Коли Ігореві було шістнадцять чи сімнадцять років, його батьки просто виставили його з дому, без нічого, з мізерною сумою в кишені, він поїхав до Харкова вчитися, щоб хоч якось вижити

Життя ніколи не було легким. Я знаю це добре, бо в свої 35 років вже встигла побачити багато. І от вже чотири роки як я заміжня за Ігорем. Він старший за мене на вісім років, і його життєвий шлях – це справжній тест на витривалість.

Коли Ігореві було шістнадцять чи сімнадцять років, його батьки просто виставили його з дому. Без нічого, з мізерною сумою в кишені, він поїхав до Харкова вчитися, щоб хоч якось вижити.

Вступив до університету, отримав гуртожиток, і там почався його важкий шлях. Він знав, що таке голод і холод, адже грошей не вистачало, а мати зовсім про нього забула. Вона переймалася проблемами інших синів, але не Ігоря.

У Харкові він одружився, з’явилася донька. Але шлюб розпався, бо дружина виявилася непростою людиною.

Повернувся Ігор до батьків, але й там його не чекали з обіймами. Коли ми з ним познайомилися, мені здалося, що він просто зламаний життям.

Його мати купила квартиру, але не прописала в ній жодного з синів. Мій чоловік жив на пташиних правах у своїх колег, поки я не прописала його у своїй квартирі.

Він працює менеджером з продажу, робота нервова, стресова, і я розумію, що це не так просто.

Але останнім часом у нас все більше виникає непорозумінь. Сиджу я, дивлюся на нього, а він різко обертається і кричить: «Що дивишся таким невдоволеним поглядом?» Я ж просто дивилася, нічого не казала. А він сприймає це як напад, хоча я нічого й не мала на увазі.

Коли мені було важко, коли душа розривалася на шматки, він ніколи не був поруч. Я плачу ночами, реву як білуга, а він спить і хропе. Ні разу не підтримав, не обійняв, не сказав, що все буде добре.

А потім сталося щось, що я досі не можу забути. Виявилося, що я чекаю дитину. Звісно, це був шок, адже на той час я не працювала і лише підробляла, миючи підлоги. Ігор одразу ж почав наполягати на аборті.

Він казав, що ми не заробляємо мільйони, що я погана дружина, що нічого в нас не вийде. І я піддалася на його тиск, але в останню мить вирішила залишити дитину.

Однак Бог вирішив інакше, і у мене стався зрив. Можливо, це була моя вина, можливо, це все сталося через той стрес, який я пережила через нього.

Але факт залишається фактом – дитини не стало, а Ігор навіть не зважав на це. Йому завжди мало, йому завжди погано, і винною у всьому стаю я.

Тепер кожен вечір, коли він вип’є (а п’є він щовечора), починає говорити, що поїде до батьків. Але я знаю, що він їм не потрібен, бо там своє життя.

Я перестала з ним розмовляти, бо він чує тільки себе. Слухаю, киваю, створюю видимість, що мені цікаво. Але всередині мене все кричить.

Можливо, я теж у чомусь винна. Можливо, це мої помилки привели нас до цієї точки. Але я ніколи не бачила стільки егоїзму в одній людині. Він винить усіх і кожного, навіть свою першу дружину, у всіх своїх бідах.

І ось я стою перед вибором. Чи варто продовжувати жити з людиною, яка ніколи мене не підтримає, яка ніколи не почує моїх сліз і не втішить мене?

Чи варто залишати цього чоловіка, який бачить винних у всьому, крім самого себе? Чи варто розлучатися, залишити все це позаду і почати спочатку?

Життя кидає мені виклик, і я не знаю, що робити далі. Та в глибині душі відчуваю, що відповідь вже близько. Але я боюся. Боюся зробити помилку. Боюся залишитися одна. Боюся ще раз розбити своє серце.