— І ось, у житті чоловіка — майже фінал, а донька улюблена, розпещена, на яку Ольга багато років поклала, щоб була здоровою й нічим не відрізнялася від однолітків, заявила, мовляв, думай, мамо, як жити будеш

— Олю зустріла, ну пам’ятаєш, мою подругу, в школі ми з нею міцно дружили, — розповідає Тамара рідній старшій сестрі. — Ой, сіра вся, поникла…

— Пам’ятаю її, як не пам’ятати. А що трапилося? Хворіє? Вона завжди така ефектна була. І в дівчатах, і заміжня вже. Я її бачила теж, але давно, років шість тому. Цвіла й пахла, — відгукується сестра.

— Хворіє, але не вона сама, а чоловік. Вголос про це не говорять, звичайно, таке відчуття, що цієї болячки в нас усе одно більшість якось соромиться, — відповідає Тамара. — Як я зрозуміла, там уже кінцева стадія, рахунок іде на тижні, якщо не на дні. У хоспісі чоловік, останні гроші туди віддали, щоб і догляд, і знеболення нормальне.

— Ну, тоді зрозуміло, чому вона вся поникла, чоловік у неї, здається, дуже хороший.

— Хороший, — зітхає Тамара. — Скеля, так, ось бачиш, як усе. І заробляв усе життя, і балував Олю, доньку їхню. Але, як я зрозуміла, вона навіть не через чоловіка така.

Він уже років десять хворіє, зараз вона просто вся в розгубленості: як жити. З донькою в неї нелади. Відкритим текстом Юля матері сказала, щоб думала, як після батька жити, мовляв, вона її на шиї не повезе.

Грубо сказала, між іншим. І не вчасно, я вважаю.

Ользі, подрузі юності Тамари, зараз 54 роки. З двадцяти років вона заміжня. Так рідко буває, щоб юнацька прив’язаність, фактично, перше кохання, переростала у щось більше й тривала все життя.

Принаймні, усе життя, яке зараз відпущене Олиному чоловікові.

Зустрілися вони на першому курсі інституту, швидко подружилися, здавалося, дихати одне без одного не могли. Одружилися. Не по “зальоту”. Просто батьки з обох боків здалися під таким натиском почуттів.

Як виявилося, не даремно здалися. Разом закінчили інститут (жили в квартирі бабусі Олі, яка перейшла до її батьків, поступившись молодим житлоплощею).

Потім молодий чоловік робив кар’єру, а в Ольги з’явилася на світ Юлечка. Увесь свій цікавий стан щось було не так, та й дівчинка зʼявилася слабенька, недоношена, з проблемами.

Оля самовіддано виходжувала доньку, чоловік впевнено взяв на себе роль годувальника.

До садочка дівчинку не повели, Оля залишилася сидіти з донькою до школи. Мама її не могла: на неї звалився догляд за бабусею.

Свекруха ще працювала, але їм, попри важкі роки, вистачало. Чоловік вибився в люди, отримав керівну посаду.

Оля водила Юлю до школи, була в усіх можливих батьківських комітетах, несла громадське навантаження. Коли Юля закінчила другий клас, Ольга влаштувалася на роботу.

Вважала, щоб хоч стаж був. Грошей вистачало: квартиру купили, спочатку двокімнатну, потім трикімнатну.

Їздили відпочивати, купили спочатку одну машину, потім другу — Оля отримала права, а Юлю треба було возити то на хореографію, то в басейн.

Попрацювала подруга Тамари щось близько чотирьох чи п’яти років. А потім одне за одним: злягла з інсультом свекруха, довелося звільнитися й виходжувати, доглядальницю жінка не підпускала до себе.

Вирішили, що вже краще в рідних руках буде, тим паче, що стосунки були непогані, а чоловік не міг сам за матір’ю доглядати — він начальник, справ — вище даху.

Ольга поставила свекруху на ноги, навіть мовлення відновили, але через рік відносного благополуччя жінку спіткав другий удар, і після нього вона вже не оговталася.

Квартиру свекрухи успадкувала Юля, так вирішив батько.

— Тільки задумалася на роботу вийти, як бабусі не стало, — хитала Ольга в розмові з Тамарою. — Ну, гаразд, поминки справили, а тут батько з зліг, а в мами вже тоді дивацтва почалися. Спочатку просто все забувала, потім уже почала чудити.

Не одразу. Коли батька поховали — вже зовсім головою поїхала, благо, ми квартиру останню собі брали в сусідньому під’їзді.

Ольга спробувала знову піти на роботу після того, як батька не стало, чоловік влаштував на непогане місце, але…

Телефонували сусіди, розповідали, що мама ходить у дворі й запитує всіх, як пройти до такого-то будинку, називаючи цифри дзеркально, не 58, а 85.

— Одне слово, відсиділа з мамою майже п’ять років, спочатку бігала до неї, потім дні в неї проводила, Юля тоді до інституту вже вступила, — продовжує Тамара. — Потім почала її замикати на ніч, усе відключала, потім ночувати до неї бігала.

Ну і все, схаменулася — 45 років, стажу — кіт наплакав. Чоловік, звичайно, влаштував її знову, а потім тут же й захворів.

Чоловік став просто приходити з роботи дуже втомленим, посилався на важкий день, на проєкт, який треба здавати, на постачальників, за якими око та й око.

Коли Ольга звільнилася від мами, оформила спадок, наполягла на обстеженні. У чоловіка виявили онкологію.

На щастя, стадія була початкова, почали лікуватися, хвороба то відступала, йшла в ремісію, то поверталася. Спробували, здається, все. Але в останні два роки рак повернувся й одразу почав агресивно руйнувати чоловіка Ольги.

В одну з ремісій Юля вийшла заміж, зараз у неї півтора року доньці, сидить у декреті й злиться: грошей немає, батько звільнився давно, допомагати не може.

Ольга з чоловіком ще три роки тому продали трикімнатну й одну з машин, перейшли до бабусиної двокімнатної, дали трохи грошей Юлі на придбання меблів, донька хотіла змінити техніку й машину.

— Почула, що скоро собі цього не зможе дозволити, — сумно посміхалася Ольга в розмові. — Ніколи такого від неї не очікувала, подумати не могла.

А головне, батько ж живий, а вона вже подумки розпланувала, що мені скаже, коли його не буде.

Решта грошей від продажу трикімнатної пішли на спроби врятувати коханого чоловіка.

А зараз Ольга навіть думає, що це було правильним рішенням: продати не її спадкову двокімнатну, а спільну з чоловіком трикімнатну квартиру, тому що, з огляду на останні доньчині слова, від неї всього можна було б чекати.

— І ось, у житті чоловіка — майже фінал, а донька улюблена, розпещена, на яку Ольга багато років поклала, щоб була здоровою й нічим не відрізнялася від однолітків, заявила, мовляв, думай, мамо, як жити будеш, — обурюється Тамара.

Ольга з Юлею відвідували батька, вийшли, присіли на лавочку в сквері, тоді й відбулася розмова.

— Мамо, ну що ти сидиш? Батько все одно тут, а не вдома, догляд за ним не потрібен, а відвідувати можна й увечері. Та й відвідувати скоро буде нікого. Ти б думала про те, як жити будеш.

Дізнавайся, шукай, та на роботу йди. Тобі до пенсії ще далеко. Врахуй, я тебе на своїй шиї не повезу. Ніхто не очікував, звичайно, що так буде, але ти занадто безтурботно жила за батьковою спиною.

Мамо, ще раз попереджаю, розраховуй на себе сама. Я — не тато. І чоловік мій — не тато…

Ольга, звичайно, була в шоку від такої заяви. Вона й не збиралася на шию доньки сідати. Думала, що вже кудись вона влаштується.

Он, вона в догляді за хворими піднавчилася, у крайньому разі, цим стане заробляти. Але зараз, коли чоловікові залишилося зовсім мало, вона не може думати про те, щоб на співбесіди ходити й вакансії гортати.

І потім, що означає, вона безтурботно жила за спиною чоловіка?

Вона стільки старих вивезла на собі. Доходила, дала спокійно піти, не в богадільні, а вдома.

У тому числі й свекруху, у квартирі якої так затишно зараз облаштувалася родина доньки. Дуже прикро.

— Та вже, — хитає головою сестра Тамари. — Почути таке. Та ще й зараз. Виростили донечку. Але… у чомусь же вона має рацію. Оля сама повинна замислитися про себе, хоча ось так заявити… ворогу не побажаєш.

***
Як часто доля перевіряє нас на людяність у найбільш критичні моменти! Ольга — приклад жертовної жінки, яка присвятила роки догляду за хворими родичами, пожертвувавши власним стажем і кар’єрою.

Найбільша іронія полягає в тому, що найжорстокіші слова вона почула від найближчої людини, для якої вона поклала стільки сил і здоров’я.

Слова доньки шокують своєю прагматичністю та холодним розрахунком, особливо поруч із хоспісом батька.

Як думаєте, чи є у цієї історії «правильний» винуватець: безтурботна мати, яка покладалася на чоловіка, чи невдячна донька, яка не оцінила маминої жертви?