Я чудово розумію, що знайдеться безліч моралістів, які мене засуджуватимуть. Але що зроблено – те зроблено, я не боюся зізнатися у цьому. Принаймні собі.
Ми з чоловіком одружені лише рік. До цього зустрічалися близько 3-х років, кохання давно немає, можливо, ніколи і не було.
Чому я вийшла за нього заміж? Тому що він хороша людина і він буде чудовим батьком.
Чому він одружився зі мною? Я не знаю.
Останнім часом у нас розпочалися величезні проблеми у стосунках. Чоловік мене не чує і не цікавиться мною, я на нього постійно зриваюся.
І так би ми й жили, якби на роботі мого чоловіка не з’явився новий колега, в якого я закохалася практично відразу. Він зовсім не мій типаж, але в ньому така душа, що хочеться в ній завжди розбиратися, зануритися з головою.
Ми почали багато спілкуватися в соцмережі, іноді дзвонили одне одному, бачилися. Обидва розуміли, що близькістю займатися нам не можна, але коли ми були поруч, у нас просто зривало дах одне від одного.
Я почуваюся з ним живою жінкою, а за півгодини відчуваю таку бурю емоцій, чого в сумі не було за цілий рік із чоловіком. Нещодавно ми з ним все ж таки переспали, і тепер я не знаю, як далі жити.
Від чоловіка втекти не можу, боюся зробити йому боляче. До коханця піти теж не можу, загалом, псую життя і собі, і чоловікам. Іноді хочеться сісти на потяг та звалити назавжди, щоб нікому не заважати та нікого не бачити.
Хочу почати життя з чистого листа. Але я чудово знаю, що сили волі та рішучості на це не вистачить.