Дідусь провів свою дружину в інший незвіданий світ. А до доньки переїжджати відмовився. У неї був дуже діловий чоловік і всебічний достаток, вони їздили на дорогій автівці вартістю у квартиру, а онука носила на собі зазвичай по три пенсії діда.
У них удома, у великому заміському «палаці», як називала його дружина, вони завжди почувалися «краплею дьогтю» в бочці меду.
Але донька з матір’ю завжди були дуже близькі, і в рідкісні приїзди батьків до «палацу» саме дружина була тим містком, на якому тримався дідусь у чужорідній атмосфері. Нині він ніяк не уявляв себе без «містка» в цьому багатому й холодному до нього будинку.
Після прощання з дружиною й оплачених донькою із зятем гарних багатих поминок дідусь повернувся в спорожнілу квартиру і… вирішив лягти попрощатися з життям…
* * *
Бабуся веселилася. «А що, плакати, чи що?», – резюмувала вона всім букам, яким не подобалася її тепла усмішка, що не сходила з обличчя.
«Життя таке швидкоплинне і таке гарне, що просто гріх псувати його якимись прикрощами, ну, хіба що поплакати або оплакати щось, але одразу ж відпустити втрачене і продовжити жити, поки дихаєш!»
Незрозумілим чином поруч із такою бабусею уживався дідусь, бука і буркотун.
Ще в стародавні часи у них зʼявився син і з молодят вони одразу перетворилися на тата й маму. Бабуся, яка стала тоді мамою, дуже зраділа і почала ростити із сина… «дівчинку», на думку тата.
Наряджати в усе яскраве, забувати стригти густе кучеряве волосся, через що в сина завжди були «патли» (як їх називав тато) аж до плечей, а яскраві сорочки навипуск перетворювали його спадкоємця на нащадка імперіалізму з незрозумілою приналежністю до статі.
Мама з татом сварилися, тато-бука бурчав, скипав і особисто водив до перукаря відстригати «красу», «запущену» мамою.
Тато записував сина на бокс і в гурток механіків, мама – на танці та скрипку.
Завдяки цій батьківській суперечці «про підростаюче покоління» із сина виріс всебічно розвинений чоловік.
І так цей чоловік всебічно виріс, що почав рости й надалі, вдало поєднуючи свою міцність духу та татів «буркотунство» з маминою легковажністю, легкістю та любов’ю до красивого.
Коли чоловік заробив більше, ніж мама й тато за все своє життя, і вирішив будувати будинок, батьки знову розійшлися в думках.
Мама наполягала на королівському замку з великими вікнами і балконами, а тато – на лаконічному, але міцному, «на століття», теплому житлі.
Син привіз до батьків дизайнера Олечку.
Олечка осяяла своєю присутністю батьківську квартиру і, одразу ж знайшовши спільну мову з мамою, «вивалила» їм проєкт будинку, в якому великі вікна і балкони цілком поєднувалися зі зручністю і лаконічністю простого житла.
І… будинок почав будуватися…
У процесі будівництва чоловік весь час щось закуповував, підвозив і… раз у раз зустрічався з Олечкою…
Приблизно до кінця будівництва Олечка ненавмисно «подарувала» мамі й татові онуку.
І тоді вони стали бабусею і дідусем.
Бабуся так зраділа, що одразу почала няньчити й вбирати онуку, а дідусь став буркотіти до неможливості й навіть одного разу, коли Олечка, онука та бабуся гуляли в парку, прогулюючись крамничками, а син, що став чоловіком, щойно пообідав приготованим мамою та дизайнеркою витонченим обідом, бахнув кулаком по їхньому старенькому столу, задрапірованому квітковою скатертиною.
Син здивувався, а дідусь настійно зажадав призначити Олечку дружиною!
У сина був інший план руху по життю, і тому в них сталася «міцна» розмова, в якій зіткнулися дідусеві порядні підвалини й синові плани добудувати будинок.
Перемогла молодість…
Дідусь-буркотун потрапив до лікарні.
Мама, яка нещодавно перетворилася на бабусю, і Оля, яка тепер уже стала мамою, дізнавшись від дідуся причину нездужання, утворили коаліцію.
І швидко закінчили будівництво будинку, понизивши його з «палацу» до звичайних «хоромів», позбавивши балконів, але вдало добудувавши веранду для виправлення дідового здоров’я, що похитнулося, у кріслі-гойдалці на свіжому повітрі.
Звістка про весілля відразу підлікувала дідове серце, і його нарешті з чергового санаторію відвезли додому… просто на веранду в крісло-гойдалку.
Там, сидячи в кріслі й оточений любов’ю та посмішками жінок, він відкрив для себе, що життя насправді прекрасне, дружина, перетворившись на бабусю, не втратила своєї легкості, а онука з її бантиками, сукнями та обіймами цілком замінює онука з футболом і риболовлею.
Крім крісла дідусеві виділили робочий сарайчик і дозволили робити на ділянці все, що йому захочеться.
Захотілося теплицю, пару грядок і, на превеликий подив бабусі, квітів!
Квітами дідусь засадив буквально все, і вони цвіли мало не цілий рік, тішачи бабусю, а свіжі букети, які дідусь збирав і дарував, світили щастям у кожній кімнаті.
Іноді до них у дім приїжджали батьки Ольги, які теж завдяки щасливій «випадковості» стали віднедавна дідусем і бабусею, дуже скромно вбрані, скромно поводилися і, судячи з усього, зовсім не звикли до «хоромів», хоч і без балконів.
Вони якось непомітно гостювали і відбували назад кудись на околицю життя, у маленьке селище на «краю землі».
Олечка після їхнього від’їзду дуже сумувала і зітхала, і тоді бабуся стрибала за кермо і тягла Олю в «мистецтво», «культуру» і по магазинах.
«Чоловік повинен балувати матір і дружину!» – сміялася бабуся.
«Злісні марнотрати!» – бурчав на них дідусь.
«Я з вами!» – застрибувала на заднє сидіння внучка.
Дідусь і син, який став тепер ще й чоловіком, явно програвали жіночій більшості.
А потім раптом мама Олі, яка теж стала бабусею, підхопила страшну хворобу.
Усі, хто чує цю назву, одразу починають плакати… Ще б пак… вона, ця хвороба, різко скорочує життя, та ще й мучить увесь цей залишок, як та інквізиція в давні часи.
* * *
Бабуся згасала і тому весь час лежала, у неї закінчилися сили для боротьби з хворобою, але ще залишилися сили для того, щоб дідусь не занепав духом.
І вона його весь час відволікала від гірких думок про прощання, «необхідними» справами і навчанням, «як-йому-жити-без-неї».
І… після всіх необхідних справ дідусь, як учень, сідав за стіл, брав прикуплений для цього товстий зошит і писав під диктовку:
«1. Чищу картоплю, цибулю, моркву, буряк…»
Бабуся піднімала висохлу обтягнуту майже прозорою шкірою руку і грозила пальцем: «І не смій плакати і сумувати без мене! Життя все одно кінцеве! Завжди займайся справою, стеж за собою, а то заробиш собі виразку і перетворишся на уїдливу людину!
Дідусь обіцяв так не робити і лягав поруч, притискаючись до бабусі, яка згасала, і обіймаючи її.
Уже вночі в темряві перешіптувалися, згадуючи молодість і радіючи, що донька Оля так вдало вийшла заміж, а внучка росте в любові й достатку.
Одного разу дідусь прокинувся, а бабуся ні…
* * *
Звістка сколихнула великий міцний будинок-хороми.
Оля заплакала, з нею онука і бабуся, яка дружина буркотливого дідуся, чоловік-син кинувся вирішувати всі необхідні справи до осиротілого дідуся.
А дідусь великого дому… уявив раптом, що ЦЕ могло трапитися з його бабусею, і, впустивши секатор, впав просто у свої квіти…
Після похорону і оплачених донькою із зятем красивих багатих поминок дідусь повернувся в спорожнілу квартиру і… вирішив лягти вмирати…
Він зовсім забув про настанову дружини і свій списаний зошит.
У квартирці стало тихо і гучно, а дідусь зовсім майже вріс у диван, і від цього здавалося, що у квартирі нікого немає.
Олечка приїжджала і діставала дідуся з дивана, відмивала, годувала, готувала про запас на тиждень і… вмовляла поїхати з нею у великий будинок-хороми.
Дідусь був непохитний, він не міг відірватися від дивана, на якому все життя пролежав поруч із дружиною, і тепер, заплющуючи очі, уявляв, що вона все ще тут, поруч, і… не міг її кинути.
* * *
Безжурна бабуся їздила до свого квіткового дідуся в лікарню, возила йому фрукти, вигулювала в лікарняному парку і міняла квіти в банці на тумбочці, щоб дідусь радів життю і тому, що вони гідно доглядають за його садом.
Але дідусь був буркотуном і весь час повторював, що «він-не-жилець», «життя скінчилося», і ніяк не бажав одужувати.
Бабуся смикала його і говорила: «Дивись, як добре жити, свате, як красиво і як чудово навколо!»
Якось увечері бабуся й Оля сумували за своїми дідусями, кожна засмучено ділилася новинами, через що вони дійшли висновку, що всі дідусі постійно бурчать і бачать життя в негативному ключі.
І тоді вони придумали помінятися дідусями!
* * *
Дідусь звично лежав у дивані, коли двері його квартири відчинилися, але замість легких кроків Олі він почув сторонні впевнені кроки.
«Молода людина! До вас гості!» – сказав жіночий голос замість голосу Олечки.
Дідусь злякався і втиснувся в рятівний диван, у якому ще жевріли відгомони іншого жіночого голосу.
«Ну досить вам! Олечку зовсім змучили, вона, бідолашна, так плаче про вас! Піднімайтеся! Сьогодні я чергую у вас замість неї, а в мене не розслабишся!”
Дідусь хотів було підхопитися і накинутися на «вторгнення» і прогнати, але замість цього тихо піднявся і… звично підкорився всьому, що влаштувала ця гучна бабуся в його квартирі.
Йому довелося йти в магазин по продукти, потім допомагати чистити картоплю, моркву і буряк із цибулею, зовсім як у «життєвому» зошиті.
А потім вони разом готували борщ і їли його, прикушуючи чорним хлібом із часником.
Бабуся розсміялася: «Тепер мій дідусь точно з розуму зійде, що від мене погано пахне»
«Часник проганяє хворобу!» – заперечив тихий дідусь словами своєї дружини.
* * *
Олечка прийшла в лікарню і, перш ніж віднести свіжі квіти і фрукти «сердечному» дідусеві, пішла до лікаря…
Лікар розвів руками і сказав: «Слабке серце! Хвилюватися НЕ МОЖНА!»
І дідуся не хвилювали, після лікарні його вирішили відправити в санаторій, а потім на море разом із бабусею та онукою, загалом, «програма» намічалася насиченою, але …
Чоловік, який добував гроші з «нізвідки», їхав із чергового відрядження і заснув… прямо на кермі…
Дорога була пустельною, і тому кермо, на якому заснув чоловік, спочатку пограв у «шашечки», уявляючи себе в гущі машин, що мчали, а потім вирішив, що дорога надто нудна, і згорнув у кювет, де його і всю машину зустрів великий дуб.
Чоловік «прокинувся» вже з гіпсом і парою швів на брови.
Сердечному дідусеві вирішили нічого не говорити, але… чоловік (ось вони нетямущі які, чоловіки ці!), щойно вийшов зі своєї лікарні, одразу пішов в іншу, до батька-дідуся.
Дідусь, побачивши гіпс і кілька швів на брові сина, розхвилювався і замість санаторію знову поїхав у реанімацію.
З реанімації в санаторій і на море він так і не потрапив, осиротивши бабусю назавжди.
* * *
Батько Олі їв борщ.
Він їв його і з часником, і без, призвичаївся чистити інгредієнти, як чемпіон світу з карвінгу (хто не знає, це коли з овочів і фруктів усякі кандібобери ножичками вирізають).
До нього їздила тепер бабуся з боку доньки Олі й онуки, вона вривалася в дім, як ранкове сонце, і дідусь не смів перечити і виконував усе, що вона говорила.
А в його вазі на старому кухонному столі утворився «вічно свіжий» букетик із саду сердечного квіткового дідуся.
Звістка про те, що квітково-сердечного дідуся не стало, якраз застала його за приготуванням чергового борщу.
Дідусь впустив ножик у раковину і засмутився до глибини душі й навіть пішов у кімнату і ліг у втішний диван.
«Ти повинен допомогти їй!» – сказав диван голосом його бабусі.
Дідусь зібрався і поїхав допомагати.
І дуже вчасно, бо чоловік із гіпсом дуже засмутився, бо вважав себе винуватим і від того ніяк не міг нормально продовжувати жити без свого батька, без його бурчання та слабкого серця.
Оля метушилася, як пташка, між пониклим чоловіком, згаслою бабусею, що змінила посмішки і сміх на річки сліз, і онукою, яка від розладу знизила успішність і майже відбилася від рук.
Дідусь узяв на себе «хороми», сад квіткового дідуся і… навіть кілька разів зробив «суворе обличчя» в бік онуки.
Він оселився в «сарайчику» квіткового дідуся, визначивши його як підходяще йому за розміром місце, і став там жити, допомагаючи квітам і всім іншим домочадцям своєю непомітною, але такою необхідною присутністю.
«Присутність» не допомагала тільки бабусі, яка тепер залягла в їхній з буркотливим дідусем диван, погасивши в собі сонце від сильного горя й туги за дідусем, зовсім як той дідусь, що тепер умів варити борщ і доглядав за квітами сердечного дідуся.
Коли в чоловіка зняли гіпс, а горе трохи пережилося, сім’я зібралася на відпочинок, онука, яка піднеслася від передчуття поїздки, навіть підняла успішність у школі.
Бабуся їхати відмовилася категорично і знову пішла сумувати до себе в диван.
Оля вирішила, що їм із чоловіком і онукою треба(розповідь для сайту Рідне Слово) обов’язково відпочити, а потім вони що-небудь придумають, і це «що-небудь» обов’язково допоможе бабусі пережити, нарешті, втрату.
Залишивши дідуся й осиротілу бабусю, вони полетіли в теплі краї.
Дідусь щодня доглядав за квітами і садом, він розмовляв із помідорами й огірками в теплиці, вмовляв їх поводитися добре і рости, незважаючи на те, що їх покинув господар.
Він збирав букети і ніс їх бабусі, щоб порадувати її, але… перед її дверима боявся і відчував себе ніяково.
І тоді він ішов на кухню і готував борщ і різав часник.
А потім ішов до дверей бабусі й кликав: «Часник проганяє хворобу!»
За дверима завжди було тихо.
Одного разу дідусь розлютився і замість звичного «часник проганяє хворобу» крикнув: «Пані, їсти подано!»
«Я не хочу!» – пролунало з-за дверей.
«Я теж не хотів, а ви вторглися в моє життя зі своїм часником!»
І, сам злякавшись своєї зухвалості, ретирувався в кухню.
Він про всяк випадок налив борщу у дві тарілки і сів навпроти другої.
Бабуся вийшла до борщу в такій сліпуче красивій сукні, що в дідуся випав часник із рук.
* * *
В аеропорту юрмилися зустрічаючі.
Серед зустрічаючих виділялася пара.
Бабуся ошатна, що сяяла щастям, і дідусь, який не зводив очей із бабусі.
Засмагле сімейство – Оля, онука і чоловік, – побачивши своїх старих, зраділо і… вирішило, що їх треба обов’язково якось пристосувати одне до одного, щоб кожен із них замінив іншому втрачене «крильце» і щоб вони могли ще “політати”.
* * *
«Хороми» і квітучий сад пережили дідуся з бабусею, які стали прадідусем і прабабусею і пішли один за одним в один рік, і чоловіка з Олею, які перетворилися на дідуся з бабусею, і онуку, що стала спочатку молодою мамою, а потім бабусею…
Квітковий сад розрісся, будинок так само стояв і міцнів, адже колись дідусь-злодюжка наполіг на міцному домі, і тому дім, який передають від дідусів і бабусь до дітей та онуків, збирався жити ще дуже довго.
* * *
Всім хто дочитав велике спасибі.
Сподіваюся вам сподобалося це несподівано написане оповідання, в цікавій манері, несподівано згадала історію і ось…
Всім любові і щастя, і міцності духу якщо що …
