Мені 20 років. Ми живемо втрьох – я, моя мама та мій молодший брат. Рік тому в мене померла бабуся, яка жила з нами і страждала на синдром Діогена, коли весь мотлох тягнеш у будинок.
Коли вона була жива, наш будинок був смітником у прямому розумінні цього слова. Купи сміття (протухлі овочі, ганчірки, старі папірці, котяча їжа) за півтора метра заввишки, і на них сиділа вона, кричачи на нас, обзиваюча нас різними словами, принижуючи. У лікарню її не брали, бо вважали, що в неї не така поведінка, що для цього потрібен стаціонар.
Спроби викинути все супроводжувалися сварками з її боку, образами, криками. У будинку жити неможливо було, все стало непридатним вже давно (він у нас старий, восьми квартирний, вже в аварійному стані).
Ми були в одній кімнаті, боячись виходити на кухню. Це довга історія.
Ось вона померла, хоч цього ніхто не чекав. Коли я була маленькою, я думала, що коли вона помре, все стане добре.
Але все гаразд не стало. Сміття ми викинули, але ще за її життя у нас перестала працювати каналізація, довелося ходити в туалет у дворі, в маленьку кабінку, біля всього двору на очах.
З’ясувалося, що ми маємо величезний борг за газ і його відключили, опалення теж газове. Грошей немає, працюю я одна (медсестрою), а мама з двома вищими освітами або не може, або вже не знаходить у собі сил знайти хорошу роботу.
Всі сусіди знають про це становище, вважають, що ми мало не знедолені, але в нас ніби немає сил це все змінити. Я намагаюся відкладати щось із зарплати своєї, але все витрачається на їжу, дорогу до роботи, братика до школи.
Найсмішніше те, що ніхто з моїх друзів (хоча їх у мене практично не залишилося, з інших причин) про це не знає. Я завжди добре вчилася, дуже добре виглядаю, до мене залицяються розумні, виховані і при грошах хлопці, цілком собі соціально-позитивні.
Маю гарну роботу в лікарні. Коли я не вдома, я пурхаю, я почуваюся красивою, молодою, що мені всі дороги відкриті.
Коли я відчиняю двері квартири, я не можу думати ні про що, крім цих злиднів, нездатності що-небудь зробити. Мама постаріла і виглядає на 60 років, хоч їй 48 років, і вона колись була красунею. Вона безвольно тиняється по дому і все пише щоденники, думає, щось там вкладає в голові, але ніхто не візьме і не засучить рукава, щоб щось зробити.
Найстрашніше, що раніше я думала, що завжди є вихід — поїхати мені самій і забути про це як про страшний сон, але тепер я розумію, що ніколи не зможу їх кинути там, а сама добре їсти, спати, гуляти, веселиться. Дякую, що дали висловитися.
