Хрестили мене одну, так вже вийшло, прикипіла я до священика, як до батька, а потім почала дивитись на нього як на чоловіка

Мені 32 роки. Є син від громадянського шлюбу. Два роки роботи у сфері специфічних послуг. Освіти немає. Зараз заміжня з гарною людиною.

Хрестилася у свідомому віці за покликом душі. Не без труднощів, але вийшло. Хрестили мене одну, так вже вийшло. Прикипіла я до священика, як до батька. А потім почала дивитись на нього як на чоловіка.

Мовчки все це перетравлювала і взаємності мовчки чекала. Пішла з храму тому. Рік не ходила на служби. А потім зустріла його на зупинці і знову накрили почуття.

Ноги ватяні, що сказати не знаю. У результаті навіть не привіталася. За день написала смс. Багато, образливих, провокаційних, дивних слів. Він мені відповів (про минуле моє знав, сповідалася теж йому).

Заміж вийшла тільки тому, що лаяв, що це розпуста, зустрічатися без штампу. Напросилася на зустріч.

Прийшла, сіла і мовчу. Помовчали, я пішла. А потім у смс зізналася, що подобається він дуже мені.

Відповів, що переживемо. Треба сповідатись і бажано не йому. Але як? Як я могла про це ще комусь сказати. Начебто пройшли цей період.

Навіть причастилася вперше у житті. Час минув і ловлю себе на думці, що до церкви ходжу іноді не на зустріч із Богом, а щоб його послухати, його голос. Який гарний у нього голос.

Все частіше думаю про минуле. Про тих чоловіків, що були. Про тих, хто був добрий, і хто був злий до мене. Хочу йти до храму, і щоразу щось зупиняє. Не пускає.

Ось і сьогодні не пустило. Більше не думаю про священика, не визнаю цього. Що зі мною? Криза віри?