Мене звуть Лідія, перукар за фахом. Завжди думала, що маю друзів, але минуле літо показало, що всі друзі лише до того моменту, поки щось можуть отримати для себе.
Мої регулярно отримували безкоштовно, з виїздом додому, стрижки та святкові зачіски, про гроші я й не заїкалася. Так сталося, що у травні місяці я вирішила переклеїти шпалери у спальні своєї 2-х кімнатної квартири.
Купила шпалери, матеріали, найняла людей, які перетягли всі меблі зі спальні у вітальню. Там, звичайно, вийшло звалище, але кілька тижнів нічого, можна пожити і так.
А за день я потрапила до лікарні, де пробула майже 3 тижні. Гроші, що відкладала на ремонтні роботи, витратила, а ще чекала дієта, лікувальний масаж та відновлення.
З друзів до лікарні до мене приходили лише двоє, але після лікарні додому завітало мало кого, інші дзвонили. Всі зітхали і співчували, дивлячись на розруху в моїй квартирі і всі (просто всі поголовно) казали: «Не хвилюйся. Я зможу за кілька днів зайти після роботи на пару годин, а потім ще двічі-тричі і допоможу тобі зі шпалерами».
Таких «охочих допомогти» набралося аж 6 людей. Я дуже раділа, що в мене справді добрі друзі.
Через тиждень лікар, біля якої я спостерігалася після лікарні, запропонувала мені безкоштовну профспілкову путівку до санаторію для відновлення шлунково-кишкового тракту. Але я відмовилася, сказала, що не можу підвести друзів, які хочуть мені допомогти і тому поїхати не зможу.
А «друзі» не поспішали. Спочатку то один, то другий віддзвонювалися, що сьогодні чи завтра надто зайняті. А Антон та Олексій періодично розповідали, що хочуть прийти неодмінно разом, а в них ніяк не виходить.
Весь липень місяць я була у відпустці, але навіть вийти відпочити до парку не могла. Тому що «друзі» призначали все нові й нові дні та години приходу.
День міг початися з дзвінка Антона чи Ігоря: «Я сьогодні точно прийду», і я навіть у магазин вийти боялася, щоби не змусити чекати довгоочікуваного помічника. Так відпустка й минула.
У серпні я вирішила просто переставити меблі назад у обідрану кімнату. Зрозумівши, що ніхто по-дружньому не допоможе, запропонувала за це Миколі та Юрію 2000 грн. Вони прийшли, перетягли стіл та книжкову шафу, взяли гроші і перед тим, як перетягнути диван-ліжко, вийшли за пивом. І, мабуть, заблукали…
Пізніше я вирішила, що вони навіть поставили мене в телефонний «чорний список», щоб якось випадково не зателефонувати. Загалом, чекаю тепер зарплати за серпень, щоб найняти вже не друзів, а чужих людей, перенести диван та шафу, а про шпалери не хочу згадувати до наступної відпустки.
Написала це для того, щоб змусити замислитися всіх, хто вважає, що має надійних друзів, не думати так доти, доки ці друзі не виявляться справді друзями в будь-якій ситуації. Якщо дружба не проходить таку елементарну перевірку на міцність, чи потрібні такі друзі взагалі?
Можливо, варто розраховувати тільки на себе? Ось це я й зрозуміла.
