— Поки ми з Ганною живі, про цю квартиру, навіть не думайте, а краще зовсім забудьте про неї. Наш будинок, все, що у будинку й мій «Лексус» наступного тижня оформлю на вас

Діти потихеньку під’їжджали. Хоча, які вони діти? Старшому синові, Леоніду, вже сорок, та й молодшому Іванові, двадцять п’ять.

Донькам: Маргариті – тридцять п’ять, а Оксані – тридцять.

Окрім Івана, всі самі вже батьки. Мама їхня давно пішла в засвіти, десять років тому, а в цій чужій двокімнатній квартирі якась жінка.

Приїхали, й одразу до батька з запитаннями:

— Що це за квартира?

— А що з нашим будинком?

— А хто це жінка?

— Зараз усе дізнаєтеся, про все поговоримо, — й наказав донькам. — Рито, Оксано, накривайте на стіл!

Стіл накрили. Мирон Климович встав з піднятим келихом:

— Познайомтеся! Це Ганна Єгорівна. Жити ми з Ганною будемо тут. Перший тост за наше з нею здоров’я!

Не сказати б, що діти зраділи. Тато завжди був далеко небідним. Спадщина обіцяла бути непоганою, а тут якась нова дружина. Але вигляду, що засмучені, діти не показали, з татом краще не сперечатися, а молодший, Іван, посміхнувся й щиро промовив:

— Будьте щасливі!

Закусили й батько перейшов до серйозної розмови:

— Покликав я вас, щоб вирішити всі проблеми зі спадщиною. Як я зрозумів, це питання вас дуже сильно хвилює.

— Ну, тату… — спробувала щось вставити старша донька.

— Рито, помовч! — махнув рукою Мирон Климович й одразу продовжив. — Поки ми з Ганною живі, про цю квартиру, навіть не думайте, а краще зовсім забудьте про неї. Наш будинок, все, що у будинку й мій «Лексус» наступного тижня оформлю на вас.

Діти радісно перезирнулися. Будинок хоч і в селищі, але великий, двоповерховий, та й у будинку багато чого цінного, й «Лексус» майже новий.

Батько почекав, поки діти оговтаються, продовжив:

— Розумію, як би я не розділив спадщину, хтось із вас залишиться незадоволеним. Тому ми з Ганною зараз підемо, погуляємо, а ви самі вирішуйте, кому що дістанеться. І з понеділка почнемо все оформляти.

І вони пішли.

Діти пару хвилин, посилено думали, потім Леонід на правах старшого промовив:

— «Лексус» — мій.

— Батько його два роки тому купував, — нагадала Оксана. — Він і тоді купу грошей коштував, зараз більше.

— Зараз менше, йому вже два роки, — й посміхнувшись додав. — Скажіть дякую, що я на будинок не претендую.

— Ще б ти претендував! У тебе котедж не гірший за батьківський. Це у мене сім’я в двокімнатній тулиться.

— Ага, а сім’я — три людини.

— Тоді мені будинок, — категорично промовила Рита.

— Це як? — зло промовила молодша сестра.

— Будинок старий. Я вам тисяч десять доларів віддаю й будинок забираю.

— Ні, Рито, будинок набагато більше коштує. Ти мені свою трикімнатну віддаєш й переїжджаєш у батьківський будинок.

— Моя трикімнатна більше коштує, — обурилася старша сестра. — А будинок аж ніяк не десять коштує.

— Чудово, — посміхнулася сестра молодша. — Моя двокімнатна якраз десять напевно коштує. Віддаю її вам й переїжджаю у батьківський будинок.

— Гей, сестрички! — вставив своє слово старший брат. — Ви не забули, що у вас й брати є?

— Льоню, — промовила старша сестра. — Ти ж збираєшся «Лексус» забрати. Так що, помовч!

— А Іван?

— Іванові батько два роки тому однокімнатну купив.

— Так й вам батько постійно щось купував, — спробував вставити своє слово молодший брат. — Я автосервіс хочу організувати. Три мільйона гривень треба, а в мене лише двісті тисяч.

— Ваню, ти знахабнів! — обурилася Оксана. — У тебе ні сім’ї, ні дітей. Вся батьківська спадщина стільки не коштує.

— Тільки будинок тисяч сорок доларів напевно коштує, — спробував посперечатися молодший брат. — Продамо й розділимо.

— Ваню, помовч! — відмахнулася від нього старша сестра. — Батьківський будинок ми продавати не будемо.

— І що ж? Мені від батьківської спадщини нічого не дістанеться?

— Он, нехай Льонька тобі виплатить трохи. Із батьківського будинку забирай меблі.

— У мене свої є.

— Тоді, ще, що-небудь забереш. Ти батьків улюбленець, він тебе не образить. Все одно щось дасть, купить. У батька акції… дохід…

— Не зрозумів, чому я маю виплачувати? — обурився старший брат.

— Ти ж «Лексус» забираєш, — начебто нагадала Оксана.

— «Лексус» я забираю без жодних умов.

— Але він коштує…

— Він зараз коштує не так і багато, — дістав телефон. — Я вже перевірив. Подивися!

— Що ти сунеш свій телефон? Я все одно в машинах нічого не розумію.

— Якщо не розумієш, значить помовч! — старший брат спробував усе вирішити за допомогою авторитету.

Але за допомогою авторитету можна вирішити проблему десь на роботі, на сестер його авторитет не діяв.

— Ти, Льоню, краще дізнайся, скільки наш будинок коштує!

— Тут, як кажуть: без пляшки не розберешся, — кивнув молодшому братові на порожні келихи, сам уткнувся у телефон й став шукати, знайшовши, оголосив:

— Приблизно, сорок-п’ятдесят тисяч доларів, якщо брати квадратуру і місцевість.

— Будемо вважати пʼятдесят, — одразу вирішила Рита.

Неохоче закусили, й старший брат зайнявся підрахунками:

— Будинок пʼятдесят, Лексус – двадцять…

— Льоню, більше твоя машина коштує, більше, — перебила його Рита.

— Гаразд, двадцять пʼять. Усе, що в батька у будинку – ще тисяч тридцять. Разом більше ста тисяч доларів. Усім по двадцять пʼять. Лексус мій, без варіантів й без доплат.

— Значить, будинок наш з Ритою, — молодша сестра посміхнулася. — Вона мені віддає свою трикімнатну й переїжджає в батьківський будинок.

— Згоден, — кивнув головою старший брат. — І ви виплачуєте компенсацію Іванові.

— Значить, я маю квартиру свою трикімнатну віддати, — обурилася Рита, — й ще Іванові компенсацію виплачувати.

— А скільки компенсація? — запитала молодша сестра.

— Десь по 10 тисяч доларів.

— Ні, Льоню, щось ти неправильно порахував. Нам з Ритою дістається будинок, який коштує, нехай пʼятдесят, тобто, по двадцять п’ять кожній. Значить. Тільки по пʼять віддаємо, — й посміхнувшись, молодша сестра додала. — Якщо батьківський будинок мені дістанеться. Я свою двокімнатну віддаю Риті, а пʼять тисяч доларів Іванові.

— Оксано, навіщо тобі батьківський будинок? — знизав плечима старший брат. — У тебе сім’я всього три людини.

— Буде будинок, буде й четвертий, а може й п’ятий, — дістала телефон. — Зараз я чоловікові подзвоню.

Вийшла з кімнати. Рита, подумавши, теж дістала телефон. Квартира в неї, хоч велика й красива, але з батьківським будинком не порівняєш.

Першою повернулася Оксана.

— Ну, і що? — одразу запитав старший брат.

— Чоловік сказав, що, в принципі, не проти, але боїться, що не потягнемо. Та він і в своєму будинку ніколи й не жив.

— Гаразд, почекаємо Риту.

Через хвилину повернулася й старша сестра, з загадковою посмішкою на обличчі:

— Мій згоден, він давно мріяв про будинок. Так, що зупинимося на цьому варіанті. Будинок – мій, свою квартиру віддаю Оксані, а Іванові ми віддаємо по пʼять тисяч.

— А моя думка не враховується? — спробував обуритися молодший брат.

— Ой, Ваню, почекай! — відмахнулася від нього Оксана. — Зараз чоловікові подзвоню.

Повернулася швидко:

— Мій з таким варіантом згоден.

— На цьому варіанті й зупинимося, — підсумувала Рита.

— Ну, я-то не згоден, — спробував обуритися Іван.

— Ваню, помовч! Давай проголосуємо, як у дитинстві, — й перша підняла руку. — Оксано, ти?

— За! — й теж підняла руку.

— Льоню?

— Я утримаюся.

— А що тебе не влаштовує?

— Якось усе неправильно.

— Гаразд, утримався, значить, утримався, — Рита взяла на себе роль судді. — Ваню, ти?

— Я проти, звичайно.

— Більшістю голосів цей варіант прийнято.

І тут вхідні двері відчинилися. Повернувся батько зі своєю подругою.

Хвилин через п’ять батько увійшов у кімнату й одразу запитав:

— Що вирішили?

Рита встала й промовила:

— Тату, ми ось, що вирішили…

Батько уважно подивився на неї й посміхнувся, схоже, одразу зрозумів, що діти вирішили.

— Машину забирає Леонід. Я свою квартиру віддаю Оксані, а наш будинок переходить мені.

— А Іванові? — запитав батько.

— Іванові ми з Оксаною виплатимо. Не одразу, звичайно. І нехай він з дому, що завгодно бере.

— Зрозуміло! — посміхнувся Мирон Климович. — Цього я й очікував. Наступного тижня все оформимо. Бігати доведеться вам.

— Звичайно, звичайно! — промовили одночасно сестри.

— Врахуйте, після того, як все оформимо, — продовжив батько. — Я вам більше нічого не винен. Більше до мене за допомогою не приходьте. Вже дорослі, навіть надто. Якщо чимось й буду допомагати, то тільки онукам.

Проблеми з оформленням й переоформленням почалися з понеділка. А у вівторок вранці Мирон Климович зайшов до свого молодшого.

— Ваню, скільки твій автосервіс коштує?

— Три мільйони.

— Ну, як я розумію, сестри тобі нічого не віддадуть.

— Обійдуся!

— У мене гроші ще залишилися. Ходімо купимо твій автосервіс.

— Тату, ти серйозно! — здивовано вигукнув Іван.

— Серйозно.

— Тату, я, коли розкручуся, поверну…

— Не треба, синку! Мені на дожиття вистачить, а в тебе все життя попереду, — встав з-за столу. — Пішли купувати, оформляти!

Протягом двох тижнів усі переїхали, все оформили. І нове життя почалося не тільки в його дорослих дітей, а й у самого Мирона Климовича.

Усе життя він жив для дітей.

Має ж він право, хоч останні роки життя пожити для себе!