— Це що ти мені… знову якийсь подарунок привезла? Та навіщо? Кажу ж тобі, кажу — не витрачай на мене гроші!
— Тобі, мамо, тобі! Ану розгорни, подивись.
— О-ох! Штани в квіточку! І куди ж це мені в них ходити?
— Та це не ходити. Це — спати. Мамо, це піжама.
— Піжама… Так я ж усе життя в сорочці сплю.
— Мамо, а ти візьми і спробуй. Дивись, як зручно — ногам значно тепліше, нічого вночі не задирається, а вранці встала, пішла чайку попити — і ніби вже й одягнена. Вона ж як домашній костюмчик виглядає.
— Та тут же гумка… Тиснутиме вночі на живіт!
— Нічого не тиснутиме. Я ж тобі не якийсь китайський ширвжиток дарую. Це дуже хороша піжама, недешева, ти тільки тканину помацай — яка приємна до тіла. Ти звикнеш, от побачиш. Я її вже й випрала, щоб одразу можна було одягати. Спеціально для тебе готувала.
— Ну добре, хай полежить у шафі, потім якось одягну…
— Ні-ні! Знаю я тебе. Так і пролежить роки зо два, а потім почнеш мені її назад передаровувати. Сьогодні ж і одягай!
Баба Катя вирішила поступитися доньці. Одягне, куди дінеться. Що їй, важко, чи що? Зате дитині приємно. Приїжджає ж донька нечасто, живе аж надто далеко від рідного села.
На столі, застеленому простенькою клейонкою, красувалися міські гостинці до чаю. Тут тобі й зефір якийсь чудернацький, і мармелад ручної роботи, і шоколад усіх ґатунків, і красиві коробки з печивом. Катерина обережно куштувала зефір, а донька Ганна з насолодою наминала мамине варення з лісової суниці.
— Ох, мамо, яке ж воно запашне! І смачню-ю-юче… — вона задоволено облизувала ложку.
— І зефір твій добрий, — баба Катя жувала тими зубами, що лишилися, прислухаючись до незвичного смаку. — М’який такий, наче вата. І на смак… теж як вата.
— Це дуже якісний зефір, мамо! Дієтичний, майже без цукру.
— Отож-бо я й чую, що вата.
— Ох… Звикли ви тут у селі до свого солодющого варення, от вам усе тепер ватою здається. А цукор же такий шкідливий, особливо в твоєму віці…
Ганна приїхала пізно ввечері. Весь день за кермом, страшенно втомилася. Але сільські новини слухала з неабиякою цікавістю.
— А Валька сусідка як там?
— Валька? Та добре живуть. Цього літа дачникам хату не здавали. Знову будуються! Усе їм мало. Низ мурований виклали, світлиці розширюють, веранду добудовують. Одне слово — справжні хороми зводять…
— А тітка Світлана як?
— Ой, а у Свети горе. Онук старший інститут закінчив, а його раз — і під білі рученьки на службу забрали. Ходить вона тепер, бідкається, місця собі не знаходить. Аж змарніла вся. Їздили вже до нього в частину, Світлана повернулася — цілий день проплакала. Схуднув, каже, сильно…
Катерина вже думала, що донька з дороги ляже і миттю засне.
А та все ходила й ходила по хаті: то зі столу прибирала, то посуд полоскала. Довелося Катерині ту міську піжаму таки натягати.
— О, ну ти тільки подивись, як вона тобі личить! Прямо сучасна жінка стала.
— І правда, і правда, — Катерина слухняно кивала, розглядаючи себе у старому дзеркалі. Кофта довгенька, штани в бузкову квіточку. Геть незвично. — Буду носити. Зручна така, м’якесенька, тепленька. А то коліна в мене щоночі так мерзнуть, вічно пуховою хусткою кутаю. Дякую тобі, донечко. Вгодила старій.
Ганна заснула швидко. Немає в світі міцнішого сну, ніж сон у рідній маминій хаті.
А от Катерина ще довго крутилася в ліжку. Тільки-но ніби дрімота найде, як їй здається, що між ногами ковдра заплуталася. Починає вона її витягувати, аж то — штани!
Вона згадує про подаровану піжаму, заспокоюється, але за якихось десять хвилин усе повторюється знову. Ті штани її страшенно дратують, здається, ніби тіло в них зовсім не дихає, ніби вона в одязі спати лягла. Голі ноги за все життя звикли відчувати одна одну, а тут…
Животу повітря не вистачає, вона спустила ту гумку аж на стегна — стало ще гірше. Та й комір на кофті — наче душить. Аж надто високо під горло закритий, ще й ґудзиків немає, щоб розстебнути.
На її стареньких сорочках коміри широкі, вільні, а тут прямо як зашморг. Довго вона мучилася, хотіла вже встати й переодягнутися, але ж доньчин подарунок… Треба витерпіти. Зрештою, якось та й заснула.
Вранці так і ходила по хаті в тій піжамі, аж поки не прокинулася Ганна. Нехай дитина подивиться — носить мати її подарунок, носить і не натішиться!
— Ну як, мамусю? Як спалося, як нова піжама?
— Ой, чудово! — вона статечно погладила долонями тканину на ногах, склала на колінах свої сухенькі руки. — І колінам тепло, і груди закриті. Красота! — а потім ніби схаменулася: — Ох! Чого ж це я за стіл у новій піжамі всілася? Ще вимажу ненароком… Піду-но я переодягнуся від гріха подалі.
Ганна зранку одразу ж завелася з прибиранням.
От вічно вона так: не встигне приїхати, щоб хоч трохи відпочити, а вже за роботу хапається.
Катерина ходила за нею хвостиком, вмовляла кинути ті ганчірки, піти на річку прогулятися або до шкільних подруг забігти. Цими вмовляннями так допекла доньці, що та просто випровадила її надвір погуляти, щоб не плуталася під ногами.
Баба Катя вийшла за двір, сіла на лавочку. До неї тієї ж миті приєдналася Таїсія, старенька сусідка. Пришкутильгала з костуром через дорогу, всілася поруч.
— Ну що, зустріла доньку?
— Та зустріла… Он, не встигла порога переступити, вже вікна мити полізла. Далися їй ті вікна!
— Хороша вона в тебе, хазяйновита. Мабуть, гостинців мішок навезла?
— Аякже, повнісінький холодильник. Посиди-но хвилинку, я зараз… — Катерина рипнула хвірткою, подріботіла до хати і винесла міські солодощі. — Ось, покуштуй. Мармелад і зефір ручної роботи! Кожна зефіринка в окрему обгортку загорнута і бантиком перев’язана, бачиш!
— Ох, дякую! Я зефір страх як люблю, — Таїсія обережно відкусила шматочок, потім ще один. — Щось я ніяк того смаку не розберу…
— А він такий, мудрований. Дієтичний називається, бо без цукру.
— От і я чую — ну чистісінька вата! У роті ніби й тане, а смаку ніякого.
— Нічого ти не розумієш, Таїсіє. Не можна нам уже стільки цукру їсти, шкідливий він.
— Та нам уже все можна. Там усередині вже давно все повсихало.
— Візьми он краще мармеладку, вона солодша. Бери-бери, пригощайся. А ще мені Ганнуся піжаму подарувала! Я вже й спала в ній сьогодні.
— Піжаму? Це такі штани, чи що?
— Еге ж! Кофта така бузкова, а штани в квіточку. Прямо як справжній костюм. А я в ньому — ну чиста тобі пані! Дуже добре спати в такому. Зручно.
— А я от взагалі не можу навіть у трусах спати, тягне мені та гумка, і квит. Буває, халата вдень не знімаю, а труси — мушу.
— А в піжамі не тягне нічого. Вона ж не абищо мені привезла, а дорогу, якісну річ. Скажені гроші, мабуть, віддала, аби тільки матері вгодити.
— Кажу ж, золота вона в тебе, твоя Ганна…
Донька гостювала кілька днів. Катерина не могла на неї надивитися. Все рахувала дні до від’їзду, бідкалася, що так швидко вони спливають.
Лягала спати вона незмінно в піжамі. Але десь о дванадцятій ночі прокидалася і починала мучитися. Мучилася доти, поки не скидала ту піжаму і не натягала свою стару байкову сорочку.
Ганна спала довго, відсипалася в маминій тиші, тож Катерина встигала вранці тихенько знову перелізти в піжаму.
А коли влаштували прання, Ганна заспокоювала:
— Там таке сонечко надворі, не переживай, мамо, вона миттю висохне. Сьогодні ввечері знову одягнеш.
— Ой, хоч би висохла, а то коліна ж мерзнуть… Я вже так до неї звикла.
— Мам, а я собі сюди тільки одну піжаму взяла. Даси мені свою якусь нічну сорочку? А то моя якраз переться.
— Та бери, звісно! Он у шафі на полиці, сама ж знаєш.
Вранці босоніж, у довгій нічній сорочці з розстебнутим коміром Ганна вийшла на кухню.
— Слухай, я вже так відвикла від тих нічних сорочок, а тут так солодко спалося, так затишно в ній було. А в мене в місті жодної немає. Треба буде собі купити.
— То забирай оцю, раз так сподобалася! Дарую.
— Та ні, я вже собі якусь більш сучасну пошукаю. А то Славко мій не зрозуміє, скаже — зовсім у бабці записалася.
Ганна збиралася в дорогу. Забила матері холодильник свіжими продуктами, перепрала все в хаті і перемила кожен куток. І з подругами шкільними встигла побачитися. В багажник вантажила мамине варення і соління. Вони довго прощалися біля хвіртки.
— Мамо, ти як піжаму пратимеш, то вона дуже швидко сохне. А наступного разу я тобі ще одну таку привезу, щоб на зміну була.
— Ох, та не витрачайся ти! Навіщо воно мені? Мені й однієї з головою вистачить! А сорочок он повна шафа лежить!
— Та що ти, мам! Невже я рідній матері на якусь піжаму грошей пошкодую!
Ганна поїхала, ще довго відчуваючи на собі тепло материнських обіймів. Вони ж бо тривають довго, навіть після того, як мама відпускає свої руки.
Катерина сумно зітхала, півдня ходила по хаті мов неприкаяна. Перекладала речі з місця на місце. Вкинула піжаму в пральну машинку, потім акуратно розвісила надворі, висушила на вітерці.
А ввечері ніжно і дбайливо склала її на столику біля ліжка і з любов’ю погладила зморшкуватою рукою.
Доньчин подарунок! Нехай лежить тут, на видноті.
Вона з полегшенням натягнула свою стару, залатану нічну сорочку, лягла на високі збиті подушки і, дивлячись на піжаму в холодному місячному сяйві, заснула дуже швидко і спокійно.
Доньчин подарунок грів їй душу так сильно, що тієї ночі навіть коліна зовсім не мерзли!
Ось таку зворушливу, життєву історію ми отримали від нашої читачки і з любов’ю підготували її для вас.
Як часто ми, намагаючись догодити рідним, не помічаємо, що їм насправді потрібно зовсім інше, але вони готові терпіти будь-які незручності, аби тільки не засмутити нас.
А ви, любі наші читачі, пам’ятаєте подарунки від дітей, які вам були не зовсім до душі, але ви все одно берегли їх як зіницю ока?
