Мене звуть Аліса, мені 23 роки. Я заміжня рік, працюю, чоловік теж. Я нетовариська людина, у мене мало друзів. Але не тому, що я «інтроверт», «соціопат» чи щось на кшталт того. Просто мені з дитинства не цікаво спілкуватись з іншими людьми.
Мені не цікаво слухати про них, а їм — про мене, бо мої погляди на життя найчастіше не викликають нічого, крім осуду. Наприклад, я зовсім не хочу мати своїх дітей, але планую взяти кількох дітей з дитячого будинку, допомагаю котячому притулку і накопичую кошти на будівництво свого, не маю шкідливих звичок.
Насправді ніколи не розуміла, чому, якщо людина думає інакше, багато хто говорить щось на кшталт: «Ти дурна нещасна людина, думай, як я!» Невже це спонукає когось змінити свою точку зору?
Я ніколи і нікого не засуджую і лише вимагаю поваги до своєї думки. Як тільки хтось починає мене «переконувати» подібним чином, я припиняю спілкування. Тому я маю кілька близьких подруг, перевірених часом, а з рештою я або не спілкуюся, або дотримуюсь необхідної ввічливості, не більше.
Я навіть з’їхала з дому від матері у 16 років лише тому, що вона постійно критикувала все, що я роблю і постійно принижувала. Загалом психологічний комфорт для мене понад усе.
Жодної самотності я не відчуваю і ніколи не відчувала, мені добре, якщо ніхто до мене не лізе. При цьому я не маю проблем зі спілкуванням, у тому числі з чоловіками, багато знайомих дивуються, як мені вдається так просто спілкуватися з кимось.
Майбутньому чоловікові я одразу про все це сказала. Навіть якщо людина мені не подобається — я з нею спілкуватися не буду ні з якої причини. Коли він познайомив мене зі своєю сім’єю, вони мені дуже сподобалися – добра мати, виховані веселі діти.
І все було добре, поки я випадково не дізналася, що його мати обговорює мене зі своїми знайомими, виставляючи в найгіршому світлі, і періодично радить моєму тоді ще хлопцеві мене покинути. При цьому в обличчя жодного разу нічого поганого не сказала!
Звичайно, на цьому наше прекрасне спілкування і закінчилося: це саме збіглося з моїм переїздом в інше місто, мій хлопець переїхав зі мною, так що вдалося обійтися без з’ясування стосунків. Хлопцю я сказала: вибач, така сім’я мені не потрібна, я з ними спілкуватися не буду. Тебе люблю, їх ні, і не полюблю».
Я до них з усією душею, подарунки дарувала, розхвалював перед знайомими, а вони обговорювали підленько за спиною. До того ж, його мама через пару тижнів знайомства почала нав’язувати мені свою релігію та бачення життя, мовляв, до церкви ходи, чоловіка у всьому слухайся, у будь-яких рішеннях підкоряйся, ображає – значить, любить, дітей плануй, цим не займайся, кішку свою викинь і т.д.
А за моєї відсутності дружно пригадували мені мої «косяки». Загалом від таких людей я зазвичай тримаюся подалі.
І ось тепер, коли ми одружені, знову випливла ця тема.
Квартира, в якій ми живемо, моя, і я проти того, щоб до нас у гості приїжджала його сім’я чи хтось із них. Я проти того, щоб його мати дзвонила йому після 8 вечора. Просто тому, що ми бачимося лише кілька годин на день увечері через роботу, і я не хочу, щоб годину мого часу він розповідав мамі, як минув день.
Вони мають для цього купу часу вдень. Я не хочу, щоб він розповідав своїй мамі про мої особисті проблеми, особливо з жіночої частини. І, звісно, я не допущу її впливу на виховання моїх дітей!
Поки не заходить мова про його родичів, ми — ідеальна родина, не лаємося, всі разом вирішуємо, підтримуємо одне одного. Але щойно заходить мова про його родичів — ми одразу лаємося.
Ну, не цікаво мені те, що вони там про мене говорять і що радять! Я нічого поганого про них не говорю, мені взагалі все одно. Але останній випадок взагалі мене вивів із себе.
У мене почалися деякі проблеми з гормонами, я лікуюсь, але через це я стаю нервовою, дратівливою і часто плачу. І чоловік розповів про це мамі, а він сказав, що мені треба до психіатра, та й взагалі, навіщо я така істеричка йому потрібна.
У відповідь чоловік просто промовчав, наче це нормально, що його дружину принижують. Я закотила йому істерику (це не вперше, і він ніколи нічого мамі своєї не заперечував і не захищав мене), ми посварилися, і тепер я всерйоз задумалася про розлучення.
Навіщо він одружився тоді зі мною, якщо я його не влаштовую, чому він мене не захищає, він же мій чоловік? Зрештою, він сказав, що розповідає всім про наші та мої особисті проблеми, тому що він творча людина і йому потрібна підтримка.
На моє запитання, чи мені не потрібна підтримка, він відповів, що я дівчина легкої поведінки, а таким підтримка не потрібна. Зараз він вибачається, каже, що погарячкував, і що мене захищатиме, але я не вірю.
Мені здається, мені набагато краще житиме одній і ніколи більше не виходити заміж. Хотілося б почути думку збоку: може, я неправа?
