Від відпочилої жінки сім’я тільки виграє. Не віриш — перевір. — Я спробую… — задумливо протягнула Ольга. — Ось й усе, що говорять мені карти, мила. У свою «порчу» ти сама себе загнала, винісши за дужки

Ольга зайшла в кабінет, стомлено поклала сумочку на кут столу, сіла в крісло, відкинулася на спинку й заплющила очі. Восьма ранку, а вона почувається, як макуха у соковижималці.

Ніби з неї відкачали всі соки — можна взяти в руки, потерти між пальцями — вона розсиплеться.

Вівторок.

Ще чотири робочі дні, й як дожити до вихідних, Ольга не уявляла. Хоча, звісно, уявляла — не вперше доживає. Щотижня так.

Вона втомилася, набридла робота, звіти ці нескінченні, документи… Хочеться відпочити, виспатися.

— Привіт, ти чого спиш серед білого дня? — в кабінет, шарудячи довгою спідницею, увійшла колега.

— Та щось сил немає зовсім.

— Ти й бліда якась. Може тобі аналізи здати, гемоглобін там, залізо, га?

— Нещодавно диспансеризацію проходила, аналізи в нормі.

— А що тоді? Начебто грип не вирує, травень не час сумувати.

— Просто втомилася…

— Олю, ти останнім часом частенько така буваєш. Ніби на трьох роботах працюєш.

— Не знаю, що зі мною. Ні сил, ні настрою. Так й лежала б весь день, на шпалерах малюнки розглядала.

— Ти дивись не накаркай! — колега клацнула пудреницею, насипала в чашку кави й підійшла до кулера. Несподівано вона зупинилася, поставила чашку на стіл й уперла руки в боки.

— Слу-у-хай, — протягнула вона, таким голосом, немов її відвідало осяяння — А може, на тебе порчу навели?

— Наталю, ну ти скажеш теж! — усміхнулася Ольга.

— А що? Знаєш, скільки навколо заздрісників? А в тебе є чому позаздрити: нормальна сім’я, чоловік не п’є, будинок будуєте, квартира хороша, син — олімпіадник…

— Будинок ми вже третій рік будуємо, сама ж знаєш, збираємо й щось робимо. Дай Боже, якщо років через п’ять переїдемо. Квартира від батьків залишилася. Ну те, що Андрій не п’є, то тут так, пощастило.

— Але це ти знаєш, що все не так просто, а з боку виглядає, ніби все легко. Загалом, я думаю, це порча! Або зурочення.

— Родове прокляття, — засміялася Ольга.

— Смішно тобі, а мені бабця розповідала, як у селах раніше жінок на той світ зганяли, щоб вдівця потім роздобути.

— Інквізиція куди дивилася? — У Ольги навіть настрій піднявся від слів колеги.

Не звертаючи на неї уваги, колега продовжила чомусь напівпошепки.

— Загалом, мені нещодавно про одну бабцю розповідали. Кажуть, ворожка хороша, і бере зовсім небагато. Вона подрузі зовиці вінець безшлюбності зняла. А там уже й не сподівалися заміж її видати. Ось як!

— Наталю, ну дурниці все це.

— А ти сходи, адже недарма в тебе сил останнім часом немає. Наче з тебе всю енергію відкачали. Сидиш он, немов ночами воду відрами тягаєш.

Жінка повернулася до кулера й уже стоячи спиною до колеги, додала — Дізнаюся у зовиці, де ця бабця живе. Ім’я в неї ще таке старовинне, Меланія начебто.

— Давай працювати, Наталю.

Але через тиждень, коли Ольга ось так само сиділа без сил, думка про ворожку першою прийшла їй в голову. Вона взяла в колеги номер й одразу ж, поки не передумала, подзвонила.

— Ну що вона сказала? — поцікавилася Наталя.

— У п’ятницю чекає мене після роботи. Не знаю, може не ходити…

— Давай-но кинь це! Наважилася — йди, а то я тебе калькулятором як стукну!

— Ти можеш, так, — слабко посміхнулася Ольга.

У п’ятницю Ольга закінчила робочий тиждень на годину раніше й поїхала до бабці Меланії. Вона вже лаяла себе за цю витівку, ось відпочине у вихідні й усе буде добре.

Але вона пообіцяла Наталі обов’язково з’їздити до ворожки, а потім розповісти що й як. А раптом справді порча?

Можна бути тисячу разів скептиком, але всередині все одно сидить маленька частинка, яка вірить.

У домовиків, у порчу, у прокляття й ворожбу. Не на порожньому місці з’явилися ці розмови.

Ольга піднялася на четвертий поверх старенького будинку.

Коротко натиснула на дзвінок, з таємною надією, що її не почують й вона спокійно поїде додому, приготує вечерю й обід на завтра, а потім подивиться кіно й ляже спати.

А може, просто ляже спати, без екранних героїв. У суботу вони з чоловіком планували їхати за місто, треба висадити помідори.

Але в Андрія термінова робота, й доведеться їхати самій автобусом, й встигнути повернутися до обіду.

Не пощастило — двері відчинилися менш ніж через хвилину.

Невисока сивоволоса жінка у домашній сукні уважно дивилася на неї. Ольга не могла сказати що саме, але щось у погляді господині будинку заспокоювало, прибираючи незручність, що виникла.

— Здрастуйте. Я Ольга, ми з вами домовлялися…

— Пам’ятаю. Проходь, мила. На вулиці тепло, а в мене підлога студена. Ти капці одягни, не застудися.

Ольга слухняно пройшла у квартиру, побіжно озирнулася. Звичайна квартира, тісний передпокій, шпалери, які клеїли років десять тому. Запах супу з кухні. Загалом, нічим не примітне житло.

— Проходь он туди, сідай за стіл з того боку, де тобі більше подобається, я зараз підійду.

Ольга пройшла в кімнату, таку ж цілком звичайну, сіла на табурет й почала чекати господиню. Та увійшла через кілька хвилин й сіла навпроти.

— Ну, мила, розповідай, що тебе турбує. З чим до мене прийшла?

— У мене останнім часом сил немає, ходжу ніби варена. Вранці прокинулася — вже втомлена. Ось подруга й припустила, що на мене навели порчу заздрісники.

— А є чому заздрити?

— Начебто немає, все як у людей. Але подруга каже, з боку здається, ніби все в мене легко. Хороший чоловік, син-розумник, будинок будуємо. Але я ж знаю, що всяке буває: й сваримося часом, і грошей не вистачає — на будівництво багато йде.

Ну ось хіба що з чоловіком пощастило, так. Він у мене у видавництві працює, складає навчальні посібники. Дуже хороший фахівець, до нього черга стоїть.

Тому що швидко вникає в тему, може складні речі просто пояснити й цікаво подати. Йому дають додаткові замовлення, він вечорами й у вихідні працює. На ці гроші й будуємося.

І син такого ж складу — все в нього по поличках, не голова, а енциклопедія, в олімпіадах перемагає. Ось тільки якщо цьому заздрити…

— Ясно. Зніми карти, подивимося, що вони скажуть.

Ольга слухняно зняла карти з простягнутої колоди й завмерла в очікуванні.

— Бачу, достаток у сім’ї, й будинок добудуєте у свій термін, й взагалі у матеріальному плані все добре. Сім’я міцна.

— Ясно, — злегка розчаровано відповіла Ольга. Ні, достаток, безумовно, чудово. Але прийшла вона сюди не за цим, інше хотіла почути.

— Що тебе гризе? Про що хочеш запитати, та не наважуєшся? — м’яко підштовхнула її Меланія.

— Зі мною-то що? Чому в мене сили так швидко закінчуються?

— А чому ти себе за дужки винесла? — запитанням на запитання відповіла Меланія.

— У сенсі? Що значить «за дужки»? — з нерозумінням витріщилася Ольга.

— У математиці яку дію спершу роблять? Те, що в дужках, а потім уже інше. Ось й твоя сім’я ніби в дужках, а ти себе за них винесла.

— Все одно не розумію…

— Ти бачиш геніальність свого чоловіка й сина, підтримуєш її, всіляко намагаєшся для них корисне зробити, полегшити побут. А про себе геть забула. Так?

— Ну, я якось й не думала про це ніколи. Андрій намагається сім’ю забезпечити, заради нашого будинку бере замовлення, маю ж й я щось робити.

— Безумовно. Тільки робиш ти це, наступаючи своїй пісні на горло. Розчиняєшся у побуті, не помічаючи самої себе. Коли ти робила щось для себе?

— Я не почуваюся обмеженою, нещодавно сходила на курс масажу, купую хорошу косметику, оновлюю гардероб. Андрій мене не обмежує в цих питаннях, якщо ви про це.

— Чудово, що все так. Але ти не бачиш цінності того, що ти робиш для сім’ї. Ось чоловік, молодець: його цінують на роботі, він бере додаткові замовлення, щоб будувати будинок. Син — гордість сім’ї. А ти?

— А що я? Робота в мене найзвичайнісінька — бухгалтер по первинці в консалтингу. Зарплата середня. Звичайна я.

— Дивись, ви ж сім’я, ви в одному човні. Ти бачиш, як завзято гребе твій чоловік, але зовсім не бачиш своєї заслуги в цьому. А адже ти гребеш не менше за нього.

Брав би він стільки замовлень, якби йому довелося вранці сорочку прасувати й увечері обід готувати? Напевно, ні. Завтра в тебе які плани?

— За місто поїду, помідори висаджувати треба. Андрій теж хотів, — поспішно додала вона, — Але хороше замовлення дали, всі вихідні працюватиме. Нам внутрішні роботи треба починати.

— Бачиш, ти позбавляєш його від городнього клопоту, й при цьому намагаєшся, щоб було з чого закрутки на зиму крутити. Так? І на столі будуть домашні помідорчики.

— Так, але…

— А що «але»? Ти знецінила свій внесок у сім’ю, від того в тебе й сил немає. Тому що не бачиш результату. Тобі здається, що що б ти не робила, все мало, все недостатньо.

У чоловіка легко: зробив замовлення — отримав гроші. У сина ще простіше — захоплений чимось, уже чудово. А як оцінити домашню роботу?

— Ну всі ж так працюють.

— У кожній сім’ї свої правила, звички. Не про всіх мова зараз, а про тебе. Чому ти вирішила, що якщо ти не робиш, щось значуще, то й внеску твого немає? Карти говорять мені, що ти піднесла своїх чоловіків на п’єдестал, немов у дужки взяла. А себе за дужками залишила, ніби в тебе друге місце.

— Ну а що тепер робити?

— Не знецінювати себе, побачити, скільки ти робиш. Ось завтра візьми й запиши всі справи, що зробиш за день. За кількістю в тебе в кілька разів більше, ніж у чоловіка вийде. У нього, можливо, тільки робота з замовленням.

— Але це ж важливо!

— А хто сперечається? Але й те, що ти робиш, не менш важливо. Тому що своєю працею ти даєш йому можливість займатися тільки замовленням. Я не закликаю зменшити його внесок, Я закликаю помітити свій. Розумієш, різницю?

— Так, здається, так.

— Ще питання одне. Є у тебе хобі? Може рукоділля якесь?

— Я вишивати люблю, але вже сто років п’яльця в руки не брала — ніколи.

— А ти почни. Жінці дуже важливе рукоділля, це заспокоює її неспокійний розум, умиротворює.

— А коли?

— Щовечора, замість якоїсь справи сядь й півгодини вишивай. Побачиш, й справи зробляться, й ти відпочинеш. Не завжди важливий результат, іноді цінніший процес. Від відпочилої жінки сім’я тільки виграє. Не віриш — перевір.

— Я спробую… — задумливо протягнула Ольга.

— Ось й усе, що говорять мені карти, мила. У свою «порчу» ти сама себе загнала, винісши за дужки. І у твоїх же силах повернути собі значущість. А сім’я в вас й справді міцна й матеріальний достаток завжди буде.

— Дякую вам, бабцю Меланіє.

— Іди з Богом, мила.

Ольга вийшла з під’їзду, примружилася від травневого сонця, що сідало. Як добре на вулиці. А на душі ж як спокійно стало. Вона дістала телефон:

— Андрійку, ви вже вдома? Вечеряйте без мене, я хочу в «Палітру» заїхати, набір для вишивання купити. Ага… Домовилися…

Вона відбила дзвінок.

І з чого вона взяла, що вони не зможуть без неї повечеряти? І що часу в неї на вишивку не буде?

Ось прийде додому, попросить сина посуд помити, а сама картину вишивати почне. Якщо жінка щаслива, то сім’я тільки виграє. Правильно каже бабця Меланія.

Розмахуючи сумочкою й посміхаючись своїм думкам, Ольга поспішила на зупинку.

Дуже важливо цінувати в першу чергу себе!)