Я заміжня вже 3 роки. За характером типовий інтроверт. Нетовариська, мовчазна. Майже всі емоції, а іноді слова тримаю в собі.
Чоловікові це не подобається, адже знав, коли одружився якийсь мій характер. Зараз увесь час скаржиться своїм батькам.
У всіх невдачах, у тому, що перетворюється на пияку, у тому, що зраджував мені, звинувачує мене, мій характер. А від свекрухи я дізналася, що до того, як ми одружилися, він також пив, вдома тижнями не з’являвся.
Коли вийшла заміж, дізналася, що він не обірвав зв’язку з колишньою дівчиною. Продовжував із нею зустрічатися, спілкуватися.
Коли питала, навіщо так робить, казав, спілкування не вистачає. Розповідав їй про мене все, навіть про те, як у ліжку я поводжусь.
Та дівчина сама мені про це написала, коли розлучалася з моїм чоловіком. Було дуже прикро, каялася, що вийшла за нього.
Все ж таки змогла з ним залишитися, але вибачити до кінця, напевно, не змогла. Обіймати тепер його не можу.
Повторно зраджував із двома жінками паралельно, коли був у відряджені. Думала, що це остання крапля, хотіла піти.
Свекруха порадила залишитися заради дитини. До мене він був одружений. Колишня дружина була моєю повною протилежністю — за словами в кишеню не лізла.
І з нею нічого не вийшло, і її звинувачує знову, що не вийшло. Він іноді може визнати деякі свої помилки, але в більшості випадків виходить сухим із води.
Я втомилася постійно почуватися винною, втомилася від своїх мук. Хотіла змінитись, стати такою, яку він хотів.
Намагалася все йому розповідати, наче все виходило. Але ні — він знову і знову накидається на мене зі звинуваченнями, все я не так роблю, виявляється.
А коли він хоча б квітку подарував, не кажучи вже про шикарні букети — я й не кажу, і вже перестала мріяти. І я ще сильніше замикаюся в собі.
Коли приходить додому, сиджу в очікуванні, на що зараз почне скаржитися, що не сподобається у моїх діях. Може, справді я поводжуся неправильно, може, через мене він став таким.
Не знаю. У перший рік після заміжжя я була з ним і лагідною, намагалася похвалити, підтримувати його. Думала все правильно роблю.
Але й тоді він чіплявся, що жодної підтримки немає. Поступово, особливо після появи дитини, почала ставитися до цього з байдужістю, відсторонилася від нього (після того, як дізналася про його численні зради).
Стала байдужою, черствою. Знаю, що чоловіків треба хвалити, пестити, плекати, так скажемо.
Все це намагалася робити, але, напевно, неправильно все робила, оскільки він усе залишається незадоволеним мною, не може прийняти мене такою, якою я є. А я не можу змінитись.
Якщо подумати, то з деякими людьми я можу спілкуватися легко, невимушено. Якось само собою виходить. А ось із чоловіком ніяк.
Що ж робити? Нині дізналася, що чекаю другу дитину. І граблі власні мене не вчать.
Думаю, може, треба було втекти від нього, поки що тільки з однією дитиною. Не змогла піти, злякалася.
І мама у мене п’є з нею неможливо порадитись. Чи можливо, зараз налагодити стосунки з чоловіком, порозумітися. Сумніваюсь.
Довіри немає, він будь-якої миті може підвести. З ним я стала невпевненою у собі, ще більш замкненою.
Думала, після заміжжя зникне моя скутість, вийшло все навпаки. Може, ніякого кохання і не було спочатку, як я собі уявила.
І свою перспективну роботу покинула, приїхала до нього жити. Тепер мій досвід робити в минулому, роботи немає.
