— Ковбаса «М’ясна»… Ти що, не бачиш, що то не ковбаса, а суцільна хімія й крохмаль?! Це ж їсти страшно! Помідори-чері… Ти хоч дивився, чи вони стиглі?! Чи ми будемо пластмасу жувати?! Га?! Євген мовчав, стиснувши щелепи. — Кава! — Галина Василівна тільки набирала обертів. — На біса тобі така дорога кава?! Ти що, олігарх якийсь?! Тобі й цикорію б вистачило! От і зекономили б копійку

Галина Василівна перебралася до Євгена та Ірини на початку весни. Тоді це здавалося тимчасовим порятунком. Іра невдало зламала ногу — перелом був складний, ногу затягнули в гіпс аж до коліна.

Вона ледве підводилася з ліжка, і допомога була не просто потрібна, а життєво необхідна. Тож Галина Василівна приїхала з райцентру і взяла на себе весь побут.

— Ну а хто, як не мати! Дитина в біді, як я можу осторонь сидіти?! — бідкалася вона, розпаковуючи валізи.

Євген був щиро вдячний тещі. Він працював в інституті, надовго залишатися вдома не міг — робота вимагала присутності. Тож така підмога виявилася дуже доречною.

Минув місяць. За ним — другий.

Гіпс нарешті зняли, Ірина почала потроху розходжуватися, згодом і на роботу стала їздити. Але Галина Василівна пакувати речі й не думала.

— Мам, може, ти вже додому хочеш? Хазяйство ж там… — якось за вечерею обережно запитала Іра.

— Ти що?! — миттєво образилася матір. — Ти ж ще ледве ноги волочиш! Тобі перенапружуватися не можна! Я ще побуду, поможу!

Час минав, і Галина Василівна дедалі впевненіше почувалася господинею у квартирі зятя. Вона відкинула всі умовності й почала виказувати Євгену все, що накипіло.

— Женю, я от не розумію… — починала вона, і в її голосі бриніла відверта насмішка. — Чого ти досі у своєму інституті штани протираєш?

Євген мовчки ковтав вечерю.

— Інженер в інституті… — не вгамовувалася теща. — Це хіба робота для мужика? Де гроші? От у моєї сусідки зять у програмісти пішов — машину з салону взяли, євроремонт забабахали! А ви що? Копійки рахуєте!

Спершу Іра ще намагалася матір спиняти:

— Мамо, ну не починай…

— А що я такого сказала?! — щиро обурювалася Галина Василівна. — Я ж правду кажу! Тобі, Іро, через нього теж доводиться на роботу тягатися! А тобі вже скільки? Тридцятка на носі! Дітей пора вже мати. А чи ти думаєш, за що ви їх годувати будете?!

Євген відчував, як у грудях усе стискається від несправедливої образи. Він багато працював. Так, мільйонів не платили, але зарплата була цілком пристойною, на життя вистачало.

Ірину він кохав, беріг. Не вважав себе ні поганим чоловіком, ні невдахою. Але доводити щось тещі — як об стіну горохом.

— І по дому ти, Женю, нічого не робиш… — додавала вона, критично оглядаючи чисту кухню. — Все на Ірці, як я подивлюся! Ну от зараз я вам тягну, а потім що буде?! Га?!

Євген знав, що це брехня. Він ніколи не скидав увесь побут на дружину: і готував, і прибирав.

Але об’єктивна реальність Галину Василівну мало цікавила — їй потрібен був привід вжалити.

Одного вечора він затримався на роботі. Тихо відчинив двері й почув голос тещі з кухні:

— Отак і живете! — розпиналася вона перед Ірою. — Чоловіка вдома вічно нема, грошей нема, перспектив — нуль!

Євген завмер у коридорі, навіть куртку не зняв. Стояв і слухав, як його перемивають кістки. Було до гіркоти дивно усвідомлювати, що його просто вичавлюють із власного дому.

Він усе ж роздягнувся і пройшов на кухню.

— Я вдома… — тихо сказав він.

Галина Василівна зміряла його поглядом і важко зітхнула, ніби побачила таргана на столі.

— Ну нарешті! Сідай уже вечеряти! Правда, поки ти десь волочився, все вже вихололо!

***

Останньою краплею став звичайний похід до супермаркету.

Іра скинула йому список продуктів на вайбер. Женя зайшов у магазин після важкого робочого дня. Був виснажений, але намагався нічого не забути.

Акуратно поставив пакети на стіл і хотів піти у ванну вмитися, коли на нього шулікою налетіла Галина Василівна.

— Це що таке? — грізно спитала вона.

Жінка начепила окуляри, вивудила з пакета чек і почала читати вголос, рядок за рядком:

— Ковбаса «М’ясна»… Ти що, не бачиш, що то не ковбаса, а суцільна хімія й крохмаль?! Це ж їсти страшно! Помідори-чері… Ти хоч дивився, чи вони стиглі?! Чи ми будемо пластмасу жувати?! Га?!

Євген мовчав, стиснувши щелепи.

— Кава! — Галина Василівна тільки набирала обертів. — На біса тобі така дорога кава?! Ти що, олігарх якийсь?! Тобі й цикорію б вистачило! От і зекономили б копійку!

Вона злісно жбурнула чек на стіл і махнула рукою на пакети:

— І взагалі, ти хоч іноді головою думаєш? Гроші у вас не зайві! А ти їх так бездумно розбазарюєш!

Теща продовжувала розпинатися. А за її спиною тихо сиділа Іра.

Євген подивився на дружину. Вона дивилася кудись убік, ніби в порожнечу. І мовчала. Навіть не спробувала зупинити матір. Навіть очей на чоловіка не підвела.

У цю мить йому стало по-справжньому боляче.

Він мовчки вийшов у коридор і знову накинув куртку.

— Я піду пройдуся… — тихо сказав він.

— Іди-іди! — кинула йому в спину Галина Василівна. — Подумай, може, щось розумне в ту голову й прийде!

Євген вийшов на сходи і прикрив за собою двері. У під’їзді було тихо, пахло сирістю. Він сів на холодні сходинки й опустив голову на руки. Чоловік ніяк не міг збагнути: як так сталося, що у власному домі він виявився зайвим?

***

За пару тижнів Євгена викликав до себе керівник відділу.

— Сідай! Не нависай наді мною! — буркнув він, не відриваючись від паперів.

— Отже, Женю. Є пропозиція. У нас намічаються серйозні випробування на за кордоном. Умови там… скажімо так, спартанські. Але за таке відрядження надбавка буде дуже солідна. Я б хотів, щоб ти очолив групу.

Євген, майже не роздумуючи, відповів:

— Я згоден.

Коли він розповів про це вдома, Галина Василівна аж розцвіла:

— Ну нарешті! — схвально закивала вона. — Хоч щось путнє вирішив зробити! Мужик має копійку в дім нести, а не штани в тому замшілому інституті протирати!

А от Іра чомусь спохмурніла:

— П’ять місяців — це ж так довго…

— Зате гроші будуть нормальні! — миттєво перебила матір. — Не скигли! Уперше чоловік щось адекватне робить!

За тиждень Євген поїхав. Звикнути до нового, жорсткого ритму життя було нелегко. Робота виснажлива. Він сумував за Ірою. Вони досить часто зідзвонювалися. З іншого боку, проєкт був справді цікавим, і Євген відчував, що робить щось важливе.

Наприкінці першого місяця Женя переказав Ірі велику суму. Майже все, що отримав.

— Женю, привіт! — зателефонувала вона того ж вечора. — Дякую тобі велике. Правда! Я дещо додому куплю, добре? Ти не проти?

— Звісно, купуй! Як ти там? — запитав він.

— Нормально. Але я за тобою скучаю… — додала вона.

Від цих слів на душі стало тепліше. Женя плекав надію, що після цих п’яти місяців їхні стосунки налагодяться, теща нарешті поїде до себе, і життя повернеться у звичне, спокійне русло.

Він писав їй майже щодня. Розказував про роботу, про люті морози, про те, як тут усе інакше. Але з кожним тижнем Іра відповідала все рідше.

Це були сухі, короткі фрази, які майже нічого не значили. «Ок», «Зрозуміло», «Сплю».

Женя старався відганяти погані думки. Переконував себе, що Іра просто багато працює і втомлюється.
А потім прийшло повідомлення, яке поставило жирну крапку в їхній історії.

«Женю, я мушу тобі сказати. Я зустріла іншого. Пробач».

Євген сидів на ліжку в своєму тимчасовому гуртожитку і відчував дивну суміш — порожнечу і лють. Він поїхав сюди, щоб бути «справжнім мужиком», щоб забезпечити свою сім’ю. Але виявилося, що саме це й добило їхній шлюб. Гірка іронія долі.

***

Євген повернувся з відрядження. Він приїхав вдосвіта. Було ще темно, місто тільки прокидалося. Чоловік їхав у таксі, і на душі було похмуро.

Він відчинив двері квартири своїм ключем. Перше, що впало в око — у передпокої стояли чужі, великі чоловічі черевики. А на вішалці висіла куртка, якої він зроду не бачив.

Він зробив кілька кроків і підійшов до кухні. Там сиділи Іра та Галина Василівна. Пили чай, як ні в чому не бувало.

— Женю?! А ти… що ти тут робиш? — розгублено белькотіла Іра.

Галина Василівна відставила чашку і повільно повернулася до зятя.

— Ну от, принесла нелегка… — тяжко зітхнула вона. — Тільки давай без істерик, я тебе прошу. Не треба тут сцен закочувати. Поводься як цивілізована людина, а не як дикун.

Євген обвів поглядом кухню. Він чудово розумів: гарував за кордоном, заробляючи гроші, тут завівся інший хазяїн. Можливо, він прямо зараз спав у його ліжку.

Він розумів, що зараз доведеться виставити їх усіх за двері. Женя хвилювався, але, на свій же подив, говорив абсолютно спокійно.

— Я й не збираюся скандалити.

Галина Василівна криво всміхнулася:

— От і добре. Усі ми дорослі люди, все можна мирно обговорити.

Євген підійшов до столу. Взяв їхні чашки, спокійно вилив чай у мийку і поставив посуд.

— Обговорювати нічого, — сказав він максимально холодно. — Ви зараз збираєте речі і їдете звідси.

Запанувала мертва тиша. Галина Василівна від несподіванки втратила дар мови і просто сиділа, вирячивши очі. Іра підскочила і підійшла до Жені:

— Ти що таке говориш?!

— Це моя квартира… Не наша спільна, а моя. Забула, чия вона була до шлюбу? — продовжив він тим самим рівним, сталевим тоном. — І ви серйозно вважаєте, що це нормально — жити тут не просто з мамою, а ще й з новим хахалем?

Галина Василівна підскочила, мов ошпарена:

— Та як ти смієш нам нотації читати?! Ти ж…

— Я даю вам годину, щоб зібратися і піти, — тихо і твердо сказав Женя.

Галина Василівна кричала, сипала прокльонами. А от Іра все зрозуміла одразу.

Вона побігла збирати речі. Обличчя в неї було біле як крейда, губи дрібно тремтіли, але вона не сказала колишньому чоловіку ані слова. За пів години він мовчки виніс їхні сумки та валізи надвір і поставив біля під’їзду.

— Женю… — тихо покликала Іра.

Він подивився на неї. Було видно, що їй соромно, але вичавити із себе бодай «пробач» вона не могла. І тут знову прорвало Галину Василівну:

— Що ти за нелюд такий! — заголосила вона на всю вулицю. — Мучитель! Рідну дружину на вулицю викидаєш! Та як тобі не соромно?!

Євген спокійно повернувся до колишньої тещі.

— Колишню дружину… І вона сама від мене пішла, — сказав він тихо, розвернувся і зайшов у під’їзд.

Вони з Ірою перетнулися ще раз — у РАЦСі, коли забирали свідоцтво про розлучення. Євген хотів у неї щось запитати, але так і не наважився. На прощання вони скупо обійнялися. А потім кожен пішов у своє нове життя.

Євген з головою поринув у роботу і якось дуже швидко пішов угору по кар’єрних сходах. Але справжнє щастя прийшло пізніше.

Він зустрів спокійну, тиху жінку. Вони побралися, невдовзі народилися хлопці-близнята. І виявилося, що найбільше в житті йому пасує саме роль батька і люблячого чоловіка, якого цінують.

А от в Іри з чоловіками довго не складалося.

Галина Василівна своїм втручанням і вічними претензіями відлякувала навіть найсміливіших залицяльників.

Надто вже високу планку вона ставила для кандидатів. І лише тоді, коли Іра нарешті знайшла в собі сили поставити матір на місце, у її житті знову з’явилося кохання.

***

Втручання батьків у сім’ї дітей часто призводить до непоправних наслідків, адже благими намірами, як відомо, вимощена дорога в пекло. А як би вчинили ви, опинившись у ситуації, коли у вашому домі починають диктувати свої правила?

You cannot copy content of this page