Ігор і Олена були одностайно закохані в ліс, нашу чудову українську природу і збирання грибів. Вони і познайомилися в лісовому поході, коли були ще студентами.
Тепер у них уже був за плечима десятирічний стаж спільного сімейного життя і підростала донька Василина. Стало подружжя розвивати свій бізнес, обидва були активними і не боялися працювати. Вони відкрили свій магазин у обласному рідному містечку, справа пішла, і через кілька років з’явився другий магазинчик на околиці, а потім і третій.
Але, незважаючи на зайнятість, Ігор і Олена, щойно починався сезон ягід і грибів, сідали в машину, брали із собою Василинку, і їхали в ліс. Було в них своє улюблене місце – село недалеко від міста по хорошій дорозі.
Прекрасні мальовничі місця, хоч картини пиши.
— Шкода, що в нас нікого рідних у селі немає. Батьки в місті, працюють, і вважають за краще грітися у відпустках на морі або в санаторіях оздоровлюватися, – говорила Олена.
— Так, але можна і знайомих завести, – пропонував Ігор, – ось, наприклад, Петренки наші. Чим майже не рідня? Ми ж машину біля їхнього будинку котрий рік залишаємо. Ніна Сергіївна доглядає, і Женька, її син, теж. Хороші люди.
І правильно. Кілька років уже мати й син наглядали за машиною, поки збирали гриби міські гості, а оскільки Ігор і Олена дякували їм за цю маленьку послугу тортами, свіжим хлібом з міста та іншими гостинцями, то й Ніна Сергіївна запрошувала грибників до свого будинку на чай після прогулянок.
— Заходьте, заходьте, мої дорогі. До нас рідко хто приїжджає. Ми ж у стороні від шосе. Тому гостям раді. Хоч новини розповісте, і відпочинете трохи після лісу…
Ніні Сергіївна вже була на пенсії, а син Женька працював у сусідньому селі в машинотракторній бригаді, бо в рідному селі роботи не було.
— Шкода, що дрібнішають нині сільські підприємства, – незмінно скаржився Женька, – виїжджає молодь у місто, я ось один серед сорокарічних тут залишився. Шкода матір залишати. Вона тепер уже потребує допомоги по господарству, адже батька вже п’ять років як немає…
Ігор і Олена вислуховували своїх друзів, розповідали міські новини: де дорогу відремонтували, які артисти до місцевого Будинку культури приїжджали, і як справи в них у бізнесі.
Ніна Сергіївна і Женька кивали і незмінно хвалили працьовите і заповзятливе подружжя.
У літню пору міські гості іноді залишалися на ночівлю за наполяганням Ніни Сергіївни. Вона знала, як легко заманити гостей – домашньою випічкою, шашликом і міцним сном на збитих перинах.
До приїзду гостей Женя маринував мʼясо. Олена з чоловіком у такий день не довго гуляли і збирали гриби. Треба було сил залишити і на барбекю.
Потім вони раділи прекрасному завершенню дня. А в цей час Василина з бабусею Ніною готували смачну запашну випічку на десерт і чай.
— Та такий відпочинок кращий за будь-який світовий курорт! – захоплювався Ігор, витираючи піт із чола і сідаючи на лавочку під яблунею.
— Тому що на природі, у нашому селі, – уточнювала Олена, сідаючи поруч.
Ніна Сергіївна тихо раділа такій похвалі. Вона усміхалася, очі її світилися тепло і щасливо. Жінка завжди чекала цих слів, а Ігор і Олена не скупилися на подяку.
Так подружжя дружило з сільськими, по суті чужими людьми. Вони навіть вирішили будь-що-будь побудувати собі будиночок на краю міста. І обов’язково з садом, яблунями і лазнею, щойно стане це можливо фінансово.
Почали вони будівництво, і так захопилися цим, що навіть вирішили продати свою міську квартиру, щоб швидше завершити будівництво будинку.
Ніна Сергіївна і Женя раз у раз розпитували їх про будинок, що будується, про план, як та що, і навіть давали деякі поради.
Коли будинок побудували, Ігор і Олена стали не так часто приїжджати з ночівлями в село, адже з’явилася своя чудовий куток! У якісь роки вони і зовсім не їздили по гриби, а віддавали перевагу відпочинку за кордоном, який став цілком доступним.
Ніна Сергіївна не наважувалася набридати, і не дзвонила їм, бо соромилася нав’язуватися.
І коли одного разу, через кілька років Ігор і Олена несподівано приїхали наприкінці літа в село, щоб позбирати грибів за старою звичкою, то здивувалися.
Ніна Сергіївна хворіла. У неї відмовляли ноги, боліла і спина. Вона майже не могла виходити з дому, хіба що спираючись на милиці. Женька не працював, бо машинного двору в розваленому колгоспі вже не було. І перебивався мужик шабашками і тимчасовим заробітком у місті.
— Не можу я й залишити матір, – говорив він, – є в неї пенсія, але вистачає тільки на їжу та ліки. А мені треба і в місто їздити щодня, це і дорожні витрати, і обіди в їдальні… Але я працюю. Треба триматися.
Простенька хата вже сімдесятирічної матері й сорокап’ятирічного сина мала дуже скромний вигляд. Але в кімнатах і кухні, як і раніше, було чисто і затишно.
Компанія, як і раніше, випила чаю, поговорили про те, про се. Ніна Сергіївна, незважаючи на погане самопочуття, була дуже рада Ігорю і Олені, і зі сльозами на очах, розлучаючись, просила приїжджати до них частіше.
— Боже, як мені їх шкода, – сумувала Олена, коли вони з чоловіком їхали додому.
— І мені. Наші добрі привітні люди… Як же ми забули про них? Закрутилися, все про себе думаємо. А вони в цьому селі майже самі. Мало хто там залишився, лише пара десятків будинків. І минуло трохи більше десяти років від нашого знайомства, а які зміни… – відповів Ігор.
Подружжя ще кілька разів поверталося в розмові до своїх сільських товаришів. І вирішили, що Ніні Сергіївні обов’язково потрібна медична допомога.
— Ви ще не така давня, щоб не звертатися до лікарів, – запевняли вони Ніну Сергіївну, – тому треба їхати в місто. Ми обіцяємо вам допомогу, влаштуємо вас у лікарню, до хорошого лікаря, він наш знайомий. І обов’язково полікує.
На мовчання і здивування Ніни Сергіївни Ігор відповів:
— Про гроші не турбуйтеся. Медицина в нас у лікарні безкоштовна, а якщо й потрібні будуть якісь ліки, ми все купимо.
Женя теж умовляв матір їхати в місто і, нарешті, та погодилася.
Ігор і Олена влаштували Ніну Сергіївну жити в гостьовому будиночку з усіма зручностями, щоб вона не відчувала сорому. Жінку поклали в лікарню на обстеження та лікування.
Женя приходив до матері майже щодня, бо працював у місті. Іноді він теж ночував у гостьовому будиночку в Ігоря, якщо запізнювався на автобус додому.
Дивно, але песимізм і зневіра Ніни Сергіївни у своє одужання незабаром змінилися надією. Вона навіть покращала, стала рівніше ходити, хоч і з паличкою. Незабаром її виписали додому. Ігор і Олена не відпустили жінку в село категорично.
— Ви що, хочете перші позитивні результати відразу угробити? Не відпустимо. Вдома знову візьметеся за прибирання, дрова і воду. А тут – усі зручності. Живіть зиму, а влітку хоч печі не треба топити. А там що-небудь придумаємо.
— Там у мене Васько… – з тугою проговорила Ніна Сергіївна.
Був привезений у місто і її улюблений кіт. Женька раз у раз приходив до матері, приносив їй продукти, прибирався в будиночку і в саду.
Переговоривши з ним, Ігор запропонував Жені роботу водія у себе в магазині. І той із радістю погодився. Тепер і в Жені була хороша робота. Він познайомився з продавчинею, став за нею доглядати, а незабаром одружився, і став жити в міській квартирі з дружиною.
Прийшла весна. Ніна Сергіївна стала значно краще себе почувати. Вона була рада поїхати в рідні стіни. І як би не вмовляли її Олена та Ігор, ні в яку не хотіла більше обтяжувати своїх рятівників. Так вона їх називала.
Але Женя з дружиною вирішили зробити в сільському будинку зручності. Було проведено воду і каналізацію, електричне опалення, і зроблено косметичний ремонт. Допоміг будматеріалами й Ігор.
Печі Ніна Сергіївна не дала зносити. Вона, як і раніше, готувала в своїй грубці, а на лежанці в кімнаті планувала взимку грітися.
— Спасибі вам, мої дорогі. Ігор, ти мені як син рідний, а Оленка – донька. А тепер і Галя, невістка з’явилася. Скільки років Женька не міг завести сім’ю, не хотіли з ним у селі жінки жити. А тут і сам у місто перебрався завдяки вам… – раділа Ніна Сергіївна.
Василина теж любила приїжджати в село до бабусі Ніни. Навіть коли стала студенткою технікуму, часто відвідувала сільську хату, стару бабусю Ніну, і разом із мамою та батьком ходила, як і раніше, до лісу по гриби.
— От не стане мене, хто тоді в цій хаті жити буде? – із сумом говорила не раз Ніна Сергіївна.
— А ти живи, мамо, живи собі, і живи, – відповідав їй син.
— Так, так хочеться пожити! І світло стало, і зручності всі є, тільки от здоров’я не додається, – продовжувала мати.
— Не хвилюйся, бабусю, я тоді сюди переїду, – пообіцяла Василина, – чула, що батько придумав? Хоче тут побудувати гостьові будиночки, і всілякі розваги для гостей міських: гриби, риболовля на озері, лазні хоче побудувати, і навіть контактний зоопарк невеликий. Га? Як така ідея?
— Невже? Так тут треба цілий штат тримати, – здивувалася Ніна Сергіївна, – де народ узяти?
— А я на що? Ось і буду керувати татовими магазинами в місті, а вони збираються з мамою сюди переїжджати, – розповідала Василина, – і всім цим самі хочуть займатися. Дорога в нас до міста хороша. Люди будуть приїжджати. І всім сільським в окрузі робота буде.
— Треба ж… як придумали! А що, мені тоді й жити хочеться. Може, і пригоджуся вам ще? – розсміялася Ніна Сергіївна.
— Я видала наші плани, вони дуже серйозні. Тато хоче на пенсії саме в селі жити, тому що в місті немає такого озера і лісу, – говорила Василина, – але поки що це – плани. От тільки я знаю, що мої батьки задумають, то обов’язково зроблять!
— Ой, добре б! Ожило б село, – усміхнулася Ніна Сергіївна. А коли приїхав до неї син із міста, стала розпитувати його про такі плани Ігоря.
— Ну, сорока на хвості принесла? Василинка, мабуть? – розсміявся Женя, – є така справа. Уже вибирають вони ділянки, а як куплять, то й за будівництвом справа не встане. Великий ентузіаст наш Ігор. Там вони навіть про каплицю на пагорбі над озером думають. Ось які люди! Сільські поїхали, а міські будуватися і жити тут зібралися! Ось як! А все з чого почалося?
— І з нас із тобою теж! Ми їх у гості заманювали, чаєм поїли, пирогами пригощали. Є й крапелька наших із тобою старань, синку… – тепло дивилася на сина мати.
— І ми, звісно. Ну, і гриби, і ліс наш теж. Батьківщина, одним словом… І наша красуня… Адже ми з дружиною, раз така справа, теж потім сюди перебиратися думаємо. Мені з Ігорем тепер усе життя по дорозі. Надійна він людина, совісна. Наш.
