Мене звуть Галина, мені 23 роки. Я маю доньку, їй рік і 10 міс. З її батьком не живемо разом, але це вже окрема історія.
Пів року тому познайомилася із хлопцем. Він добра людина, працює (навіть у свою відпустку), йому 24 роки, купив квартиру в кредит, відповідальний, вірянин, симпатичний.
Взагалі не хотіла серйозних стосунків, але мене підкупило те, що у нього в голові у його 24 роки не вітер, як у більшості зараз. Він думає про майбутнє, міркує правильно.
Живемо разом місяці зо три. Познайомила його із донькою. Вона називає його татом. І все начебто добре.
Але він часто став підвищувати голос і нецензурно висловлюватися. Пару разів навіть при дитині. А потім каже, що це я винна, що вивела його емоції та спровокувала.
Я не говорю, що я ідеальна мама, господиня, ні, не ідеальна, але намагаюсь. Його підвищення голосу на мене вже було разів 9.
Причому перед п’ятим разом він сам казав, що якщо ще раз це повториться, то він сам допоможе нам зібрати речі та піти. До цього я сама вже збиралася кілька разів. Тому що ставлення коханої людини для мене дуже важливе.
Я не встигла ще відійти від минулих стосунків, чоловіків недолюблюю через минуле. А тут таке ставлення.
Причому він намагається контролювати все, з якими подругами можна спілкуватися, з якими не можна (сам спілкується і їздить із друзями куди хоче і попереджає про це, коли вже їде кудись). Лається, коли я не закриваю пакет від хліба, коли беру телефон до рук при дитині (причому йому так робити можна).
Коли я хворію з високою температурою, каже: «Приїжджайте до мене (а ми з донькою у бабусі, мені там простіше хворіти), тут лежатимеш хворітимеш». А коли ми приїжджаємо, каже: «Зроби чай, розігрій поїсти».
Одного разу таке навіть було, коли я писала диплом із температурою, а він занедужав після гулянки (по суботах він п’є, а в неділю в нього болить голова). Він просив мене і кави зробити, і їжу приносити, і в магазин сходити.
Одного разу він зробив фарш, я посмажила котлети, вони вийшли пересолені. Локшину я теж випадково пересолила, він сказав її викинути.
Поставив на стіл котлети, щоб дочка теж їла. Я сказала, що їй не можна таке солоне. Мене не почули.
Я встала і пішла до іншої кімнати. Тоді він психанув, узяв котлети і на моїх очах викинув їх у сміття. І почав кричати: «Бери, готуй щось ще, дитині ж треба їсти».
Я приготувала. Я так і не зрозуміла, навіщо він їх викинув, коли йшлося про дитину, а не про нього, бо йому то можна було їх їсти, і мені теж.
Мені будо жаль, що намагаєшся-стараєшся, а у відповідь отримуєш крики. І так завжди.
Якщо ми сваримося, і я йду в іншу кімнату, щоб трохи заспокоїтися, він починає репетувати: «Сюди йди швидко, я з тобою розмовляю, а ти йдеш!».
За цей час моя самооцінка впала, нічого не хочеться. А коли ми йдемо в гості до бабусі — це найщасливіші моменти, хоч якийсь час волі від цього всього.
Мені дуже потрібна порада, я не заперечую, що справа може бути і справді в мені, але щось мені підказує, що це просто людина така. І ще трохи і таке життя мене не доведе.
Я звичайна дівчина, цього року закінчила університет. Якби не одна оцінка, то був би диплом тільки з найвищими балами. Але тепер мені здається, що я взагалі нічого не добилася, що я жахлива.
