Старий йшов у вічність.
Баба знала про це, відчувала кожною частинкою своєї прикипілої до старого душі.
Вона спокійно прийняла це, зовні спокійно.
Усередині боялася, хоча й знала, що довго після діда не проживе, не зможе просто.
А як? Як це жити без Сашка, милого серцю, рідного й такого далекого.
Хто сказав, що почуття з часом остигають?
Це у ваших книжках учених написано? Не вірте, нічого не остигає.
Усе так само душа птахою тріпоче від рідного й улюбленого голосу. Це ж не жарт усе життя разом, шістдесят років, що вже казати.
Так зрослися одне з одним, так сплелися, зчепилися, що й хвилиночки одне без одного прожити не можуть.
Як вона його одного відправить? Як одна тут залишиться. Та й для чого? Для чого жити? Без Сашка і життя немає.
Так думає стара, розбираючи скриню, кидаючи речі в три різні купи.
Це дітям, на пам’ять. Хай буде, будуть батька згадувати, це по сусідах роздати, а це, де найменша купка, це собі, доки не пішла, дивитимуся буду і згадуватиму Сашка.
Так розмірковує старенька.
— Катрусю, Катю, Катю, – чує баба слабкий голос старого, – Катерина.
— Іду, іду, іду Сашко, іду, милий, – старенька підхопилася, смикнув спідницю, зазирнула за шторку до старого…
— Прокинувся, Сашко? Млинців може, любий? Млинців хочеш?
— Катяяяя, – глухо кличе старий, нишпорячи невидячими очима по стелі, – Катяяяя.
— Ну-ну, милий, я тут, тут, тут, – бере його колись велику, як лопата, а тепер худу і зморщену руку у свою, майже таку саму, як суха пташина лапка, – що, що милий, я з тобою…
— Катрусю, пробач… Пробач Катруся…
— Та що ти що ти…
— Не любив я тебе, – сопе старий, пробач… дурний… повернути б назад, усе по-іншому було б, Катю…
— Та годі, Олександре. Що це не любив, любив, по своєму, але любив. А то б як ми з тобою шістдесят рочків би прожили разом? Ну, що вже говорити …
— Катрусю, діти…
— Їдуть Саша, їдуть, я і телеграму дала, ну не я, Ніна з пошти, вона все написала і Михайлу, і Толику, Сергію і Світланці. До вечора Саша всі приїдуть, ти поспи, поспи, а тобі бульйончику.
— Не треба, – шепоче, – дай руку, посидь зі мною, вибач, Катя
— Я й не ображаюсь. Ти мені пробач, може, не влізла б, не вчепилася б у тебе, як кліщ, може, й інакше життя твоє склалося б, ба милий.
— Ні, Катю, – мотає старий головою, – ні, Катю, видно доля…
Скотилася каламутна сльоза з куточка ока старого і, покотившись по зморшкуватій щоці, розчинилася десь у складках бордової, стариківської шкіри.
Надвечір зібралися діти, самі вже старі майже.
Думає стара.
Михайло, старший, весь сивий, як сніг. Статусний, він і з дитинства такий. Баба його побоюється, Михайло професор, учена людина, живе в столиці .
— Михайлику, синочку, ти ж сивий геть.
— Так мамо, роки своє беруть. Я вже дід, ти не забула, що прабабою стала? – дивиться пильно.
— Ой, синку, та як же, як же. Он фотографії, Таня надіслала, он, під склом, усі зберігаються.
Ліворуч скло, там усі ми і ви маленькі, і батьки наші з батьком, он дядько мій Єгор, Федір, братик.
Баба з дідом мої старенькі вже, тітки – дядьки Сашині он. Брат його Сергій, ой веселий був, як було заграє на баяні, ноги самі в танок ідуть.
А тут, мені Дмитрич, сусід наш, пам’ятаєте дядька Павла, ось він нове скло зробило, там вся молодь. І внучата, і правнуки ось тепер.
Тож, Михайле, синку, рано матусю ще з рахунків списувати.
— А я й не списую, мамо. Живи довго, поки ви живі, то й ми себе дітьми відчуваємо…
Толик, брате, а може на риболовлю, га?
—Можна, – і повернувшись до матері, запитує, – мам, можна?
— А то! – усміхається баба, – звісно можна…
— Тату, а ну досить витягатися і лежати, – це вже Сергій, він наймолодший із братів, ще молодий носить джинси, не відростив черевце, увесь якийсь жилавий засмаглий.
Сергій працює на великому кораблі, по різних країнах буває і завжди надсилає матері з батьком різні речі, та люди похилого віку ними не користуються, складають на чорний день.
Єдине телевізор, кольоровий, японський, все село приходить до них кіно дивитися, взимку, що ще робити.
А потім довго обговорюють ще переглянутий фільм.
Старий слабко посміхається, Сергій завжди був його улюбленцем, такий самий, як сам Олександр Іванович, заводний, веселий.
— Сергійку, синку, діти мої, Мишко, Толик… А де ж Світланка?
— Я тут, тату, – виступає з-за братів. Маленька худенька, вилита мати в молодості, доросла вже, Світланка…
— Доню…Вибачте мене дітки…
— Ти чого, батьку?
— Тату, ти давай, зав’язуй.
— Що ти, тату…
— Вибачте, – шепоче старий, – не додав чогось, любові не додав…
— Ти це кинь, батьку.
— Так-так ти кинь це, батьку.
— Завдячуючи вам із матір’ю ми людьми стали, і діти наші в люди вийшли завдяки закладеному вами з мамою зерну…
Ти давай, вставай краще. Он дах, Толик каже, на сараї підробити треба, Світланка поки що з мамою вареники наліпить, а ми після роботи по твоїй настоянці, та вареничками закусимо…
Тепло посміхається старий.
Довге життя він прожив.
Усе життя себе картав, що з нелюбою живе.
Що не наважився підійти до тієї, до бажаної, до коханої. Так і протоптався біля її вікон.
Усе стояв під тополею навпроти, усе чекав…
Чого чекав? А хто ж його знає, може думав, що сама здогадається, та вийде, підійде, за руку візьме.
Адже переглядалися на вечорницях, поряд сідали, і душа завмирала.
Чому не наважився, чому не проводив жодного разу, адже дивилася, дивилася, ось дурень…
Дочекався, дотоптався, знайшовся сміливець, і на танець запросив, і до хати провів, і одружився швиденько.
Сашко теж був на тому весіллі. Невесела наречена сиділа очей із нього, Сашка, не спускала.
Ех, думав він весь час, треба було вкрасти, відвезти, забрати собі. Ні ж, напився як свиня, з Іваном, найкращим другом своїм побилися.
Потім і згадати не могли, за що та чому.
Потім помирилися, а кохання своє втратив Сашко.
З Катею одружився, тому що в рот дівчина заглядала, дивилася як на диво якесь.
Знала що не кохає. Усе життя з крижаним серцем прожила, це потім уже коли діти роз’їхалися, зрозумів Сашко, що не може без своєї Катерини. Та соромно йому було за роки її молоді, загублені.
У кіно підуть або в гості на концерт, на збори, так він один іде, трохи попереду.
А Катя позаду.
Але ж їй теж хотілося з чоловіком під ручку прийти, щоб дивилися всі, говорили ось мовляв, Катерина з Олександром…
Ніколи про них так не сказали, завжди Катя окремо, Сашко окремо.
Вони навіть на гулянках не разом сиділи.
А вона його любила. І щоб йому, дурневі, років на тридцять раніше сказати їй про свої почуття, що згодом теж покохає дружину свою, нехай не так, як ту, яскраву й першу, а спокійно та з гідністю, але ж покохав…
Ні! Ні гордість заїла, чи що це?
Сором’язливість? Що це? Що не дало до дівчини яка дуже сильно подобається тоді підійти, що не дало дружині своїй хоч раз, хоч один разочок сказати про те, що любить…
Тому й здавалося йому, що дітей недостатньо любить, усе намагався якось захистити, допомогти їм, щоб не відчували цього, не любові його.
— Катя, – покличе знову слабким голосом, – Катруся…
— Що там, милий. Ми тут, тут, може бульйончика курячого, Сашо?
— Ні, – махає, – ні, посидь. Піду скоро.
— Що ти, що ти, он діти дивилися, хлопці дах на сараї майже полагодили, ми зі Світланкою он готуємо…
— Пора мені, Катю… Пробач, мила, за все. Я л…л…люблю тебе Катерино, – видихнув із легкістю, – ти не думай, я все життя тебе кохав, – каже, а голос, як у молодого, – ти пробач мене, мила.
Я дихав тобою, жив тобою, пробач дурня, що не показував, пробач, Катя…
— Сашко!!! – лунає по всьому двору, крик вилітає на вулицю, далі по всьому селу, в поле, на річку, сягає вух кожного, крик пораненого звіра, – Сашаааааа, не йди, що ти, милий.
Сашааааа, як так….Сашаааааааа
— Мама, мамочко, заспокойся, мамочко. Лікаря, лікаря, мамі погано.
Усе як уві сні провела стара і похорон, і сніданок…
І злягла…
— Мишко, Толик, Сергійко, Світланка, дітки мої. Зачекайте, не їдьте, щоб знову сюди не приїзджати. Не затримаю я вас, не турбуйтеся. Чую, що скоро піду…
Вибачте нас із татком, якщо щось не так…
— Мамо, – плаче донька, до мене поїдеш…
— Ні, донечко. Татові там без мене погано, з ним піду….
На дев’ятий день бабусі не стало…
