Надя вже була на пенсії два роки. Остання зима видалася з відлигами, вітрами, сіра й дуже незатишна. Напевне, тому жінка сильніше звичайного скучила за весною, сонечком, зеленою травою й теплом.
Донька з чоловіком та сином жили за кордоном і не обіцяли цього літа приїхати до Надії — свої плани.
— Як же не хочеться знову сидіти влітку вдома, у квартирі, — жалілася Надія сусідці, — і мої не приїдуть…
— А ти поїдь на дачу в село. Он скільки будинків пропонують недорого й недалеко від нашого міста… — порадила сусідка й запропонувала телефон своєї колеги, яка саме здавала такий будиночок.
Надія вхопилася за цю ідею, і невдовзі, щойно потепліло в останні дні квітня, додзвонилася до господині будинку й поїхала дивитися дачу.
Село знаходилося за триста метрів від шосе, за п’ятнадцять хвилин їзди від міста.
— У нас тихо, село спокійне, — розповідала господиня, — в основному дачники живуть і тільки кілька будинків — місцеві, є й фермер, у якого всі беруть молоко, сир, яйця. Вам сподобається.
Будиночок Надії справді сподобався.
Він був чистий, маленький, з теплицею в саду, з великим городом і колодязем поруч із будинком.
— Краса… — не втрималася Надя, — і скільки ж це коштуватиме на місяць?
Власниця будинку назвала смішну ціну, що покривала витрати на електрику та газовий балон.
— Садіть, сійте, і за будинком приглядайте, мені цього достатньо, — усміхнулася вона й віддала Надії ключі.
— У такому разі я орендую на все літо й осінь, — попросила Надя, — хочу городом займатися.
З початком сезону, в травні, Надія вже приїхала жити на дачу.
Тільки-но починали з’їжджатися в село люди з їхнього містечка. Задзвеніли голоси дітей навкруги, частіше чулося гавкання собак і гомін сусідів на ґанках.
А Надії дісталася старенька сусідка. Дарії Петрівні було під вісімдесят років. Вона, трохи накульгуючи, виходила на ґанок, віталася вранці з Надею й винувато казала:
— От же мені не пощастило. Радикуліт причепився. Почала картоплю садити й застудилася… Навіть і не все посадила, що хотіла, але тепер нічого не поробиш.
На бабі Дарині була куфайка, незважаючи на тепло, а взута вона була в обрізані валянки на вставлені в калоші.
Вони познайомилися ближче, і Надя дізналася, що є в бабусі син, живе з сім’єю в Житомирі, але щоліта приїжджає її провідати, хоч і сам уже немолодий, але допомагає по городу.
— Скільки разів вони мене до себе кликали, а я не їду. Боюся. Жити з ними в квартирі — навіть подумати страшно. Трохи захворію, і здадуть у лікарню чи будинок для літніх людей…
А сюди вже точно мені ніколи не повернутися. А я хочу тут, у своєму домі віддати Богу душу… — говорила вона.
Надя заспокоювала жінку й теж обіцяла приглядати за нею, і коли їздила в місто, завжди привозила їй ліки та гостинці.
Будинок у Дарини Петрівни давно не бачив ремонту. Все було стареньким під стать господині.
— А для кого тут ремонти робити? — питала Дарина Петрівна Надю, — я скоро піду в засвіти, а мені й так живеться добре. Та й нікого в нас просити… Фермер Василь весь у клопотах, а решта — старі або дачники…
Город цього року в Дарини Петрівни залишився незасадженим. І вона переживала.
Вже наприкінці травня, упоравшись зі своїми запланованими посадками, скопала Надя й бабусі три грядки та посадила підрослу розсаду буряків і капусти.
— Ну от, — усміхнулася Надя, — тепер і ваш город веселіше виглядає…
Одне не подобалося Наді, що собака в сусідки була на ланцюгу.
— І що це ваш сторож Шарик на ланцюгу та й на ланцюгу? Ви його й не відпускаєте погуляти? — спитала Надя, — бідолаха… як вʼязень.
— Так собака це. Він же сторожить. Куди йому носитися по всьому селу? — здивувалася Дарина Петрівна.
Проте Надія вимолила амністію старому псу.
Він був лагідним і зовсім нешкідливим. Надя полагодила хвіртку в баби Дарини, щоб усе було на засувах, і Шарика пустили жити у дворі, без ланцюга.
Пес не одразу звик до такого щастя й часто сидів знову біля будки, особливо коли чекав свого обіду.
Але незабаром він освоївся, став бадьорішим, виляв Наді хвостом, щойно вона приходила до них у двір, і притискався до її ніг.
Надя завжди приносила Шарикові залишки свого супу, поклавши в нього шматок булки і кісточки від курки.
Були в баби Дарини й два звичайних очеретяного забарвлення коти. Один старенький, а другий трохи молодший.
Вони теж отримували від Наді каші з молоком і так швидко зрозуміли, що їхня нова сусідка — добра жінка, що стали вже й самі навідуватися до неї у двір і чекали біля ґанку частування.
А Наді це було на руку.
Вона дуже боялася мишей і стала пускати старого кота до себе в дім. Він ішов як господар, лягав на килимок посередині кухні, не був таким полохливим.
Другий кіт, що молодший, боявся заходити в дім, але з ґанку не йшов, доки Надя не пригостить його.
Дарина Петрівна обожнювала свою нову сусідку, бо давно не бачила стільки уваги до себе.
— З місцевими двома жінками я частіше взимку зустрічаюся, а влітку нам усім ніколи, сидимо в городах, а після відпочиваємо по домівках.
А дачники нами не цікавляться зазвичай. Хто ми для них? Старі баби… А от ти дуже уважна, Надієчко. Спасибі тобі. Не тільки мене обласкала, а й хвостатих моїх усіх балуєш… — дякувала Дарія Петрівна.
А Надія трудилася на своїх грядках, ходила з дачниками в ліс по ягоди та гриби, варила варення й не забувала навідувати щодня бабу Дарину.
— І як ви живете без телефону? — питала Надя, — а якщо захворієте або термінова допомога потрібна буде?
— Так ти мене зараз виручаєш. А коли тебе не було, ми з нашими старожилами робили завжди обходи. Наче перекличка: живий? Здоровий? Поговоримо про те, про се, і душа спокійна. А телефон у нашого фермера є.
У Васі є всі номери наших рідних, і мого сина теж. Він їм дзвонить, якщо треба. І вони йому дзвонять, про мене питають. От так і живемо. Він у нас ніби — зв’язковий.
Йшло літо, Дарина Петрівна почувалася краще, і тоді її (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) одразу можна було побачити в саду.
А якщо їй нездужало, то Надя сама йшла дізнаватися, як справи.
Шарик служив сторожем на два двори, полюбивши Надю, як свою другу господиню. І коти вже притискалися до ніг Наді, щойно вона сідала на сходинки ґанку відпочити.
Наближалася осінь.
Надя зібрала свій урожай і перевозила його частинами в місто, облаштувавши на своєму заскленому балконі сховище.
Вона вже збиралася покидати свою дачу, але звичка піклуватися про сусідку, її собаку та котів не відпускала її остаточно в місто.
Та все ж вона віддала на початку жовтня ключі від будинку, а сама щовихідних приїжджала провідувати свою стареньку подругу.
— Коти за тобою сумують, — розповіла одного разу баба Дарина, — старий так на твоєму ґаночку й сидить цілими днями. От, дурненький, чекає, коли ти вийдеш… Кашки винесеш…
Слова ці так зворушили Надю, що вона покликала старого кота й узяла його на руки. Кіт замуркотів, а Надя відчула, що він став зовсім легким, так схуд.
— Так він і не їсть нічого, звик до твоїх кашок на молоці. А моя їжа йому не подобається. Я то супу їм наллю, то залишки макаронів з маслом дам, поїдять трохи й дивляться: чи немає чого смачнішого? — бурчала баба Дарина, — я їм, а вони не хочуть… А де мені їм усім м’яса набратися, коли я й сама його не щодня бачу?
— Молодий напевне мишей ще ловить, а старому вже не зловити. Він і бачить погано, і чує так само…
— Дозвольте мені його в місто до себе взяти? — попросила Надя, — а то ж здохне тут узимку. А мені його шкода.
— Та бери, от тільки клопоту тобі з ним… — кивнула Дарина Петрівна.
Надя тут же вигадала посадити кота у свою дорожню сумку на змійці й поїхала автобусом у місто вже з котом.
До квартири старий звик не одразу. Він обійшов її всю, оглядаючись і шукаючи очима Надю, а вона раз у раз гладила його й садила в низьку коробку з килимком.
— Ось тобі лежанка, відпочивай, а в туалеті твій ящик із піском. Будемо звикати до міського життя, так, друже?
Тиждень Надя стежила за котом.
Буквально носила його на руках у туалет і добре годувала.
Назвала безіменного раніше кота Мишком, і так вони благополучно зимували разом, ніби давні друзі.
Надя телефонувала фермерові Василю, дізнавалася про здоров’я Дарини Петрівни й передавала їй вітання, обіцяючи приїхати.
Від нього вона дізналася, що Дарині Петрівні виповнилося вісімдесят років, до неї оформили соціального працівника, жінку, яка тепер регулярно навідується до неї й привозить необхідні ліки та продукти.
Щойно весна розтопила сніг і зійшла тала вода, Надія знову поїхала в село.
— І як же я рада тебе бачити, Надієчко! — ще здалеку привітала її Дарина Петрівна, — нарешті знову побачилися! Як там мій кіт?
— Він у повному порядку, — повідомила Надія, — ви його не впізнаєте! Стане тепліше — приїдемо разом. Я на цей рік знову хочу дачу брати.
І справді, коли на початку травня Надя привезла Мишка, баба Дарина, глянувши на чистого, повненького кота з блискучою шерстю, з недовірою спитала:
— Та чи він це? Наче інший…
— Казала ж — не впізнаєте. Розгодувала. Це тут він був на (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) службі, а там, у місті — паном жив, на дивані ніжився та спав, — розсміялася Надя, — думала, що піде хоч у теплі й догляді, а він навіть помолодшав і помирати зовсім не збирається. І вже літо нехай поживе тут зі мною, а взимку я його знову додому відвезу…
Так і стала Надія їздити на свою дачу постійно.
Викупила вона її зовсім недорого, в розстрочку, і жила з квітня по листопад включно. І тільки з настанням постійних морозів виїжджала в місто, прихопивши свого Мишка.
Син Дарини Петрівни вийшов на пенсію, і вже щоліта приїжджали вони з дружиною до матері на своїй машині й займалися городом, підремонтували сараї, купували та складали дрова.
Дарина Петрівна повеселішала, як і її старий кіт, поправилася, син не дозволяв їй братися за важку роботу й умовив узимку виїжджати з ними в міську квартиру.
І собаку з котом із собою забирали.
Так і стали зустрічатися тепер після зими баба Дарина й Надя в селі тільки навесні, але раділи, що знову починається теплий квітучий сезон, який вони проведуть усі разом.
