— Наталю, готуйся! Післязавтра — день машинобудівників. Наш новий директор хоче, як він сказав, відзначити це свято, але й, як робітники кажуть: влитися в наш славетний колектив. Запросив усіх своїх заступників із дружинами

Автомобіль зупинився біля котеджу, з нього вийшов чоловік, відчинив ворота й загнав машину. З його вигляду було видно, що він чимось роздратований.

Зайшов у будинок, пройшов на кухню.

— Привіт, Максиме! — до нього підійшла дружина, поцілувала в щоку. — Сідай їсти!

Сів, почав розсіяно їсти, думаючи про щось своє.

— Максиме, що трапилося? — запитала дружина.

— Наталю, яке твоє діло?

Мелодія на його телефоні перервала подальшу розмову.

— Сину, ти вдома? — пролунав зарозумілий голос.

— Так.

— Зараз зайду, поговоримо.

Максим поклав телефон на стіл й наказав дружині:

— Зараз батько прийде. Накрий і на нього й дістань що-небудь. Ми по келиху вип’ємо.

Їхні котеджі стояли поруч, і свекор вже хвилин через п’ять з’явився на кухні. Глянувши на сина, посміхнувся:

— Ну, і кого поставили?

— Прислали якогось зі столиці, — й кивнув на наповнені келихи.

Наталя одразу зрозуміла, у чому річ. Їхній завод, де працював чоловік, а раніше батько й тесть, був величезним підприємством, а її Максим був заступником директора.

Попереднього директора нещодавно зняли. Її чоловік був одним із кандидатів на цю найвищу посаду на заводі. Продовжуючи готувати чоловікам закуски, вона слухала їхню розмову.

— Ну, і хто він такий?

— Тату, не знаю? Начебто, народився в нашому місті, тут закінчив школу, а після армії поїхав до столиці.

— Йому скільки років? — продовжував ставити запитання батько.

— На три роки молодший за мене.

— Прізвище яке? Може я знаю.

— Сумніваюся, — посміхнувся син. — Якийсь Олег Павлович Одарченко.

Вони не помітили, як Наталя здригнулася. Її очі немов застигли:

«Не може бути? Невже Олег?»

Думки понесли її на чверть століття. Коли її коханий Олег пішов до армії, а вона обіцяла його чекати.

Рік чекала, а потім з’явився Максим. Їхні батьки обидва працювали на заводі. Її батько — заступником начальника цеху, а його — заступником директора заводу.

Сам Максим щойно закінчив інститут, але вже отримав хорошу посаду у заводоуправлінні.

Максим став приходити до них у гості. Зрозуміло, що батько й мати були в захваті від такого зятя. Нічого не мав проти й її майбутній свекор. Наталя спочатку опиралася, але піддалася на вмовляння.

Адже її коханий Олег лише через рік повернеться з армії й не зрозуміло, ким буде, а Максим вже інститут закінчив й кар’єра йому світить, адже його батько — великий начальник на заводі.

Через рік, коли в неї щойно зʼявився син, з армії повернувся Олег. Він навіть не зайшов, а одразу поїхав. Це все вона від подруги дізналася.

І ось зараз чоловік вимовив прізвище й ім’я того, кого вона так кохала в юності.

Минув місяць. Настала осінь.

Розмови чоловіка й свекра про нового директора ставали дедалі рідшими. З них Наталя вже зрозуміла, що новий директор припав до двору, і тут він, якщо й не назавжди, то надовго.

І ось в одну з п’ятниць чоловік повернувся додому з посмішкою на обличчі й навіть обійняв і поцілував:

— Наталю, готуйся! Післязавтра — день машинобудівників. Наш новий директор хоче, як він сказав, відзначити це свято, але й, як робітники кажуть: влитися в наш славетний колектив. Запросив усіх своїх заступників із дружинами.

— Добре!

Вони з чоловіком останнім часом рідко куди виходили, але на це свято йти одночасно хотілося й не хотілося.

З однокласником, у якого була закохана в юності, зустрітися, звичайно, хочеться, ось тільки ворушити минуле немає бажання, але, якщо чоловік сказав, треба готуватися.

Чоловік розщедрився, дозволив купити й нову дорогу сукню, і туфлі. Кому не хочеться прийти на свято з красунею-дружиною?

Завод великий і багатий, за ними приїхала службова машина й привезла до місця. Можна було, звичайно, все це й у ресторані влаштувати, але навіщо? Тут усе рідне.

Великий зал у заводоуправлінні є, дорогі продукти й напої закуплені.

Ось тільки Наталю це найменше цікавило, її цікавив сам директор. У душі вона сподівалася, що це не він, просто збіг, однофамілець.

Зайшли. Їй знадобилося одного мимовільного погляду, щоб зрозуміти — це він. Сильно подорослішав, але він. А чоловік потягнув її в його бік:

— Олег Павлович, знайомтеся! Моя дружина Наталя!

Він розгубився лише на пару секунд:

— Не може бути, — вигукнув щиро радісним голосом. — Максиме Леонідовичу, так ми з вашою дружиною в одному класі навчалися.

Обійняв, холодно по-дружньому й знову звернувся до її чоловіка:

— Максиме Леонідовичу, не ображайся! Ми з Наталею сьогодні нашу школу позгадуємо.

— Олег Павлович, про що ви?

— Годі тобі! Ми не на роботі. Переходь на «ти»!

Його дружина, що стояла поруч із директором, взяла Наталю за руку:

— Нехай чоловіки про своє говорять, а ми — про своє жіноче.

Наталя з полегшенням зітхнула, їй було просто необхідно зібратися з думками:

«Ми з ним друзі, тільки друзі, — й немов наказала собі. — Якщо залишимося наодинці, розмовляємо тільки про школу!»

— Тебе як звати? — запитала нова подруга.

— Наталя. А тебе?

— У мене старовинне ім’я — Агата. Олегові подобається.

«Раніше подобалося ім’я Наталя», — майнула думка.

— У вас діти дорослі? — продовжувала розпитувати Агата.

— Так, вже окремо живуть. Ми нещодавно срібне весілля відзначили.

— Наші ще до школи ходять. Донька в одинадцятому. Вона у бабусі з дідусем у столиці залишилася. Там й в інститут вступить. Сина з собою взяли, він у восьмому навчається. Усе одно на заводі працюватиме.

«Виходить, Олег одружився лише через сім років після мене. Невже, усе ще мене кохав».

— Наталю, ви ж з Олегом в одному класі навчалися?

— Так.

— Ти на фотографії поруч із ним стоїш?

— Так.

— Він мені розповідав про тебе. Казав, що шкільне кохання, — посміхнулася, глянувши на нову подругу. — Наталю, я не ревную. Ми з Олегом нічого не приховуємо одне від одного.

А Наталі в голову лізли й лізли сумні думки:

«Ось же ж, живуть люди, нічого не приховують одне від одного, а я зі своїм добре, якщо за день перекинуся парою фраз за вечерею. У кожного — своя спальня.

Разом лише два-три рази на місяць спимо. Не послухалася б батьків, дочекалася його, може все життя по-іншому пішло б. Зараз би поруч з Олегом була. Може він і не був таким успішним, але кохав би мене».

— Так, усі за стіл! — пролунав чийсь голос.

Розсілися.

Наталя з подивом відзначила, що Олег зі своєю дружиною сів не на чолі столу, а збоку, як і всі. Чоловіки почали залицятися до своїх дружин, а її Максим про щось розмовляв із сусідом по столу.

Схаменувся останнім із чоловіків, квапливо налив ігристе:

— Наталю, тобі який салат накласти?

— Який найближче, — їсти зовсім не хотілося.

Директор встав, виголосив тост. Зустрівся очима з усіма присутніми, кожному схвально кивнув головою. Зустрівся очима й з Наталею, той самий черговий кивок.

Ніжно посміхнувся своїй дружині.

За столом ставало дедалі веселіше. Адже свята для того й створені, щоб дорослі серйозні люди хоч на кілька годин повернулися у свою молодість.

Максим сипав направо й наліво компліменти дамам. Наталя теж не була обділена увагою чоловіків, але хотілося хоч трохи уваги того, кого колись кохала, адже в душі ще тліла іскорка того багаття.

Після чергового тосту, зазвучала музика. Різниця у віці в присутніх була невелика й лунали пісні їхньої молодості. Чоловіки, хто молодший, почали запрошувати жінок на танець.

Хто старший й з більшими габаритами почали вести розмови про політику, намагаючись тим самим не здатися смішними й незграбними.

Жінки, яким через це не вистачило кавалерів, вели між собою світську розмову, показуючи зневагу до танців, але в душі сподіваючись, що хтось запросить і їх.

Зал був величезний й пари могли розмовляти про що завгодно, не боячись бути почутими.

Одна пісня змінювалася іншою, Наталю й Агату запрошували постійно. І ось підійшов Олег й промовив по-простому:

— Наталю, згадаймо нашу юність!

— Ходімо.

Добру хвилину вони мовчали. Немов намагаючись згадати відчуття близькості, забуті за чверть століття. Першим запитав він:

— Наталю, як ти жила цей час?

— Як усі. Працювала, ростила дітей. Вони виросли й роз’їхалися.

— У нас з Агатою діти ще до школи ходять.

— Вона мені сказала про це, — на секунду замислившись, додала. — У тебе дуже хороша дружина й кохає тебе.

— І я її кохаю!

Обидва замовкли.

Розмова про кохання ностальгією відгукнулася у серці. Захотілося сказати одне одному щось, нехай неприємне, але таке необхідне. Першою не витримала Наталя:

— Олеже, ти мене зовсім забув?

— Вибач, Наталю, але забула мене ти, тоді двадцять шість років тому!

— Так, ти маєш рацію!

— Дивлюся, у вас із Максимом стосунки не дуже, — вимовив і не зрозумів, навіщо це зробив.

— Не дуже, — знову погодилася Наталя.

— Фахівець він дуже хороший, — Олег зрозумів, що завдав болю своїй подрузі юності й треба якось усе виправляти. — Кажуть, суворий, але таким керівник й має бути. Спільну мову ми з ним здається знайшли.

— Дякую!

Вона посміхнулася, розуміючи, що Олег хоче відвести розмову від болючої теми. Та й чути схвальні відгуки про свого чоловіка приємно.

— Наталю, давай просто залишимося друзями, хорошими друзями.

— Олеже, ти мені пробачив?

— Так.

— Щиро дякую тобі!

Музика закінчилася. Він галантно провів її до столу. Тут хтось запропонував черговий тост, і в них у обох так легко стало на душі.

Ближче до вечора гостей почали розвозити по домах.

Свято закінчилося.

Завтра чоловіки знову стануть суворими начальниками, що вирішують складні завдання керівництва величезним заводом.

Жінки — домогосподарками, що дбають про своїх чоловіків, дітей й онуків. Усі згадуватимуть це свято й думатимуть про новорічне, до якого ще три місяці.

Максим кілька разів глянув на задумливу дружину, несподівано обійняв:

— Наталю, ти чого така заклопотана? Сподобалося свято?

— Сподобалося, — й притулилася до нього.

Усе ж таки разом понад чверть століття прожили. А те, перше юнацьке кохання, воно в минулому залишилося.

А ви памʼятаєте своє перше кохання?)