Євгенія була пізньою дитиною в сім’ї, вона зʼявилася на світ, коли її матусі було вже тридцять сім років. До появи у сімʼї цієї милої дівчинки, обзавестися дітьми у Валентини та Михайла не виходили багато років, і подружжя вже було змирилося, що доживатимуть свій вік бездітними. Було вирішено – почати багато подорожувати світом. Валентина дізналася, що чекає дитину після поїздки в Африку. Благополучно дочекавшись появи на світ маляти, подружжя самозабутньо почало ростити і виховувати свою вимолену у вищих сил донечку.
Женечка росла допитливою і добре вчилася. Незважаючи на те, що це була єдина і довгоочікувана дитина, батьки ставилися до неї суворо і надмірно не балували.
— Хочеться, щоб із неї хороша людина виросла, а не абсолютна егоїстка, – любила повторювати Валентина.
Із Жені й справді виросла хороша людина, всебічно розвинена і талановита. Вона закінчила школу із золотою медаллю і вступила до престижного інституту. Перший і другий курс Євгенія провчилася добре, була поглинута процесом навчання і жодних проблем батькам не доставляла. На третьому курсі вона раптово закохалася. Все б нічого, але «предмет» її любовного захоплення звали Рафаель, і був цей хлопець родом з Африки.
Невисокий, темношкірий здоровань підкорив серце Жені, вона почала з ним зустрічатися і незабаром зізналася батькам, що збирається виходити за Рафаеля заміж і їхати жити в Африку.
— Та добре б якоїсь іншої національності це було б ще пів біди, – хитала головою засмучена Валентина Федорівна, – З цими я б ще, напевно, змирилася, хоч у них теж зовсім інший менталітет, ніж у нас, але хлопець із темною шкірою – це взагалі ні в які ворота, він же нам усі гени зіпсує!
Женечка стояла перед нею, похнюпивши голову, і вже злегка шкодувала про те, що все розповіла. Потрібно було зберігати їхню таємницю, як просив Рафаель, і зустрічатися таємно, ловлячи рідкісні хвилини щастя, даровані їм долею. Він ще так смішно це сказав, намагаючись вимовити правильно кожну літеру, але вийшло все одно трохи кострубато. Взагалі, Рафаель добре розмовляв українською, а завдяки спілкуванню з Женею він підтягнув свій рівень і тепер міг порозумітися українською майже без напруження, хоч акцент у його мові все одно залишався.
— Матусю, це не важливо якого кольору його шкіра, головне це те, що я його кохаю, – сказала Женя.
— Дорога моя дівчинко, він же громадянин Конго і звичайний інженер-будівельник, і то, не факт, що він хороший фахівець, – уже трохи тихіше сказала Валентина Федорівна і сіла на диван поряд із чоловіком.
— Женю, принеси матері з кухні серцевих крапель, – одразу ж велів батько.
— Михайле, мені вже ніякі краплі не допоможуть, – театрально вигукнула Валентина Федорівна, – Це справжня катастрофа!
Женя побігла на кухню по краплі.
Михайло теж був незадоволений вибором доньки і страшенно переживав через її зізнання. Він намагався поговорити з нею, умовляв її, навіть лякав «важкою африканською реальністю», але донька не послухала його повчань. Тепер Євгенія і Рафаель закінчували вчитися і, після державних іспитів та отримання диплома, збиралися переїхати на постійне місце прожавання до Африки.
— Не переживай, татку, у Рафаеля дуже багата сім’я, вони на нас чекають, уже квартиру нам купили й обставили, – втішала батька Женя.
Михайло Юрійович замовк, тоді знову вступила Валентина Федорівна:
— У центральній або в північній частині Африки будеш ти жити, донечко, головне, що ти з України поїдеш. На зовсім-зовсім. Ще й онуки потім у нас підуть з темною шкірою, я цього взагалі не уявляю. Прямо африканське прокляття якесь, Африка забирає назад те, що колись подарувала мені.
Женя вмовляла їх, переконувала, що в сучасному суспільстві ніхто не звертає увагу на колір шкіри, але її батьки однаково були непохитними у своїй думці та Рафаеля приймати до сім’ї не хотіли.
Сімейний конфлікт наростав і, здавалося, ніщо вже не зможе примирити членів цього сімейства, але несподівано на допомогу Жені прийшла її власна бабуся, мати Михайла Юрійовича. Взагалі, вона проживала в іншому місті і раз на рік відвідувала своїх дітей, приїжджаючи до них на два тижні в гості.
— Що за націоналізм ви тут розвели? – розсердилася вона на сина, коли дізналася, що Женя закохалася в африканського хлопця, а батьки проти таких стосунків, – Нам що біленькі, що чорненькі, що сіро-буро-малинові в цяточку, все одно. Раз Женя закохалася в африканця, то нехай і заміж за нього виходить, аби він порядним хлопцем виявився.
— Але, Маріє Петрівно! – завизгнула Валентина Федорівна.
— Змирися, дорога наречена, як повернулася доля, так тому й бути, – не дослухавши стогонів невістки, перервала її сувора свекруха.
Звісно, Марії Петрівні теж не дуже подобався переїзд онуки в іншу країну, але вона підтримувала Женю, розуміючи, що однаково та поїде, якщо вже вирішила, то нехай краще вона їде з батьківського дозволу і благословення, ніж проти їхньої волі.
— Не складеться – повернеться назад, а так буде там терпіти, знаючи про вороже налаштованих родичів удома, – підсумувала мудра старенька.
Зрештою скандал зійшов нанівець, і весілля вирішили зіграти в Україні, а потім уже в Конго ще раз.
Всупереч побоюванням батьків, у Женечки в Африці все склалося вдало. Рафаель пішов працювати інженером, а у Жені майже одразу після переїзду зʼявився хлопчик, і йому батьки дали два імені, африканське і українське. Африканське було складним, а українське ім’я підібрали найпростіше – Тарас. Після цього батьки Жені стали приїжджати до Африки щонайменше двічі на рік, а коли маленький Тарасик підріс, Женя почала приїжджати з ним до України. Звичайно, всі родичі цього сімейства багато спілкувалися між собою по інтернету і, загалом, були задоволені таким життям
