволив увійти і зізнався, що дуже ображений на батька. — Мамо, поки сиділи з ним, ця його… раз десять подзвонила, він навіть не витримав, гаркнув на неї щось…

— Та й нехай, синочку… нехай, значить не довіряє, раз назвонює.

— Я більше не хочу з ним зустрічатися.

— Це твоя справа, синочку, я не можу заборонити або навпаки примусити.

— Він… , — Олексійко назвав негарним словом батька.

— А ось це ти даремно, сину… не треба так, гаразд? Не опускайся на дно, яким би він не був для мене, для вас із Лілею він був і залишається батьком, вашим татом. Це з татом ти вчився їздити на велосипеді, з татом ходив у гори, з татом лагодив дідовий «жигуль», тато вчив тебе плавати і давати здачі, не перекреслюй те хороше, що у вас було. Ти можеш з ним не спілкуватися, це твоє право, але говорити так не треба, добре?

— Мамо, він же перекреслив все… він зрадник.

— Він зрадник, гад повзучий і так далі, по відношенню до мене, а не до вас, синку… Давай будемо чесними, батько ніколи не забував про вас, він вас любить так само, як і раніше… Ти знаєш, нормальна людина, може розлюбити дружину або чоловіка, але дітей ніколи, діти це частинка нас, наше продовження…

— Ага, звичайно, а навіщо він ще дитину завів? Якщо так любить нас?

Олесі було неприємно і навіть боляче, але довелося пояснювати синові, інакше виросте озлобленим, навіщо? Адже, як батько, Ігор і правда дуже хороший.

Льошка просто з характером, а Ліля, та ні, любить батька, спілкується з ним, навіть у гості ходить, Олеся не проти, так прикро було спочатку, але пересилила себе.

— Льошо, ну це ж логічно, коли люди люблять одне одного, вони заводять дітей.

— Угу, ви он… теж любили одне одного…

Олеся спробувала згорнути цю розмову тоді, поплескала сина по голові, а сама потім трохи поплакала, зовсім трошки, особистого життя в неї не було, так і жила п’ять років сама, ну як сама — з сином.

Звичайно, були чоловіки, але… всі вони порівнювалися з Ігорем, планка була високо піднята, вона це розуміла, але нічого вдіяти з собою не могла. До того ж діти, Ліля в підлітковому віці була, потім Льошка підріс, та ну їх…

А потім… потім Олеся раптом усвідомила, як же їй добре живеться.

Вона перестала боятися самотності, перестала соромитися того, що сама, діти виросли, он уже й Льошці вісімнадцять, Ліля з хлопцем живуть разом, ну як з хлопцем, молодий чоловік, відповідальний, чимось схожий на Ігорька…

Недарма кажуть, що дівчатка підсвідомо вибирають собі чоловіків, схожих на батьків.

Не найгірший варіант, думає Олеся, а жити й боятися, що раптом він вчинить так само, ну це маячня… Так і дочці сказала, живи й нічого не бійся, ніхто ні від чого не застрахований, живи й ні про що погане не думай…

Ось про що зараз думала Олеся, задумливо дивлячись у далечінь і кидаючи собі в рот ягоди стиглої, смачної вишні…

— Значить, кажеш, не личить мені, тітці у віці, самій хизуватися? Треба знайти мужика якогось, щоб борщі йому варити, та штани прати, так? А якщо щось не так, то він мені по пиці, а я йому у відповідь сковорідкою, красотааа.

— Олеся встала і солодко потягнулася. — Я пам’ятаю, як бабуся розповідала, — продовжила вона, дивлячись на сестру, — коли діда не стало, вона молода була ще, так от… подружки її, всі від неї відмовилися, знаєш чому? Боялися, що мужика вона відведе. Не кликали нікуди.

— Ну так, а я про що?

— Ха-ха-ха, жартуєш? Та плювати я хотіла, ясно? Мені п’ятий десяток, скоро вже, не встигнеш озирнутися і все, старість накриє, радикуліт там, що ще… А я й не жила, Ірко, я не жила. Я ж із малих ніг, з Ігорьочком, він-то старший… Погуляв уже, дурненьку студенточку помітив і виховав під себе… Я ж нічого не знала про життя, Іринко… ось такими очима на все дивилася, ще думаю, чого це тітка Люда головою хитає… а вона знала, тітка Люда, що мене чекає… що кожну чекає з нас…

— Недарма ж мати завжди говорила, що ти вилита тітка Люда.

— Угу, тому й говорить, що тітка Люда жила так, як хотіла, а мама ні… Ти знаєш, що батько гуляв від неї все життя, знаєш? Знаєш, звичайно, ми вже дорослі були, пам’ятаєш, як мама бігала Нінці Кривошеєвій вікна била…

Це потім, коли все в нього там працювати перестало, він такий весь зразковий став, мама зітхнула вільно, у старості, Ірино. Це, вона зараз командує ним, там накрикує навіть, а він мовчить, робить вигляд, що боїться її, а коли — ніколи і крикне, мовляв, чогось ти багато на себе взяла. Гра в них така…

— Ну і що, — не здається сестра, — майже п’ятдесят років разом зате, мама сім’ю зберегла.

— Яку сім’ю? Для кого зберегла? Так зберегла, що ми з тобою за перших, хто по голівці погладив та ласкаве слово сказав, заміж побігли? Мамі ж ніколи було нас пестити, та обіймати, вона батька стерегла, щоб до чергової Нінки не втік.

Ні вже, позбавте мене від такого щастя. Я свій обов’язок виконала, дітей народила, на ноги поставила, з чоловіком пожила. Дайте вже й мені спокійно для себе пожити, залишилося-то тут… а потім онуки підуть, я ж хорошою бабусею збираюся стати, буду обіймати онучат, любити, вчити їх усьому, подарунками обдаровувати… а поки… поки мій час, не смійте навіть нав’язувати мені почуття провини, немає за що мені провинитися.

— У тому-то й річ, як ти сама потім на старості років?

— У сенсі сама? А діти, а знову ж онуки, дивись, Бог дасть і до правнуків доживу… Я їм доброю, спокійною й адекватною потрібна, а не смиканою… ой, а що це? Валерчик твій із сусідкою залицяється?

Ірина підстрибнула, ледь не впустивши таз і не розсипавши вишню.

— Заспокойся, я пожартувала, ось, що я мала на увазі, коли говорила про спокій і мир у душі, розумієш?

А не смикання ось таке де він, з ким він… Є пари, які живуть у гармонії, коли чоловік поважає дружину і навпаки, не зраджують одне одному, не ображають, не б’ються, а просто живуть у любові, розумінні, багато років, це не про наших батьків, хоч ти ображайся і… вибач, сестро, не про тебе.

Так що… не воруши вулик, а то такого наговорю, краще знаєш що… ну її цю вишню, давай на річку збіжимо, як у дитинстві, купатися, га?

Очі в Іринки загорілися, а потім згасли.

— Та ну… мама вишню ось, та й банки… діти, Валерчик, — забелькотіла вона…

— Що діти? Вони грудні? Вітька он на велосипеді ганяє по селу, з друзями, а Танюха в інтернеті сидить весь день. Тааань, Тетяно, ходімо на річку?

— Нііі, тітко Олеся, не хочу.

— Ну і сиди, як квочка… ходімо, Ірко… Мааам, ми на річку.

— І з ким?

— З Іринкою, з ким же ще.

— А вишня?

— Та що з твоєю вишнею станеться? Викупаємося і доробимо, як прийдемо.

— А дітлахи як же?

— Які?

— Ну Таня з Вітею?

— А їм, що підгузки міняти треба? Так ти поміняй, ти ж бабуся.

— Які підгузки?

— Ось і я про те…

— Валерчик знає?

— О, Господи! Валерчииику, Валерчииику.

— Ну?

— Можна Ірина на річку зі мною сходить, викупається?

— Ідіть, я-то вам до чого?

— А ти до сусідки в цей час не втечеш?

— Що?

— А ну добре, тоді ми пішли, ходімо, — потягнула за руку сестру Олеся.

Лежачи на пісочку, вчить старша сестра молодшу.

— Маму переставай слухати, на квочку перетворишся, точно Валерчик по сусідках побіжить.

— Він не бігає.

— Так це добре, що не бігає, поки… я ж теж… була зразковою дружиною, хоча… може й не від цього пішов Ігорьоха, може й правда полюбив іншу, всі ж ми живі люди. Живе ж із нею, нікуди не бігає, так що…

— Страшно, Олесю…

— Що страшно?

— Ну я б не змогла ось так, як ти…

— А й не треба, живи своїм життям, у тебе таке, у мене таке, у матері своє. Кожен живе так, як йому до вподоби.

Помовчали.

— Олесю, а тобі ось ні крапельки не прикро… ось живе Ігорьоха в своє задоволення, а ти…

— А звідки ми знаємо, в своє він задоволення живе чи в чуже, — посміхнулася Олеся, перевертаючись на спину, — життя, Іринко, воно таке… багатогранне. Коли він пішов, я розгублена була, не знала, як мені жити? Що робити?

Раніше ж усе Ігор за мене вирішував, а я так, домашній улюбленець була. А тут звалилося все. Ну ти знаєш, я вибралася. Почала до тями приходити, ну і як зазвичай, знаєш, у нас, у жінок, після розлучення, як осяяння раптом, собою зайнялася, стрижки-фарбування, всяке там.

А Льошка він же ні в яку до батька, ну знаєш же, це зараз більш-менш, так от, він Лілю брав, Ігорьоха, ну і привозив відповідно. Ніколи не піднімався, а тут щось Льошці купив, велик новий, чи що, і піднявся в квартиру. Я очі його побачила, він аж відсахнувся, захоплення розумієш…

Він не очікував, думав, напевно, що я скиглити буду, благати, щоб повернувся, тому й не піднімався ніколи, а тут, я така… А тут ще Лілька, на чай тата свого покликала, Льошка в кімнату пішов, а мені довелося сидіти… Потім він заходив, то з Льошею поговорити, то кран побачив капає, полагодити, я з цікавістю спостерігала, а та… вона нервувати почала, дзвонить йому, кожні п’ять хвилин.

Не приховую, була в мене думка слабину дати… але не стала, за що себе хвалю досі. Вона мені подзвонила, мовляв, навіщо чоловіка мого пригощаєш…

— А ти?

— А я їй у відповідь, ну ти ж мого пригощала…

— Іііі що?

— Та нічого, Іринко, відправила його… до дружини. Наказала губи не розкатувати… не про тебе, кажу йому, твоє он вдома лежить, у телефон плаче, лається, щоб не пригощала тебе… Ось так, сестро. О, Валерчик твій іде.

— Та йди ти.

— Неправда, Валерчику, ми тут.

Іринка зіскочила і дивиться злякано на чоловіка.

— Валерчику, що сталося?

— Та нічого… ось, пінного і рибки приніс.

— З дітьми, щось?

— Олесю, заспокойся, я захотів у котрийсь вік із дружиною побути, посмакувати рибкою, посміятися, позасмагати, а ти…

— Так, все… швидко заспокоїлися. Я вже засмагла, пішла додому, а ви тут… позасмагайте, поворкуйте…

— Ой, вишня ж там, мама…

— Іринко, — Олеся суворо глянула на сестру і, підморгнувши зятю, пішла додому, вишню перебирати…