Анатолій Іванович сидів на важливому засіданні у директора, коли йому раптом зателефонували з незнайомого номера. Він скинув дзвінок, але йому наполегливо передзвонили, довелося вибачитися і вийти в коридор.
Анатолій Іванович уже хотів взагалі не відповідати, для нього зараз робота найважливіше.
Але він згадав, що йому можуть подзвонити з сервісу, куди він відігнав їхній новенький позашляховик, який учора дружина подряпала. Він же свій номер їм залишав, треба відповісти, і він відповів:
— Так, я слухаю…
— Ал-ло-о, ал-ло-о, Толичку, погано чути, це тітка Надійка, сусідка мамина, татко твій захворів, зліг, та й мати зовсім погана. Сама дзвонити тобі не хоче, боїться потурбувати.
Каже, що Толичка її важливим начальником став, ніколи, каже, Толичці, він же не лікар, він начальник!
А ти б, може, приїхав у село, а то непокоюся я за них, ну прощавай, Толичку, не буду заважати! — прокричав знайомий голос сільської сусідки, і, не чекаючи відповіді, дзвінок перервався…
Анатолій голос завжди крикливої тітки Надійки з дитинства на все життя запам’ятав, слухав її мовчки, та їй відповідь і не потрібна, вона завжди так — прокричить своє, і піде.
Ну а потім що він зробить, він і справді не лікар, а в село минулого літа якось до батьків приїжджав, і на цей рік збирався.
Грошима Анатолій батькам допомагає, а приглянути за батьком і матір’ю там є кому, там і сестра батькова живе Галинка, і племінниця Валюха. Так що ні до чого особливо хвилюватися, вони ще не дуже старі.
Анатолій Іванович повернувся до зали засідань, але дзвінок тітки Надійки все ж засів у його голові. Дзвонить йому, та ще й кричить, увесь настрій зіпсувала.
Він же не з тих, хто батька і матір забуває, він їм тижнів зо три тому дзвонив — все було нормально, і грошей їм перевів.
Та й батьки його розуміють, Анатолія Івановича нещодавно підвищили до начальника відділу. Їхній директор Віктор Данилович до нього прихильний, довіряє, доручає найважливіші питання, і зараз зовсім не час все кидати і їхати до батьків.
Валюха з чоловіком Генком на своїй «Ниві» не раз батьків до міста возили до лікарів, ось і знову відвезуть, Анатолій їм не раз подарунки привозив, так що і без нього обійдуться, а матері він потім зателефонує, звичайно.
Після наради Анатолій зателефонував Марині, сказав, що сам поїде за машиною на сервіс, їй поки рано одній за кермом їздити, знову що-небудь зіпсує.
Але думка про батьків його не відпускала, і він набрав телефон матері.
— Толичку, синочку, здрастуй милий, — мати відповіла так швидко, ніби чекала його дзвінка і тримала телефон у руках.
І говорила вона з ним з якоюсь повагою, він раніше не помічав такої інтонації, і Анатолія це зачепило. Хоча, якщо чесно, він і сам останнім часом намагався не згадувати, що батьки його з села.
Не те, щоб він їх соромився, але як став Анатолій Іванович обертатися в середовищі інших людей — успішних, багатих, міських, так ніби й ні до чого своє сільське минуле згадувати, та й навіщо?
Виглядає Анатолій гідно, машину дорогу купив, дружина у нього Маринка міська, красива, освічена.
До такого життя він з дитинства прагнув, а хотів досягти ще більшого і працював майже без вихідних, як кажуть…
— Мамо, а як ваші справи, як здоров’я? — запитав Анатолій, і мама знову швидко і квапливо стала відповідати: — Та все добре, синку, ти не турбуйся, батько трохи захворів, але вже майже одужує!
Мама намагалася говорити переконливо, але Анатолій не повірив, хоча йому не дуже хотілося вникати.
— Мамо, правду кажи, не таї, знаю я тебе, — суворіше сказав Анатолій, і мати не витримала, і розплакалася: — Та погано, синку, батька в лікарню терміново треба, а в районі, кажуть, немає такого лікаря. Але я татка нашого травами відпаюю, ти ж знаєш, я стараюся, синку, не хвилюйся!
Після таких слів Анатолій і справді захвилювався, а хтось із колег, випадково почувши його розмову по телефону, навіть здивувався:
— Ти що, мучишся, влаштуй батьків у нашу приватну клініку, ну попроси головного лікаря, він і з іншої області візьме, там всі наші своїх рідних лікують, у нас лікарі хороші…
І Анатолій зважився, хоча йому трохи було незручно, що у нього, такого освіченого та інтелігентного чоловіка, начальника відділу великої організації, і раптом мати й батько — зовсім прості сільські люди, їх же побачать…
Але все ж здоров’я батьків йому було дорожче косих поглядів, переважило, і Анатолій Іванович пішов до головлікаря лікарні просити за батька…
Головлікар, звичайно, прохання начальника відділу не залишив без уваги, навіть спецмашину для перевезення хворих послав у село.
І незабаром батька його, Івана Васильовича, вдало прооперували, і швидко перевели в палату, він пішов на поправку.
Мати весь цей час у Анатолія жила, хоча за селом дуже сумувала.
Пес Вулкан, кіт Мурчик, та кури її у тітки Надійки під наглядом, а Валюха город обіцяла поливати. Але у матері все серце не на місці, і за батька переживає, і за свій дім та господарство, як би й вона не звалилася від переживань!
У батька в лікарні мати тепер по пів дня проводила, виходжувала його, казали скоро випишуть.
Та й Анатолій часто їздив батька провідати, а тут раптом на порозі лікарні зустрів директора, хоча в робочий час зірвався, у директора ж і відпросився, не пояснюючи причини.
— О, Анатолію, якими справами ти тут, чи когось прийшов провідати? — чомусь зрадів Віктор Данилович.
— Та в мене тут батько, хотів його в окрему палату, а тато вперся, з людьми, каже, йому краще одужується,
– тут же став виправдовуватися Анатолій Іванович, а то ще подумає директор, що він скупий, для батька грошей пошкодував.
Але Віктор Данилович лише розуміюче розсміявся:
— Треба ж, а я матір привіз, теж серце прихопило, ось що значить вік. І адже така ж, мати то в мене сільська, та й сам я теж, ось і вона не захотіла в одиночну палату зі зручностями.
Каже, я там з туги помру, а з сусідками вже свої болячки обговорила, порад наслухалася, подругами новими обзавелася, та й на поправку пішла! — Віктор Данилович тепло, по-дружньому, поплескав його по плечу, і додав:
— І взагалі, знаєш, Анатолію, я завжди ціную в людях доброту і людяність, незважаючи на успіхи і кар’єрний ріст. А ти, виявляється, молодець, не забуваєш коріння, це важливо. Та й я ось, бачиш, теж не чужий своїм стареньким, ходімо, відвідаємо їх разом, а то лежать тут, мабуть, синів чекають.
Анатолій отетерів, він очікував чого завгодно, тільки не цього.
Змішані почуття боролися в ньому: збентеження за своїх простих батьків, за їхній сільський говір і невигадливі манери. І радість, що він не піддався гордині, та й директор дав йому хороший урок.
Вони разом увійшли до палати його батька, і Віктор Данилович ґалантно привітався з літнім чоловіком, розпитав про самопочуття.
— Це мій начальник, тату, — представив Анатолій батькові свого директора.
Іван Васильович був спочатку збентежений увагою такої важливої людини, відповідав боязко і збивчиво, а потім розговорився.
Коли ж Віктор Данилович вставив пару сільських влучних слівець, батько пожвавішав, аж очі заблищали:
— От це по-нашому, хороший у мого сина начальник, не зазнався, з наших, життя простих людей розуміє!
Потім вони зайшли до палати матері Віктора Даниловича.
Літня жінка дуже зраділа синові. Віктор Данилович обійняв матір, розцілував, гостинці почав діставати, а потім представив їй Анатолія:
— А це, мамо, мій найкращий співробітник, я все думав, кого (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) мені своїм першим заступником зробити, Микола Семенович на пенсію зібрався. А тепер я знаю кого, надійний хлопець, вірний, не підведе!
Коли вони вийшли з лікарні, Віктор Данилович поклав руку на плече Анатолія:
— Знаєш, Толю, я завжди дивлюся на людей не тільки за їхніми професійними якостями, а й за тим, як вони ставляться до простих людей, або до своїх батьків, це багато говорить про людину.
Ти молодець, що не забуваєш своїх. І не соромся їх, що вони прості сільські, вони виростили гідного сина. Я ж, коли злетів на посаді, теж спочатку засоромився.
Здавалося, всі такі гладкі навколо, інтелігентні.
А суть людини проста: вона або порядна і совісна, або негідник і зрадник. Працювати можна навчити, а от якщо немає совісті, її вже нізвідки не візьмеш!
Анатолій відчув, як камінь упав з його душі.
І правда, все інше — посада, машина, успіх — це, звичайно, здорово, але це лише зовнішні атрибути, які не мають значення без любові та поваги до своїх близьких…
А з дружиною Мариною і дітьми вони тепер часто в село їздять. Марина в захваті, вона подрузі фото якось показала з їхнього літнього відпочинку в селі.
Так її Оленка, вічно мріюча про закордонні курорти, охнула, дивлячись на знімки.
— Марино! Це де така краса? Швейцарія? Альпи? Невже ви туди поїхали? — Оленка витріщала очі на фотографії, де Марина з Анатолієм стояли на тлі смарагдових лугів, оточених густими лісами.
На інших знімках — прозора річка, що петляє між валунами, і дерев’яний місток.
Марина тоді тільки розсміялася, пояснюючи, що це їхнє рідне село, загублене в степах і лісах нашої прекрасної України.
А подруга дивувалася і перепитувала, розглядаючи фотографії під різними кутами…
Село.
Згадуючи цю розмову, Марина з Толею тепер сміються — яка Швейцарія, та наша Україна ні з ким не зрівняється, у нас краси такі, їм і не снилося! Справжнє щастя тут, у цій тиші та простоті.
— І люди у нас душевні, тільки це треба зрозуміти, — говорить тепер Анатолій про сільських, — У місті всі біжать, поспішають, а тут час тече по-іншому.
Тут можна зупинитися, вдихнути на повні груди і відчути зв’язок із землею, з предками.
А потім, наситившись цим, можна і в місто їхати, працювати, справу свою робити, але потім обов’язково знову сюди, додому, до батька і матері повертатися…
І в цьому і щастя наше, і сила.
