Коли тобі під тридцять, а ти досі живеш із батьками в тісній двокімнатній квартирці і не маєш куди привести кохану дівчину — відчай може штовхнути на несподівані вчинки.
Максим ніколи не вважав себе поганою чи підлою людиною.
Звичайний інженер, тихий, роботящий хлопець. Але того ранку, крокуючи світлим коридором шикарного офісу, він відчув, як усередині закипає чорна, глуха образа.
Назустріч ішов той, кого Максим просто терпіти не міг.
— Доброго ранку! — Максим спробував видавити із себе хоч якусь подобу привітності, але вийшло криво.
Той навіть оком не кліпнув, пройшов повз, ніби Максим був порожнім місцем. Злість знову затьмарила розум.
«Разом же вчилися в університеті… Дурний як пень, іспити купував. І треба ж — уже член ради директорів! А все чому? Бо вдало одружився на доньці власника компанії. От і вся справедливість».
Щойно Максим зайшов до свого відділу, з кабінету визирнув начальник:
— Максе, зайди-но на хвилину!
— Слухаю, — Максим сів навпроти шефа.
— Сьогодні треба протестувати нову систему відеоспостереження, — почав той.
— Але ж ми ще камери офіційно не встановили.
— От і постав штук п’ять для перевірки. Десь у глухих кутках офісу, щоб очі нікому не муляли, поки документи не оформимо. Постав на добу. Завтра зранку перевіриш якість картинки вдень і вночі. Пиши поки на звичайні карти пам’яті. Завтра подивишся і все зітреш. Зрозумів?
— Зрозумів.
Максим зібрав своїх хлопців-монтажників, пройшовся офісом, тицьнув пальцем, де кріпити. І тихо додав:
— Хлопці, поки офіційного наказу немає — про камери анічичирк.
Наступного ранку Максим зібрав записи. Сів за комп’ютер у своєму кабінеті й почав переглядати.
Перша камера — все чисто. Друга — нормально. Увімкнув третю і… закляк. Довго не міг повірити власним очам.
На відео було чітко видно, як той самий зять власника компанії мило і дуже недвозначно усамітнився з однією офісною красунею…
«Оце так кіно… — пронеслося в голові Максима. — Його ж дружина от-от має подарувати йому дитинку, а він тут таке витворяє…»
Він дивився на екран, і серце калатало. Звісно, шантаж — це брудно.
Але перед очима стояла його Оксана, яка вже два роки чекала, коли він покличе її заміж. А куди кликати? У батьківську стареньку квартирку? Час було думати про своє гніздо.
Він зробив кілька копій на флешку і рішуче попрямував до кабінету Дениса — того самого пещеного зятя.
Денис сидів у своєму розкішному шкіряному кріслі й насолоджувався життям.
Двадцять вісім років, а він уже велике цабе. Хай серйозних справ йому тесть поки не довіряє, але це справа часу. Тесть — мільйонер. А значить, колись і Денис ним стане. Життя вдалося!
Його солодкі роздуми перервав цей… як його… звичайний інженер, який без стуку ввалився до кабінету.
Денис невдоволено насупив брови:
— Гей! Ти що, заблукав?
— Я Максим. Максим Лондар.
— Та мені яка різниця?
— А от мені образливо. Зарплата в мене смішна, квартири своєї немає, — з порога почав Максим. — От я й думаю: до тебе з цим питанням звернутися чи одразу до твого тестя?
— Ти що, п’яний? — Денис зневажливо пирхнув.
— Тверезий.
— І чого тобі треба? — великий начальник уже ледь стримував сміх.
— Я ж сказав, чого. А натомість подарую тобі ось це, — Максим поклав на полірований стіл флешку. — Подивись, тобі дуже сподобається.
Денис поблажливо всміхнувся і встромив флешку в ноутбук. Клікнув мишкою. Вже за кілька секунд усмішка сповзла з його обличчя, наче змита холодною водою. Він підвів очі на Максима — у них палав страх навпіл із люттю.
— Я тебе на порох зітру… — просичав він.
— Ну-ну. Тоді піду продам це твоєму тестю. Думаю, він заплатить більше, — Максим розвернувся до дверей.
— Сядь! — гаркнув Денис.
— Давай так: ти до завтра добре думаєш і кажеш своє рішення, — нахабно кинув Максим. — А я подумаю, що робити далі.
Наступного ранку до кабінету Леоніда Анатолійовича, власника компанії, стрімко зайшов керівник служби безпеки.
— Вікторе, що стряслося? — одразу відчув неладне шеф.
— У нас в ІТ-відділі працює такий собі Максим Лондар. Зараз він у лікарні. Вчора пізно ввечері його перестріли біля дому і жорстоко надавали по шиї.
— А ми тут до чого? Хіба мало хуліганів?
— Тут усе набагато складніше, Леоніде Анатолійовичу, — спокійно відповів безпековик. — Я був у лікарні. Хлопець хоч і весь перебинтований, але мовчить як риба. Видно, що щось приховує. Я трохи потягнув за ниточки.
— І що? Кажи вже прямо!
— Позавчора цей Лондар тестував камери. А вчора вранці мав розмову на підвищених тонах із вашим зятем. Секретарка чула, що він чогось вимагав.
— Чого саме?
— Цього не знаю. Але з п’яти тестових камер запис на одній хтось ретельно затер. Камери стояли в глухих кутках офісу. А на вашого зятя, самі знаєте, всі молоді співробітниці задивляються…
Леонід Анатолійович важко підвівся з крісла. Обличчя його посіріло.
— Моя донька при надії, а цей виродок… — він стиснув кулаки. — Коли Лондар вийде з лікарні — одразу до мене.
— Думаю, він і сам прийде. Йому ж треба свій «товар» продати.
— Дізнайся, з ким плутається мій зять, — льодяним тоном наказав шеф. — Приведеш її до мене. А потім до Лондара сходи — скажи, хай заяву в поліцію не пише. Я сам з усім розберуся.
Ліля прийшла працювати в компанію одразу після університету. Зірок з неба не хапала, зате мала ноги від вух і гарненьке личко. Вона швидко зорієнтувалася і знайшла собі покровителя — та ще й якого! Самого зятя власника.
Премії їй капали регулярно, роботи ніхто не питав, ще й підвищення обіцяли.
Коли їй передали, що викликає сам Леонід Анатолійович, вона припудрила носик і гордою, граційною ходою попливла до приймальні.
— Заходьте, на вас чекають, — кивнула секретарка.
Ліля зайшла в кабінет із найчарівнішою своєю усмішкою:
— Доброго дня!
І тут же наштовхнулася на такий погляд, від якого мороз пішов поза шкірою.
Те, що вона почула далі, не вкладалося в голові. Таких слів вона не чула навіть від місцевих пияків у своєму дворі.
Власник компанії змішав її з брудом. Вона зрозуміла: він знає все. Ліля закрила обличчя руками і гірко розридалася.
Тієї ж миті двері відчинилися, і зайшов Денис. Ліля, шукаючи захисту, кинулася до нього і вткнулася йому в груди.
Але Денис, білий як стіна, злякано відштовхнув її від себе:
— Леоніде Анатолійовичу… ви не так зрозуміли…
— Я все зрозумів! — гаркнув тесть, звертаючись до Лілі: — Заяву на стіл! Щоб за п’ять хвилин духу твого тут не було!
Коли заплакана дівчина вискочила за двері, він повернувся до зятя:
— А ти… Ти більше не член ради директорів. Поки в моєї доньки не з’явиться дитинка — сидітимеш біля неї невідступно. А там подивлюся, що з тобою, паскудою, робити. Геть з очей моїх!
За тиждень Максима виписали. Він ішов до воріт лікарні, накульгуючи. Раптом поруч загальмував чорний джип, звідти вийшов кремезний чоловік і без зайвих слів посадив його на заднє сидіння. Сперечатися не було сенсу.
Його привезли до офісу і завели в найголовніший кабінет.
— Сідай, Лондар, — кивнув власник компанії.
Максим обережно сів на краєчок стільця, опустивши очі.
— Чого мовчиш? Чому не пропонуєш мені свою флешку? Може, я б купив.
— Заберіть так, — Максим виклав флешку на стіл.
— Добре, подивлюся на дозвіллі. А тепер слухай сюди. Відсьогодні й до кінця моїх днів ти виконуватимеш мої особисті накази.
Максим підвів очі. У них блиснула цікавість.
— Окрім офіційних камер, ти поставиш мені приховані. Там, де я скажу.
— Але ж… приховане спостереження незаконне, — тихо заперечив Максим.
— Лондар, ти що, туго думаєш? — примружився олігарх.
— Зрозумів, — Максим знову опустив голову.
— Будеш працювати на мене тихо. Зятя мого не бійся, він тут більше не з’явиться. А тепер про те, що ти з цього матимеш. Знаєш мою нову дев’ятиповерхівку біля парку? За три місяці здаємо в експлуатацію.
Отримаєш там однокімнатну квартиру. Встигнеш до того часу одружитися — дам двокімнатну. Ну і премії будуть такі, що не пошкодуєш. Згоден?
Максим сидів ні живий ні мертвий. Він чудово розумів, що доведеться лізти в бруд, шпигувати за людьми, порушувати закон. Але ж йому вже двадцять вісім.
Його кохана дівчина чекає. Батьки не допоможуть, треба вигризати своє місце під сонцем самому.
Він важко ковтнув слину і твердо кивнув:
— Згоден.
На перший погляд, у житті Максима нічого не змінилося. Він і далі працював інженером. Тільки часом, залишаючись в офісі допізна, монтував крихітні непомітні вічка в кабінетах та в гостьових номерах компанії.
Згодом у Леоніда Анатолійовича народився онук, і той оголосив малого своїм єдиним спадкоємцем.
А ще через три місяці Максим одружився зі своєю Оксаною і перевіз її у світлу, простору двокімнатну квартиру.
Так, іноді вечорами на душі шкребли коти від того, чим йому доводиться заробляти на хліб. Але коли на картку падала чергова, дуже пристойна сума, коти якось підозріло швидко замовкали.
Ця непроста життєва історія, яку ми трохи адаптували для нашої рубрики, змушує задуматися над складними виборами. Як часто в житті нам доводиться йти на угоду із власною совістю заради благополуччя своїх найрідніших? А як би ви вчинили на місці головного героя, якби доля поставила вас перед таким спокусливим, але небезпечним вибором?
