Мене звати Іван, і моя історія почалася з того, що життя завдало мені важкий удар. Колись, кілька років тому, я пережив зраду, яка залишила глибокі рани на моєму серці. Після цього я довго не міг довіряти жінкам і не підпускав їх близько, уникаючи нових стосунків.
Занурився в роботу, спорт, намагався знайти розраду в заняттях, що відволікали мене від болючих спогадів. Але життя інколи підкидає несподівані подарунки, і в січні 2021 року я зустрів Ганну.
Ганна була молодшою за мене на кілька років, і хоча після нашого знайомства я спочатку тримав дистанцію, щось у ній зламало мою оборону. Вона була особливою: чарівною, незалежною, впевненою в собі, але водночас вразливою.
Вона теж пройшла через розлучення і виховувала дочку-підлітка. Я був трохи насторожений, адже мій друг колись мав невдалий досвід стосунків із жінкою, яка виховувала дитину від попереднього шлюбу. Але з кожним днем я все більше розумів, що не можу без неї. Ми почали проводити багато часу разом, і моє серце знову наповнилося любов’ю.
Наші зустрічі були сповнені радості та взаємного тепла. Відстань між нашими містами була лише 50 кілометрів, але мені здавалося, що це дрібниця, коли справа стосується любові.
Ми часто зустрічалися, і кожна зустріч була, як маленьке свято. Поступово я дізнався про її життя більше: вона мала дочку, якій тоді було 13 років. Спочатку це мене трохи збентежило, але незабаром я зрозумів, що цей факт не зупинить мене. Ганна впустила мене у своє життя, і я відчув відповідальність за їхню маленьку родину.
З дочкою ми швидко знайшли спільну мову. Ми стали друзями, і це було для мене несподіванкою. Ми могли годинами розмовляти, сміятися, обговорювати будь-які теми без напруги чи незручностей. Це здавалося чудом, адже часто стосунки з дітьми партнера бувають складними. Але в нас все вийшло напрочуд добре.
Однак у нашому житті почали з’являтися проблеми, які стали випробуванням для наших стосунків. Ми обидва були ревнивими: вона ревнувала мене, я — її.
Наші друзі часто казали, що ми дуже гарна пара, але за цією зовнішньою гармонією ховалася напруга, яку ми не завжди могли контролювати. У травні ми вирішили одружитися, і я переїхав до Ганни. Вона жила в однокімнатній квартирі, і хоча це було тісно, ми намагалися знаходити спільну мову.
Три місяці тому я вирішив підняти важливу тему — ремонт і переїзд до мого будинку. Я був упевнений, що вони погодяться. Для мене це було логічним кроком: квартира, в якій ми жили, була маленькою, а мій будинок був просторішим. Але все пішло не так, як я очікував.
— Ми повинні поговорити про переїзд, — сказав я Ганні одного вечора. — Я роблю ремонт у своєму будинку, і було б добре, якби ми всі переїхали туди.
Я очікував, що вона зрадіє, але натомість отримав несподівану відповідь.
— Іване, ти навіть не запитав у моєї дочки, чи хоче вона цього, — відповіла Ганна холодно. — Переїзд — це серйозний крок, який вплине на неї. Вона змушена буде змінити школу, друзів…
— Але ж я питав, і вона казала, що їй байдуже, — спробував я пояснити.
— Це не так просто, — перебила мене Ганна. — Це наше життя, і я не готова до таких змін. Тим більше, ми тільки нещодавно одружилися, і мені важко звикати до нових умов.
Ця відповідь застала мене зненацька. Я почувався відкиненим, ніби мої зусилля не були важливими. Мене охопило розчарування. Я хотів, щоб наша родина жила в кращих умовах, але здавалося, що Ганна не хоче йти назустріч. І це стало початком наших конфліктів.
Моя дружина — педантка. Вона любить усе контролювати, і я розумію, чому: після попереднього розлучення вона стала обережною. Але це контролювання іноді заходить надто далеко. Я намагаюся догодити їй, але завжди знаходиться щось, що їй не подобається. Лише недавно я зрозумів, що моя терплячість починає вичерпуватися.
Відстань від квартири Ганни до моєї роботи — цілих 100 кілометрів в один бік. Щоденна поїздка втомлювала мене, і я знову підняв питання про переїзд. Я запропонував здати її квартиру і використовувати ці гроші на сімейні потреби. Але Ганна знову зустріла це з прохолодою.
— Ти думаєш тільки про себе, — сказала вона. — Про нас з донькою ти не думаєш. Переїзд — це стрес для дитини, і я не хочу цього.
Я відчув себе безпорадним. Я завжди намагався бути турботливим, приносив квіти не лише для Ганни, а й для її дочки. Я робив усе можливе, щоб вони були щасливими, але їхня відмова переїхати була для мене ударом. Мені здавалося, що мої зусилля не цінують.
Одного разу, під час чергової розмови в машині, я спробував пояснити Ганні свої почуття. Але вона знову сприйняла це як напад на свою дочку.
— Нам твоя квартира не потрібна, — відрізала вона. — Ти просто не хочеш розуміти, що для нас важливо. Ми тебе ніколи не просили про це.
Ці слова ранили мене до глибини душі. Я відчув себе повністю непотрібним, зірвався і накричав на неї. Це був момент слабкості, і я повівся як істерик. Останні слова, які вирвалися з моїх уст, були грубими та образливими:
— Йдіть ви лісом!
Я не хотів цього казати, але слова вилетіли, і я відразу відчув себе винним. Мені було соромно, але вже було пізно. Ганна подивилася на мене з розчаруванням і сказала:
— Ти думаєш тільки про себе.
Тепер я почуваюся повним дурнем. Я просто хотів, щоб наша родина жила краще, але замість цього наші стосунки руйнуються. Я розумію, що треба йти вперед, але не знаю, як виправити ситуацію.
Мені 27 років, Ганні 33, а її дочці 13. Іноді я відчуваю, що все, що я роблю, йде не так, як задумано. Але я не хочу втрачати свою родину, і готовий боротися за них, навіть якщо це вимагає від мене більше, ніж я міг уявити.
