— Ти тільки глянь на це, Льоня! Глянь! Вона досі перечитує цього листа. Невже вона його й досі так кохає?
Біля маминої швейної машинки лежав конверт. Сестра Лілька здивовано підняла брови, взяла конверта, а потім якось боязко поклала його на місце.
Після того Льоня думав, що саме в цей момент йому й сяйнула ця думка.
Дещо дивна думка.
Але чи то від того, що сам він зараз був щасливий, чи то від того, що мама занедужала, засумувала й якось змарніла останнім часом…
Загалом, у них усі щасливі. От і Лілька була щаслива у шлюбі.
А в матері зараз почалися клопоти – артрит забирав силу з рук, віднімав справу, якій вона віддала пів життя.
Ліля була старшою сестрою, заміжня, жила окремо, і зараз вони з маленькою донькою Вікою завітали в гості.
А мама… Коли Лілька подзвонила – вона чимдуж побігла до крамниці. Гостинці ж треба!
— Ну от навіщо вона? Я ж сказала, що їду з тортом…
Але інакше мама не могла.
Усе свідоме життя Леоніда з маминої кімнати доносилося цокотіння швейної машинки. Вона була швачкою, а останнім часом – дуже відомою кравчинею. Вона казала, що звикла, і на жодну іншу роботу цю не проміняє, що без її швейної майстерності “вони б давно з голоду попухли”.
— Шити чи не шити? От у чому питання! — жартував Льоня.
У підлітковому віці ця швейна материна справа його дуже дратувала. Не дім, а прохідний двір якийсь!
У матері без кінця клієнтки. Одного разу він навіть нашіптував страшній прищавій дівчині, що мати взагалі шити не вміє, тільки зіпсує їм тканину, що дарма вони їй довіряють. Та розповіла це своїй матері…
Загалом, був скандал. Мати ображалася й навіть плакала.
А Льоня злився.
Маленька кімната, де працювала мама, могла б стати їхньою з Лількою кімнатою, або навіть його – чоловічою половиною.
Але вони всі тулилися у вітальні, а друга кімната була завалена клаптиками й нитками, і на манекені та вішаках красувалися ненависні для ока Леоніда вбрання.
Одного разу у дворі почув він розмову двох жінок, що вийшли з їхнього будинку.
— Слухай, а чого це в закрійниці такі синці під очима, вона ж не п’є, часом?
Прийшов додому й зухвало доповів:
— Так і сказали, мамо, ти – п’єш? Питуща, одним словом.
Вона обернулася, перервавши роботу.
— Я не питуща, я ночами шию. От і вся відповідь. Одна з двома дітьми, — сумно сказала вона й подивилася у вікно.
А взагалі мама рідко сумувала. Ця її справа принесла їй безліч подруг і знайомих, у домі часто були люди, і не тільки клієнти. З деякими своїми клієнтками мати просто товаришувала.
Але, звісно, Льоня зі своєю хлопчачою амбітністю чимало завдавав їй прикрощів.
А зараз, коли його підліткове світоспоглядання втратило сенс, коли став він і сам розуміти ціну заробленої копійки, раптом захотілося зробити для матері щось добре.
***
— Ти тільки глянь на це, Льоня! Глянь! Вона досі перечитує цього листа. Невже вона його й досі так кохає?
Цей лист від батька вони з Лількою знайшли, коли були ще зовсім дітьми. Прочитали, звісно. Він – просто казковий.
Про світанки та заходи сонця в тому краї, де він був, про птахів, що летять до неї, про те, що сумує й чекає – не дочекається зустрічі.
І про те, що їх з Лількою дуже хоче обійняти й міцно-міцно пригорнути до себе.
Цей лист вони бачили не вперше. Мати закладала ним книги, навіщось носила в сумці, перекладала з місця на місце.
Але батько тоді так і не приїхав. Він їх покинув, напевне. Банально, легко й без жалю зник з їхнього життя.
На всі їхні розпитування мати завжди відповідала:
— У нього там почалося зовсім інше життя, нове.
І коли висока Лілька, будучи вже старшою, починала обурюватися, мати махала рукою.
— А що я вас, сама хіба не виростила? Он які високі, — вона натякала на зріст обох, а він був під сто вісімдесят, — І не гірші за інших одягнені, взуті й нагодовані були.
***
Вони стояли на вокзалі. Вже купили квитки. Льоня і його кохана Поліна. Полінка дістала з сумки свій маленький телефон і набрала маму.
— Мамочко, післязавтра ввечері ми вже повернемося, не хвилюйся. Ми взяли квитки туди й назад.
Матір Поліни вважала, що вони їдуть до його тітки. А його мама думала, що – до тітки Поліни.
Насправді вони їхали – знайти батька Леоніда.
За тією адресою на конверті спробувати знайти.
Так вирішив Леонід. Це винятково для мами. Для мами, щоб і вона була щаслива. Раптом він досі самотній. Ну, або вже самотній.
А якщо ні, то хоча б дізнатися, як живе, розповісти їй, порадувати новинами…
Настрій у них був чудовий. Їхати потрібно було всього шість годин, і вони вже уявляли себе сімейною парою, яка вирушила у свою першу подорож.
Та ще й яку – пошук батька! На них чекають пригоди…
У дорозі познайомилися з молодим чоловіком якраз із того містечка, куди їхали й вони. Льоня простягнув йому адресу, і той кивнув головою, знає, обіцяв провести.
Леонід лежав на верхній полиці й думав про те, що колись отак само радісно й легко на душі було й у них, у його батька й матері. Напевне, вони будували плани на майбутнє життя, кохали одне одного.
Ну, що ж тоді трапилося з його батьком? Чому він покинув їх?
Вони йшли незнайомими міськими вулицями, у супроводі нового знайомого. Полінка була весела. А Леоніду було тривожно.
І ось вони зупинилися перед чорним дерев’яним будинком. Новий знайомий показав на номер – це був той будинок, який вони шукали. Може, батька тут і не пам’ятають. Стільки років минуло…
Попрощалися з попутником. Льоня дивився йому вслід і не хотів повертатися до будинку. Ось зараз треба було зробити останній крок, і раптом розхотілося.
Чутлива Полінка все розуміла. Вона сіла на лавку – чекала.
“Треба зайти! Треба обов’язково зайти й поговорити. А якщо батько там, що тоді його спитати?”
Думки плуталися.
Льоня хотів спитати його – яке він мав право, яке він мав право!!? Так, саме так і спитати.
Ну, як знайти сили – увійти до будинку, як дізнатися, що це саме він. Він же змінився, а Леонід зовсім його не пам’ятає. А мама про нього нічого не розповідала. Тільки фотографії він і бачив.
— Льоня, ти вже пів години стоїш перед будинком, який ми шукали. Зайди, можливо, не так все й складно?
“Поля має рацію. Треба зайти.”
Але поки Леонід ішов подвір’ям, він втратив дар мови, і всі думки вивітрилися в нього з голови. Напевне, забагато думав він про батька.
Якось автоматично він натиснув на кнопку коричневого дзвінка на дверях.
Невдовзі він почув шаркаючі кроки, потім – брязкіт відчинюваного замка. І нарешті побачив жовте неголене обличчя чужого чоловіка.
— Тобі кого? — спитав він різко й грубо, і в ніс Леоніду вдарив стійкий запах забродивших міцних напоїв.
Леонід ніби проковтнув язика, не міг навіть привітатися. Він мовчки повернувся до чоловіка спиною й пішов до воріт.
Той рушив було за ним, але передумав і з не тверезим (розповідь спеціально для сайту Рідне слово) подивом витріщився на Поліну, яка стояла у дворі.
— Вибачте, ми, здається, адресу переплутали.
Господар роздратовано плюнув собі під ноги, вилаявся і крикнув щось про шахраїв, які вештаються подвір’ями, відволікають людей від справ.
Леонід підхопив сумку, втягнув голову в плечі й довго мовчав, крокуючи поруч із Поліною.
Мовчала й Поля.
Раптом Леонід зупинився, повернувся до неї, поставив сумку на землю, обійняв її й поцілував у губи. А потім промовив:
— Це він. Але в мене немає нічого спільного з цим чоловіком. Ти мені віриш?
Полінка, звісно, вірила. Вона ще не зовсім розуміла, чому Леонід не зізнався батькові, що він його син, чому так швидко пішов?
Просто пішов і все. Але розуміла, що так і треба. Раз Льоня так вирішив, значить – це правильне рішення.
Їм вдалося обміняти квитки на найближчий потяг. Дорога назад вже не була такою радісною. Але, напевне, вони просто втомилися, та й час був уже нічний.
Під стукіт коліс Леоніду наснився сон. І уві сні він знову був дитиною. Перед ним виплив стурбований мамин вираз обличчя, її якась спокійна втома, її суворі риси. А поруч той його батько – з фотографій. Сміється й простягає до нього руки.
— Під’їжджаємо, Льоня, прокидайся.
Вони вийшли з вагона на світанку.
І Леонід раптом зрозумів, що їздили вони зовсім не дарма. Йому треба було побачити батька, треба було для того, щоб усвідомити всю свою неймовірну любов до матері.
Усвідомити до кінця, до глибин найбільшої синівської вдячності.
Чому це осяяння прийшло саме зараз, було незрозуміло.
А батько… От нехай він для мами таким і залишиться. Таким, як у її листах і на їхніх фотографіях. Так і треба.
Він висадив Поліну з таксі, попрямував додому й раптом побачив на тротуарі стареньку, яка торгувала квітами.
— Зупиніть!
Леонід взяв величезний букет.
Він тихо відчинив двері своїм ключем і навшпиньках увійшов до маминої кімнати.
Але вона все одно прокинулася.
— Льоня! Ти повернувся? Ти чого?
— Нічого, поспи ще, матусю.
Він поклав квіти на стіл поруч із її швейними машинками й тихенько вийшов.
Іноді потрібно зробити деякі зусилля для усвідомлення таких важливих речей як любов до найріднішої людини – МАТУСІ.
