Нам із чоловіком майже по 40 років, шлюб для обох перший, є син 5 років. Одружувалися, коли обом було за 30 років.
Коли вирішили, що створюватимемо сім’ю, вирішили перебратися ближче до столиці, подалі від Донбасу. Продали кожен своє дошлюбне житло та у шлюбі купили спільну трикімнатну квартиру.
Те, що продали дошлюбне, не шкодуємо, інакше була б замість житла у нас вирва від прильоту. Ми з чоловіком два страшні інтроверти, нам фізично неприємні інші люди в будинку.
Ми навіть кілька років не наважувалися свою дитину заводити, було страшно, але син дискомфорту не викликає. Навіть із батьками та сестрами я спілкуюсь суто по телефону, але мої родичі всі такі, як я.
Всіх влаштовує, що ми не їздимо одне до одного в гості, і лише передаємо привітання у свята. Усім це зручно та добре.
Коли одружувалася, чоловік запевнив мене, що я виходжу заміж за нього, а не за його сім’ю.
Я навіть його рідню за ці роки фізично бачила 3-4 рази. Донедавна все так і було. Але війна внесла свої корективи. Мої батьки спокійно переїхали до будинку бабусі до села і так само надсилають привітання у свята.
Сестри виїхали за кордон і вже не повернуться. А ось рідня чоловіка з девізом «разом легше» почала завзято лізти до нас у життя.
Діалог із ріднею чоловіка звісно вів чоловік. Він відмовився від цінної пропозиції жити у нашій квартирі всім разом. Запропонував сестрі допомогу в оренді квартири, начебто все влаштувалося і свекри із сестрою чоловіка та онукою прожили на орендованій квартирі так 2 роки.
До мене не лізли, мого сина дивилися через інтернет, коли спілкувалися з чоловіком. Але в кожній бочці меду є ложка дьогтю. Попелюшка знайшла собі чоловіка.
Я дуже за неї рада, хай у них все складеться. У цьому лише один мінус — сестра чоловіка переїхала до Польщі. Свекри повздихали і переїхали ближче до сина, а точніше винайняли квартиру в сусідньому будинку.
І почалося. Чоловік працює 5/2, тому практично відразу, після першого ж візиту в гості о 8-й ранку в суботу з сидінням в гостях до 22:00 заборонив батькам ходити до нас кожні вихідні.
Я працюю віддалено, тому вдома майже завжди, якщо немає планових звітів у головному офісі. Свекри почали ходити посеред тижня, сказавши, що до онука. До якого онука? Він у садочку?
І так само сядуть удвох, а мені їх розважай. І вже казала, що я не просто сиджу вдома, я працюю. Але куди там питають: «А що ти робиш? А на нараді у вас усі так сидять у моніторах? А ми тут вам вечерю готуватимемо, ми тихесенько».
На прохання піти до себе, ображаються, сльози течуть, що ж ми як не рідні. А я вже кожного разу сильно нервую.
Вже чоловік із ними розмовляв кілька разів, але куди там, одна відповідь: «нам погано, нам самотньо, ви нас кинули, що ми вам не рідні, це не по-людськи». Перестала двері відчиняти, почали на телефон дзвонити і мені, і чоловікові.
Ми обидва вже в тому стані, що незабаром продамо квартиру і поїдемо, не залишивши адреси. Як пояснити людям, що нам не цікаво сидіти і тримати їх за руки 24/7, мій максимум сімейних відвідувань раз на місяць на пару годин у чоловіка ще менше, він і раніше живучи в одному місті, бував у батьків раз на 3-4 місяці.
Але свекри хочуть проводити час разлм чи не щовечора на сімейній вечері, а у вихідні спільні заходи. Удвох сходити до театру вони не можуть, треба, щоб ми з ними йшли.
Взяти онука і піти в цирк, одразу: “ой, ні, він такий маленький, ми за ним не встежимо, давайте ви з нами”. Син до них ходити не хоче, у них нудно, вони з ним не граються, тільки дивляться телевізор.
Чи можливо в такій ситуації якось достукатися до людей, чи переїзд єдиний вихід? Свекри люди не погані, просто ми з чоловіком не можемо дати їм стільки часу, скільки вони вимагають.