У двадцять сім років Ірина думала, що материнство — це інстинкт. Щось таке, що вмикається автоматично, як дихання чи серцебиття.
Дев’ять місяців вона готувалася до зустрічі з сином, читала книги про розвиток дітей, купувала правильні іграшки, обирала лікарів з найкращими відгуками. Усе було продумано, заплановано, розкладено по поличках.
А потім на світ зʼявився Артем.
Все це дійство тривало понад вісімнадцять годин. Потім екстрене втручання, наркоз, пробудження в палаті з відчуттям, що тіло більше їй не належить.
Перший погляд на сина — і жодного спалаху щастя, яку описували в книгах. Тільки втома, страх і дивне відчуття, що це відбувається не з нею.
— Ну що, матусю, — сказала акушерка, кладучи Артемка їй на груди, — любов на все життя?
Ірина кивнула, бо так належало відповідати. А сама думала: “Коли я відчую те саме? Коли прийде любов?”
Перші тижні вдома перетворилися на нескінченну низку годувань, зміни підгузків, заколисувань і недосипу.
Артем плакав ночами, і Ірина вставала до нього автоматично, як робот. Годувала, міняла підгузок, колисала, клала назад у ліжечко. Знову плач — і все спочатку.
Чоловік Сергій допомагав, як умів. Тобто давав поради.
— Може, він голодний? — казав він, коли Артем плакав після годування. — Може, підгузок мокрий? — коли вона щойно його поміняла. — А ти температуру міряла? — коли вона міряла її півгодини тому.
Сергій працював, приходив додому втомлений, вечеряв і лягав спати.
А Ірина залишалася сама з малюком, який вимагав її безроздільної уваги двадцять чотири години на добу.
До третього місяця вона зрозуміла, що тоне.
Кожен ранок починався з думки: “Як дожити до вечора?” Кожен вечір — з думки: “Як пережити цю ніч?” Вона плакала, стоячи біля дитячого ліжечка. Плакала в душі, затискаючи рот рукою, щоб ніхто не почув.
Плакала, дивлячись на себе в дзеркало і не впізнаючи відображення.
Де була та щаслива мама з глянцевих картинок? Де було те безмежне щастя, про яке писали в блогах молодих мам?
А ще був сором.
Жахливий, всепоглинаючий сором за те, що вона не справляється.
За те, що втомилася від власної дитини. За те, що іноді, дивлячись на Артема, вона відчувала не любов. А роздратування.
— Що зі мною не так?
Вона шепотіла в темряві. Коли син нарешті засинав у неї на руках.
Одного разу вона вирішила поговорити з мамою. Людмила Іванівна приїхала в гості, привезла городину та яблука з дачі, посиділа з онуком, поки Ірина приймала душ. А потім вони сіли на кухні пити чай.
— Мамо, — сказала Ірина, розмішуючи цукор у кружці, — мені важко.
— Що важко? — перепитала мама, відламуючи шматочок печива.
— Все. Я не висипаюся. Постійно плачу. Боюся, що з Артемом щось станеться. Іноді мені здається, що я зникаю. Що мене більше немає, є тільки функція — годувати, міняти підгузки, колисати…
Мама підняла брови.
— Зникаєш? Іро, ти ж матір’ю стала. Це нормально, що вся увага — дитині.
— Але мені страшно, мамо. Іноді я думаю, що сходжу з глузду. Що я погана мати…
— От вже дурниці! — Людмила Іванівна відмахнулася, як від настирливої мухи. — Я трьом життя дала — тобі, Максимові та Олеські. І нічого. Ні істерик, ні депресій. Треба просто не скиглити і робити те, що належить.
Ірина замовкла. Відчула, як щось стискається всередині грудей.
— Але мені справді важко…
— А кому легко? — Мама встала, почала прибирати зі столу. — Думаєш, мені було просто? Тато тоді у відрядженнях пропадав, грошей не вистачало, а тут троє дітей на руках. Але я не влаштовувала концертів, а працювала.
— Я не влаштовую концертів, — тихо сказала Ірина.
— А що це, якщо не концерт? “Мені важко, мені страшно…” Усі через це проходять. І всі справляються. Ось я впоралася — і ти впораєшся.
Ірина сиділа і дивилася на мамину спину.
На цю маленьку жінку, яка справді виростила трьох дітей, працювала на заводі, варила борщі і латала шкарпетки. Яка ніколи не скаржилася, не просила допомоги, не говорила про свої почуття.
І раптом Ірина зрозуміла: мама не почула її. Не тому що не хотіла. А тому що не могла.
У неї не було слів для того, що відбувалося з донькою. У неї не було права на слабкість.
Не було часу на депресію, не було права на втому, не було можливості сказати: “Мені важко.” Тому що треба було виживати, годувати дітей, працювати.
Але від цього розуміння Ірині не стало легше.
Увечері вона замкнулася у ванній і плакала, затискаючи рот рушником. Плакала від болю, від самотності, від того, що навіть найближча людина не зрозуміла її.
А на ранок набрала номер психологічної консультації.
Олена Вікторівна приймала в маленькому кабінеті. З живими квітами на підвіконні. Звичайна жінка років сорока п’яти. З добрими очима і спокійним голосом.
— Розкажіть, що вас турбує, — сказала вона.
А Ірина раптом зрозуміла, що не знає, з чого почати.
А потім почала говорити. Про все одразу. Про страх, про (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) сором, про те, що не може радіти материнству, як належить. Про те, що боїться збожеволіти. Про те, що мама не зрозуміла її.
— Я думала, що буду щасливою мамою, — говорила вона крізь сльози. — А я як зомбі. Встаю. Годую. Міняю підгузки. Вкладаю спати. І так кожен день. Де та радість, яку всі описують?
— А хто сказав, що материнство — це тільки радість? — запитала Олена Вікторівна.
— Усі. Усі навколо. У книгах, у фільмах, у соцмережах…
— Материнство — це не тільки радість. Це ще й величезна відповідальність, втома, тривога. Це нормально — почуватися загубленою в перші місяці після пологів.
— Але моя мама сказала, що вона справлялася…
— У вашої мами не було вибору. У неї не було часу на рефлексію. А у вас є. І це не слабкість — це можливість.
Олена Вікторівна пояснила, що післяпологова депресія — не забаганка і не слабкість характеру. Це медичний діагноз, який потребує уваги та допомоги.
— Ви не погана мати, — сказала вона. — Ви мати, яка проходить через важкий період. І це теж частина материнства.
Вони зустрічалися щотижня.
Ірина вчилася не соромитися своїх почуттів, приймати допомогу, говорити про те, що їй потрібно. Вчилася бути недосконалою мамою — і це було нормально.
Поступово туман почав розсіюватися. Не одразу, не різко — швидше як світанок, коли темрява повільно відступає перед світлом.
Одного ранку Артем прокинувся і посміхнувся їй. Не від газиків, не випадково — саме їй, дивлячись прямо в очі.
І Ірина відчула, як усередині щось тепле і радісне розправляє крила.
— Привіт, малюче, — прошепотіла вона, цілуючи його в лобик. — Привіт, мій хороший.
І раптом зрозуміла: ось вона, любов. Не така, як у книгах, не миттєва і всепоглинаюча. А тиха, поступова, вистраждана.
Через півроку, колисаючи засинаючого Артема, вона тихо говорила йому:
— Знаєш, сонечко, я не така мама, як моя мама. Я плачу, коли мені важко. Я прошу допомоги, коли не справляюся. Я не завжди знаю, що робити. І це нормально. Я — мама твоя. І я справляюся. По-своєму.
Артем сопів у неї на плечі, теплий і сонний. А Ірина дивилася у вікно на вечірнє місто і думала про те, що кожне покоління матерів проходить свій шлях.
У її мами був один шлях — виживати і не скаржитися. У неї — інший. Відчувати, приймати, просити допомоги.
І обидва шляхи правильні. Кожен для свого часу.
А одного вечора мама зателефонувала несподівано пізно.
— Іро, — сказала вона тихо, — як ти там?
— Нормально, мамо. Краще стало.
Пауза.
— Іро, я тоді… коли ти казала, що тобі важко… Я, напевно, не так відреагувала.
Ірина завмерла з телефоном біля вуха.
— Мамо…
— Мені теж було важко тоді. З вами. Дуже важко. Просто нікому було сказати. І не прийнято було скаржитися. Ти розумієш?
— Розумію, мамо.
— Добре, що в тебе є кому сказати. Добре, що ти не мовчиш.
І Ірина раптом зрозуміла: у її мами теж не було. Не було права на слабкість, не було часу на почуття, не було можливості попросити допомоги.
А у неї є. І це не слабкість. Це сила.
