На дачу рідко хтось приїздив, тому Ліда й повезла Сашка туди: там їх точно ніхто не дістане – ні його дружина, ні її мачуха.
Що потрібно дружині Сашка, Ліда не знала й знати не хотіла – він сам вигадував для неї легенди.
А що потрібно мачусі, зрозуміло: помити вікна, зняти чи повісити штори, прибрати павутиння з люстри тощо.
Відколи вона зламала шийку стегна, мачуха спокою Ліді не давала. І щоразу говорила:
— От забудеш стару, загину я тут сама. Кота, чи що, завести.
Про кота мачуха говорила вже десять років, відколи не стало тата, але так його й не завела. І добре, а то б Ліді довелося купувати ще й наповнювач для туалету, і тельбухи якісь смердючі на ринку.
А їй і без цього вистачає: мачуха схиблена була на цьому ринку, вважала, що тільки там нормальні продукти й можна купити.
— Який бардак тут у вас, — зауважив Сашко. — Гарне ж місце, можна до ладу привести й продати, якщо не користуєтеся.
— Візьми й приведи, коли такий розумний, — огризнулася Ліда. — Мені без цього клопотів вистачає. І взагалі, ми за цим сюди приїхали?
Подруга Ліди Олеся вважала, що Ліда спеціально обирає одружених чоловіків для стосунків, уникаючи, таким чином, будь-якої відповідальності.
— Ти просто боїшся шлюбу! — говорила вона. — Тобі до психолога треба. Це все через твоїх батьків, я впевнена.
— Вони тут ні до чого! — обривала Ліда подругу. — І взагалі: не лізь не у свою справу.
Олеся ображалася, але минав час, і знову бралася за ту саму справу.
Одна Олеся й могла терпіти кепський Лідин характер. Ще й мачуха, але та за звичкою: спочатку перед батьком намагалася виставитися, а тепер і справді, напевно, боялася залишитися сама.
Туалет на дачі був на вулиці, й поки Ліда туди бігала, Сашко заліз чогось до старого комода.
— Це хто? — спитав він, простягаючи Ліді вицвілу фотографію. — На тебе ніби схожа.
У пальцях закололо, в роті стало солоно від закушеної щоки. У всіх дівчаток були мами. Тата не у всіх, а от мами – так. У Ліди мами не було.
Відчуття, що не було ніколи, бо вона її не пам’ятала. Навіть смутно.
Ліді було два, коли тієї не стало, і, здається, майже одразу ж батько став жити з мачухою. Напевно, побоявся, що не зможе сам впоратися з дитиною.
Він ніколи не говорив із Лідою про маму, не розповідав історію їхнього знайомства, не казав, що з мамою сталося.
Батьків у мами не було, була тільки старша сестра, яка жила в іншому місті й надсилала Ліді дорогі подарунки. Начебто відкуповувалася.
Ліда вихопила фотографію, вп’ялася в неї очима. Батько казав, що фотографій не збереглося. Брехав, отже.
Ховав їх тут, на дачі: знав, що мачуха дачу не любить.
— Йди, — сказала Ліда Сашкові.
— Що значить йди? — обурився він.
— Те й значить. Мені треба побути самій.
— А як ти назад доберешся?
— Автобусом, не переломлюся.
— Лідо, не дурій!
— Я двадцять сім років Ліда. Відчепись. Сказала – піди!
— Мене дістало, що ти так поводишся. Не поясниш, у чому річ – ми більше не побачимося.
— Ну й вали.
— Так, значить?
— Слухай, не вдавай із себе святого, га? Кому дружина там телефонувала? Передзвони їй, розкажи чергову легенду й біжи під крильце!
— Лідо, це несправедливо. Я ж пропонував розповісти їй…
— Йди!
Сашко грюкнув дверима, які й без того ледве трималися на петлях. Ліда вгамувала тремтіння, випила склянку води, що віддавала залізом – свердловина тут була так собі, а взяти з собою питної води вона не здогадалася.
Нехай валить, вона не збирається його тримати. Тим більше, зважаючи на цю дурну затримку. Щоб її!
Фотографій було небагато.
На одній тато й мама були разом: обіймалися, дивлячись не в камеру, а одне на одного.
Ліда жадібно вдивлялася в цей доказ батьківського кохання й жалкувала, що так і не наважилася спитати в батька про маму.
Якою вона була? Що з нею сталося? Чому він мовчав про неї завжди?
Насправді Ліда багато чого собі навигадувала. Може, в мами була психічна хвороба. Або вона пила. Або зраджувала. Була якась причина, через яку батько мовчав. І через яку так швидко забув маму.
Він і мачуху не любив зовсім, Ліда бачила: от мачуха батька любила, це так. А він взагалі нікого не любив. Тільки себе. Ну, й трохи Ліду.
Може, Олеся й має рацію.
Може, Ліда боїться, що вийде заміж і зникне, як зникла її мати.
Фотографії вона забрала з собою. І годину тряслася в рейсовому автобусі. Мачуха знову телефонувала: захотілося їй вареників приготувати, а пароварка нагорі, дістати нікому. Щоб її!
— Дякую, що заїхала. Думала, зовсім забула стару. Треба б мені кота завести…
Ліда стиснула зуби й полізла нагору за пароваркою.
Голова запаморочилася, вона ледь не впала: схопилася за шафу, впустила цукорницю, в якої відламалася ручка.
— Що з тобою? — заметушилася мачуха. — Знову нічого не їси? Дієти ці ваші… Ну чого вигадувати, не товста ти анітрохи! Цукорниця така гарна була, шкода… Треба спробувати склеїти…
У скронях стукало, до горла підступила нудота. Ні, цього не може бути!
Злі сльози бризнули з очей, Ліда відвернулася, щоб мачуха не помітила.
— Я тобі нову цукорницю куплю.
— Не треба нову. Я цю склею. Батько твій ще дарував…
Ліду злила ця сліпа відданість батькові. Десять років минуло, а вона все ще живе одним ним. Навіщо?
І не сказати, що стара ж – у цьому віці й кохання трапляється, і на права складають, і заміж виходять. А вона все про нього думає. Чо-му?
— Як знаєш. Ще щось треба дістати? А то мені їхати треба.
— Як же… Я думала, ти на вареники залишишся. Я з картоплею зроблю, як ти любиш.
Від однієї думки про жирні вареники до горла підступала нудота.
— Мені треба їхати, — повторила Ліда.
На обличчі в мачухи з’явився страдницький вираз. Ну й нехай.
Сашко й справді перестав їй телефонувати (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) й писати, а коли Ліда написала сама, навпроти її повідомлення зависла одна галочка. «Здається, додав до чорного списку», – зрозуміла Ліда.
Думати про Сашка не хотілося. І про те що треба зробити тест, не хотілося. Тому вона стала думати про маму. Чому вона раніше не намагалася про неї дізнатися?
Можна було спитати в батька, у тітки, зрештою.
У тітки можна спитати й зараз. Вони, звісно, особливо не спілкуються: так, обмінюються на свята повідомленнями.
Якби тітка жила тут, Ліда поїхала б до неї й поговорила. Але їхати заради цього в інше місто – сумнівне задоволення. Зателефонувати, напевно, буде правильніше.
Ліда почала здалеку.
Спитала про здоров’я та братів. Вдавала з себе зразкову родичку. Тітка здивувалася, але потім зраділа: почала розповідати про численних родичів і численні болячки. Ліда терпляче слухала. І тільки після цього спитала:
— Тітко Таню. А чи не могли б ви мені розповісти про маму?
Зависла мовчанка. Тітку заскочили зненацька.
Шкода, що Ліда не бачила її обличчя: за його виразом можна було б спробувати вгадати, яка з її гіпотез була вірна.
Тітка заговорила.
Не про те, що хотіла почути Ліда. Заговорила про дитинство, як вони з мамою зовсім не дружили, бо мама була значно молодшою, а тітка ревнувала її до батьків. Як мама гарно малювала й як її вкусила змія.
— А як вони познайомилися з татом?
Тон у тітки одразу змінився.
— Я не знаю.
— А весільні фотографії у вас є?
Тітка надовго замовкла. Потім відповіла:
— Ні. Вони нікого не запрошували.
— Чому?
— Звідки я знаю? Треба було ставити ці питання твоєму батькові.
Треба було, Ліда й сама це знала. Але вона не встигла.
Спитати, що сталося з мамою, Ліда не наважилася. Злякалася. Не змогла.
Коли договорила, побачила три пропущені від мачухи. Ну що їй ще треба?
— Лідо, як твоя голова? Більше не паморочилася?
— Ні.
— Ти там їси?
— Так, я їм.
Терпіння в Ліди вже не вистачало. І чого вона причепилася?
— Може, до лікаря сходити?
— Та навіщо?
— Ну… Так. Перевіритися.
Ліді треба було до лікаря. І вона знала до якого. Але страшно боялася.
— Добре, я перевірюся.
Тест вона купила тільки через два дні. Ще через два дні наважилася зробити. Сашко мовчав. Без нього стало так тоскно, Ліда й не уявляла, що так буває.
Дві смужки.
Дві смужки.
Дві смужки.
Вона сама поїхала до мачухи. Не могла сказати, чому. Та здивувалася й зраділа.
— Згадала про стару!
— Та яка ти стара! — розсердилася Ліда. — Тобі шістдесят три роки, заміж ще можна вийти. А ти завела: стара, стара!
— Ні вже, люба, заміж – це про тебе. У мене один чоловік, і він мене там дочекається.
Ліда ледь стримала усмішку: цікаво, як, на думку мачухи, вони там ділитимуть батька з мамою? Мама ж була першою дружиною…
— Ти сходила до лікаря?
— Що? — не зрозуміла Ліда.
— Ну, твої запаморочення.
— А. Ні. Та нормально все, не переймайся.
— Лідо, треба сходити.
— Та навіщо?
Мачуха пожувала губи й сказала:
— У матері твоєї пухлина в голові була.
Ліда замерла. Прикусила щоку.
— Пухлина?
— Так. Теж голова паморочилася, а так ніби й нічого. А коли виявили, пізно було.
Не вірилося, що мачуха заговорила про маму. Вона не говорила про неї ніколи. Отже, хвороба. А чому тато тоді нічого не казав?
— У вас із татом при мамі ще все почалося? — наважилася Ліда.
Мачуха здивовано підвела очі.
— Почалося?
— Ну, ви ж майже одразу одружилися.
В очах у мачухи з’явилося щось дивне. Схоже на жалість.
— Ми одружилися за п’ять років до твоєї появи на цей світ, — промовила вона.
Ліда не розуміла. Про що це мачуха?
— Так і думала, що він нічого тобі не сказав. Боягуз. Завжди таким був.
— Почекайте. То вони… Вони не були одружені?
Мачуха похитала головою.
— А як же…
Правда обрушилася на Ліду крижаною водою.
— Вони… Вона… Тобто я…
Слів не знаходилося.
Мачуха простягнула руку й стиснула долоню Ліди.
— Не переживай. Усе вже давно травою поросло. Мені (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) спочатку боляче було, знала б ти. Я ж не можу мати дітей. Він усе пропадав кудись, легенди мені всякі складав, а я вірила. А потім каже: так і так, вона хворіє, у нас донька, я її не кину. Ну й…
У роті було солоно. Ліду трясло.
Нудота підступала до горла. Вона побігла до вбиральні, де її вирвало.
Умилася холодною водою.
— Сходила б ти до лікаря, доню.
Навіщо вона так? Ну, навіщо?
— Мені не треба до лікаря, — видавила Ліда. — Я чекаю дитину.
— Що?
Тепер і в мачухи очі стали вологі.
— А хто батько?
— Та яка різниця…
Ліда чекала питання про те, чи залишатиме вона дитину. Але мачуха його не ставила. Тільки дивилася на Ліду, жувала губами.
— Дякую, — прошепотіла Ліда.
— Та за що?
— За все.
Ліда підійшла до мачухи, обійняла її.
Треба кошеня їй подарувати, чи що. Кошеня – це добре. І дитина, напевно, теж…
