— Ксюшо, це що таке? Ти що, викинула мамині солоні огірки?
— Васю, ну звісно, – зітхнула Ксенія. – Вони давним-давно забродили… І м’які. Їх же їсти неможливо…
— Ну нічого страшного. Викинула б ті, які зверху, решту можна було б помити і все. Нічого, ми з мамою їли здуті банки, і живі-здорові. А тут просто трохи постояли. Не можна ж так із продуктами, Ксюхо, вони грошей коштують!
Василь із високо піднятим підборіддям і осудливим поглядом пройшов повз дружину, щось бурчачи собі під ніс.
Ксюша зітхнула. Колись їй це здавалося милим. Вона ненароком згадала їхні перші побачення…
…Парковою доріжкою, широко посміхаючись, ішов високий хлопець у білій сорочці. У нього в руках був букет квітів. Польових, як і любила Ксюша.
— Васю, – ахнула дівчина. – Та ти що? На полі був? Сам нарвав?
— Так, – кивнув хлопець. – А що ж ці троянди? Банально, так ще й дорого. Ми краще з тобою на атракціони сходимо і покатаємося.
Ксюша посміхнулася і пішла слідом за хлопцем…
Ксенія, з сьогодення струснула головою і прислухалася: Василь і справді мив огірки. Взагалі вона вже давно нічому не дивувалася. Раніше вона думала, що вони не йдуть у кав’ярню, тому що Василь любить гуляти, а не тому що йому шкода грошей. І на колесо огляду вони пішли не через найдорожчі квитки в парку атракціонів, а через турботу про неї. Щоб не розтрусило ніде ненароком…
Але зараз, коли минули роки, весілля, зʼявилося двоє дітей, Ксенія все розуміла. І їй залишалося тільки миритися. Або страйкувати. Вона вибрала мовчання.
Ксенія зайшла на кухню і підійшла до плити, щоб покласти їжу близнюкам і собі з Василем. Гречка, котлети, салат – усе просто. Ніяких надмірностей у їхньому домі не бувало.
— Васю, що ти робиш? – втомлено запитала Ксенія. Її чоловік стояв над тарілками дітей і розрізав котлети.
— Їм лише п’ять, гадаю, і половини котлети вистачить.
Василь із абсолютно серйозним обличчям розрізав котлету в одній із тарілок, а з другої забрав і поклав назад у сковороду.
— Ти зовсім уже?
— Думаєш?
— Так, Вася.
— Ну й правильно. Ми такі самі люди, як і вони, – промовив він і почав різати котлету в тарілці дружини. – Це ж яловичина, а вона дорога. Ти що так дивишся? Взагалі, багато м’яса їсти шкідливо, тим більше смаженого. І так, наступного разу роби на пару, бо, коли смажиш, залишки прилипають до стінок. Та й олія витрачається, вона подорожчала зараз.
— Діти не люблять на пару.
— Полюблять. Це корисніше, – сказав, як відрізав, Василь, закінчив із котлетами і пішов. Ксенія опустила погляд на тарілки з обрізаними котлетами і зрозуміла, що її терпіння, виявляється, не безмежне…
…Наприкінці тижня повернулася Ольга Андріївна – свекруха. І порівняно з нею Василь був еталоном щедрості.
— Ксюшо, люба, зустрічай, я дітям обновки привезла! Пощастило вам із бабусею, ніколи без подарунка не приходжу!
Ксенія, яка кілька хвилин тому приїхала з роботи, зітхнула, чортихнулася про себе і пішла зустрічати свекруху.
Ольга Андріївна простягнула пакет Ксенії.
— Ольго Володимирівно, це речі для дівчинки, – заглянула у вміст Ксюша. – А в нас з Василем хлопчики.
— Ой, та яка різниця, – відмахнулася Ольга Андріївна і полізла в пакет, дістаючи майку з «Хелоу Кіті». – Ну рожевий кіт, і що. Олексійку подобаються кішки. І потім, діти маленькі ще. Яка різниця який колір – рожевий, червоний чи синій…
— Добре, Ольго Володимирівно, я зрозуміла, спасибі. Ми з хлопчаками все розберемо. Трохи пізніше…
Посміхнувшись свекрусі, Ксенія відклала пакет убік. Пізніше вона його викине. Мало того, що речі були для дівчаток, так ще й жахливо пошарпані. У таких на город соромно вийти.
— Васю, коли ми вже з’їдемо? У мене сил немає жити з твоєю мамою, – тихо сказала Ксенія, зачиняючи двері.
— Ну що за дурне запитання? Коли накопичимо на квартиру.
— Васю, давай візьмемо іпотеку, ми тільки до старості накопичимо.
— Ми вже про це говорили. Іпотека – це яма, розумієш? Стільки переплат. Та й із мамою жити практично. Вона готує, прибирає, закрутки на зиму знову ж таки…
— Ти при своєму розумі? – крикнула Ксенія і заплющила очі, понизивши голос. – У нас діти в одній кімнаті з твоєю мамою сплять! Добре, їм поки п’ять. А коли більше стане? Що вони будуть робити? Та ми не те що усамітнитися не можемо, ми взагалі нічого не можемо. Тому що на дверях немає замків, а Ольга Андріївна забороняє нам їх ставити. Тому що це не практично!
— Заспокойся і вимкни світло. Наприкінці місяця рахунок прилетить, з розуму зійти можна буде.
Ксенія голосно застогнала й уткнулася обличчям у подушку. Усе. Вона більше не могла.
Скандал вибухнув наступного дня. Василь не дозволив дивитися дітям мультики. Бачте, це було зайве… Це стало останньою краплею в чаші терпіння Ксенії.
— Усе, досить, – плакала Ксенія. – Я так більше не можу! Я йду і забираю дітей! Ми їдемо до моєї мами, там хоча б у них буде своя кімната.
Жінка схопила валізу однією рукою, іншою рукою, підштовхуючи синів, попрямувала до виходу.
— Олексійку, Сашо, ходімо.
— Ксюшо… Ти куди? – застиг Василь. – А як же наша сім’я? Як же ми? Я думав, що в нас усе добре…Ти начебто всім була задоволена.
— Шість років я терпіла це. Тебе і твою маму. Ми шампунь купуємо у величезних каністрах, папір для туалету тільки найдешевший. У дітей замість нормальних іграшок те, що залишилося після тебе і твого брата! Я не можу так. Я хочу нормальне життя для хлопчиків, а не ось це все. Я краще буду марнотраткою, ніж такою, як ви.
Ольга Андріївна, мати Васі, демонстративно схопилася за серце і не дала синові піти за дружиною.
— Ох, синку, щось в грудях защемило… Не треба, Васенько. Вона схаменеться. Повернеться.Обов’язково. Та й кому вона потрібна, з подвійним причепом…
І Вася вірив. Вірив, що вона повернеться.
***
— Ксюхо, ти що робиш? – запитала Лідія Федорівна – мама Ксенії. – Просто викинь пакетик і візьми новий.
Ксенія повернулася в реальний світ зі своїх думок і подивилася на руки. Вона за звичкою почала одним і тим самим пакетиком заварювати третій кухоль чаю.
— Як ви взагалі там жили? Я давно говорила, що потрібно йти. Це не життя, а виживання. І взагалі це патологія якась, нездорово все це…
— Так, – уривчасто кивнула Ксенія і застигла, відкривши холодильник. Там був сир. Хороший, не плавлений, а нормальний сир. Ковбаса, м’ясо, йогурти… – Треба цукерки заховати, а то діти все поїдять.
— Та нехай їдять. Я навіщо їх купую?
— Краще сховай, вони не звикли, що цукерки в доступі, обсипле.
Лідія Федорівна кивнула, подивилася жалісливо й обережно погладила доньку по плечу.
Настала ніч. Ксенія встала з ліжка і прийшла на кухню. Вона не могла заснути. Постіль була надто м’якою, не скрипіла. Ліжко, на якому вони спали з Василем, було жахливо старим.
Ксюша підійшла до холодильника й відчинила його. Очі з німим обожнюванням дивилися на продукти. Молоко в чоловіка купували найдешевше, йогурт взагалі було не можна, замість нього кефір самої низької жирності. Сир робили самі з молока, яке прокисло.
Ксенія відрізала хліб і зробила собі знатний бутерброд із ковбасою і сиром. Товстий, нескладний бутерброд ледве вліз у рот, але, боже, як же це було смачно… І ніхто не стоїть над душею. Не каже, якої товщини має бути скибочка ковбаси. І що сир тільки раз на день, на сніданок… Вона взяла йогурт і відпила його, прямо з пляшечки. Смакота!
— Боже милостивий, яка ж я була дурна… Як же добре не економити…
Як вона могла майже шість років терпіти його? Як вона жила за його правилами і порядками? Не їла, що хотіла. Не робила вдома ремонт, ходила в одязі свекрухи, носила одні чоботи всі п’ять років. Як?
…Кілька тижнів потому у двері пролунав дзвінок. Ксенія нещодавно встала, це був вихідний. Мама дозволила поспати довше і повела хлопчаків у парк.
— Хто там? Вася?! Ти що тут робиш?
На порозі стояв чоловік.
— Ксюшо, повертайся. Ми… Ми з мамою будемо не так сильно економити. Звісно, марнотратство – це гріх. Але ми будемо… будемо більше тебе слухати і… І я люблю тебе, Ксюшо. Повернися, у нас же сім’я, діти…
— Ні! Ні! І ще раз – ні! Я більше не повернуся. У моїх дітей є своя кімната, у мене теж. Вони дивляться мультики не п’ятнадцять хвилин на день, а я не півгодини. Вони їдять не половину котлети. Вони можуть прийти і взяти цукерку. І ми більше не заварюємо по пʼять разів чортові чайні пакетики. І я нарешті купила собі нормальний домашній халат. Чуєш? Я хочу нормальне життя. Це мої гроші, я витрачаю їх так, як можу. Усе! Бувай. Про розлучення тебе сповістять!
Ксенія зачинила двері й розплакалася. Вона не знала, чому почала плакати. Напевно від жалю і жалості до себе. Так, їй доведеться більше працювати, щоб забезпечувати дітей, але вона була готова. Готова на все, але назад вона більше не повернеться. Це не її життя…
Ось така була сліпа любов…
