Я того літа страшенно вскочив. А як інакше ще сказати?
Попереднє літо було веселе, мені навіть їхати від бабусі з дідом не хотілося. Спершу мені було нудно, я вже був дорослий, мені було чотирнадцять років, думав, буде сумно, але! Було так класно, що їхати не хотілося.
Наступного літа я відмовився від літнього табору, куди мене хотіли відправити батьки і куди їхала половина класу, і попросився в село.
Батьки здивувалися й зраділи, але! Як же я помилився, адже ніхто з моїх торішніх друзів не приїхав, і я залишився в повній самотності.
Ну справді, не з малечею ж мені, в козаків-розбійників грати, хоча… я б пограв. Та годі. Я читав книжки, ходив на річку, мені було нудно. Допоможу бабусі з дідом і все, весь день вільний.
— Мається хлопчина, — співчутливо говорила бабуся, — от лихо — і зайняти нічим хлопчака.
Одного разу я пішов на річку, порибалити. Раптом до мене підсів хлопчина, малий, років шести, як тільки одного відпустили? Бо дорослих поруч не було.
— Привіт, — сказав хлопчик, трохи примружившись, когось він мені сильно нагадував, а кого — я не міг згадати.
Я привітався, хлопчик дивився на мене так, ніби сто років не бачив.
— Я посиджу з тобою?
— Сиди, я що, не даю? — буркнув я, я нянькою не наймався бути. Де його батьки, цікаво?
— Їх немає.
— Що?
— Батьків… тобто вони є, звичайно, але їх немає… — відповів хлопчина, ніби прочитавши мої думки.
— Ти з дитячого будинку, чи що?
— Не знаю, а що таке дитячий будинок? — запитав хлопчик із цікавістю. — Там живуть діти?
— Так, хто без батьків.
— Як це без батьків?
— Ну так… у когось їх не було, тобто відмовилися відразу, у когось може загинули, не знаю… Когось вилучили з сім’ї.
— Як це? — хлопчик дивився на мене злякано. — Мене теж можуть… вилучити?
— Я не знаю, як ти живеш? У тебе батьки питущі?
— Що роблять?
— Ну п’ють гіркі напої там, чи пінні…
— Н-н-не знаю, начебто ні… Ромко, а ти… п’єш?
Щось не пригадую, щоб ми знайомилися, значить, знайомий хтось, ну в сенсі місцевий, мабуть, знає бабусю з дідом. Та воно й зрозуміло, що місцевий, приїжджі не пустили б дітей самих шарахатися по селищу, а тим паче на річку.
— Ні, звичайно, мені п’ятнадцять. Я в школі вчуся. А як тебе звуть?
— Мене… Ой, а ти вмієш грати у футбол?
— Я? Ну вмію, так…
Мені чомусь захотілося похвалитися перед цим хлопчиною.
— Навчиш мене? — хлопчик помовчав. — Не зараз, потім…
— Пізно вже… Тобі не пора додому? Я піду.
— Ти йди… Я потім.
Мені здавалося, що на очах у хлопчика з’явилися сльози.
— Ні, так не піде… Я тебе тут не кину… Одного…
— Я не один.
— А з ким же ти?
— Я? Я… з татом…
Я озирнувся, нікого не було.
— Ти сільський?
Хлопчик промовчав і подивився на мене такими знайомими очима… Де я його міг бачити?
Гаразд… ходімо, я тебе проведу.
— Я тебе проведу, — повторив слідом за мною хлопчик. — Я тебе проведу, — вже більш упевнено сказав він.
— Добре, давай руку.
Малюк вклав мені в руку свою теплу м’яку долоньку. Ми з ним ішли й балакали. Він ставив тисячу запитань за секунду, я ледь встигав відповісти йому.
Його цікавило все, від найменшого — чому літає метелик, до того, як влаштований цей світ. Ми балакали і сміялися, у мене було таке тепле почуття, ніби він мій… брат, чи що…
— Ех, Ромко… мені пора… мене кличуть, біжи додому… бабуся млинців напекла, шкода, я не встигну спробувати.
— То йдемо?
— Нііі… йди.
Так дивно, я розвернувся й пішов.
— Рома…
Я повернувся. Він стояв на краю поля і, посміхаючись, махав мені.
— Може, підеш зі мною?
— Нііі… ти йди… Знаєш, одного дня ти мене зрадиш…
Я остовпів, що за маячня, мені хотілося закричати хлопчикові, що це неправда, я ніколи нікого не зраджу.
Я йшов і злився, з чого він взагалі таке взяв… тільки потім до мене дійшло, що я залишив хлопчика одного на краю поля.
Розповів бабусі, та не могла зрозуміти, чий це хлопчина.
— Ромчику, а може, тобі привиділося, га?
— Та ні, ба…
Ніхто хлопчика не шукав, чуток про зниклу дитину не було. Може, із сусіднього села? Може, його батько десь був поблизу… І тепер хлопчик, ім’я якого я навіть не знаю, пішов із батьком?
Я на другий день навіть напросився сходити до магазину сам, думав, що якщо щось сталося, то вже в магазині точно всі знають, але ні… Було тихо і нудно.
Я ходив весь час на річку, але ніякого хлопчика й близько не було. Може, й справді привиділося? Але як таке можу бути, взагалі??!
***
Пролетіла юність так швидко і стрімко. Я зустрів її на вулиці й просто пішов слідом, так сподобалася дівчина. Познайомилися. Її звали Надя, Надія.
Перестали існувати всі дівчата на світі, вона була така… така… найкраща.
Моя Надійка, з нею було так весело і цікаво. Іноді вона запитувала мене, чи не пора мені подорослішати?
— Та годі тобі, не нуди… — говорив я.
— Ромко… Нам треба поговорити.
— Ага, зараз бій закінчу… Про що, Надю? — запитував я через пів години, але вона вже хитала сумно головою й мовчала.
Вона стала якоюсь нудною, перестала веселитися, ганяти на роликах і все викликала мене на якусь серйозну розмову.
Нарешті вона взяла мене за руку й посадила на стілець.
— Ромо… Я чекаю дитину…
— Оо, вітаю. Хто там буде?
— Дитина, Ромко…
— Ааааа… Ну, ок.
— Ок — це все, що ти мені хочеш сказати?
— А що ще кажуть у таких випадках?
— Знущаєшся, так?
— Надю… ти про що?
— Серйозно? Я про що? Рома… у нас буде дитина, так тобі зрозуміло!? У нас — це й у тебе також.
До мене нарешті дійшло… Дитина, Надя в положенні… від мене, я стану батьком, але, чорт забирай… Я не хочу… Це не так робиться. Не знаю як, але не так…
— Ти впевнена?
— Ти ще запитай, чи точно це твоя дитина.
— А, так… до речі…
Я побачив величезні очі моєї Надійки.
— Ну вибач… вибач… Надю, це так несподівано… Подивися на мене, ну який з мене батько, Надійко… нам же так добре було вдвох, весело.
Я взяв її за руку, але вона вирвала її.
— Я даю тобі час все обдумати, прийму будь-яке твоє рішення… Не бійся, набридати не буду… якщо піду, то назавжди.
— Надя, ну як так, ну що за дитячий садок, ми ж дорослі люди…
— Дорослі? Думай, Рома… думай.
Так, а що думати? Ну який там дитина. Треба кар’єру робити, треба…
Я стояв із хлопцями та дівчатами, я сипав жартами, одна великоока крутилася біля мене. Молода, гнучка, без проблем, без заморочок… Інша, третя… їх було багато.
Надя зникла з мого життя.
Звичайно, я сумував спочатку, навіть хотів схитрити й зателефонувати, але ні… Не в тому сенсі, що не буду дзвонити. Надя просто пропала, зникла. Ніхто не знав, де вона…
***
Минуло п’ять років.
Я стояв на світлофорі, дорогу переходила дівчина, а з нею хлопчик. Чимось вони мене привабили… Ззаду почали сигналити, а я все дивився їм услід.
Надя!!!
Я припаркувався і побіг наздоганяти Надю. Вони йшли в натовпі, як дві яскраві плями.
— Надю, стій!!! — відчайдушно крикнув я, не сподіваючись, що вона почує мене в цьому шумі великого міста, але вона почула і обернулася…
Обернувся й малюк…
— Одного дня ти мене зрадиш, — почув я у своїй голові давно забутий голос, на мене дивилися ті ж очі, як тоді, з юності…
Я наздогнав їх. Але… Надя була холодна.
— Я змінився, Надя, я подорослішав.
— Мені нецікаво… Рома.
— Це… мій син?
— Він мій син, але так, ти його батько, на цьому все. Пусти, нам ніколи.
Хлопчик дивився на мене всіма очима, а я не міг відірватися від нього.
— Ти… мій тато?
— Так, малюче, вибач мені, я й справді тебе зрадив.
Я присів перед ним навпочіпки.
Надя стояла без емоцій на обличчі, а я… я вмирав від щастя, дивлячись у ці рідні очі, як же він схожий на мене, просто одне обличчя.
Це неправда, що чоловіки не можуть відчути своєї любові до дитини і зможуть пристосуватися й прийняти будь-якого. Це мій син.
Я танув як віск від однієї тільки думки про мого малюка.
Ні, ми з Надею не разом, у неї є чоловік, начебто заміж збирається за нього. Довелося повоювати за можливість бачитися з сином.
Вона не хотіла, йшла на принцип, мовляв, я бовдур, я вчинив підло… але ж дитина ні при чому.
— Ти злишся на мене, але при чому тут син?
— Він тобі не був потрібен тоді, ти кинеш його і зараз, пограєш і кинеш.
— Ні, я шукав тебе, але ти пропала.
— Так шукав, значить.
Ми довго сварилися й скандалили.
— Надіє, значить, у вас є почуття до мого сина досі. Я за нього не заступаюся, але при чому тут малюк? Так, Роман вчинив нерозумно, безрозсудно і підло, а ви… ви кохаєте його досі й не можете пробачити.
Так сказала моя мама.
— Ні, — кричала Надія, — це все маячня, де він був усі ці роки, а тепер знайшовся, татусь… У мене немає жодних почуттів до вашого сина.
— Тоді ви повинні спокійно реагувати на його присутність (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) у вашому житті. Я взагалі не знала, що в мене може бути онук. Ви збираєтеся позбавити малюка доброї половини родичів?
І, Надія здалася. Я їй сказав, нехай не переживає, в її життя я лізти не буду…
Але, мій син, той, кого я зрадив одного дня, той, хто якимось невідомим чином приходив до мене до свого народження…
— Ти мене не кинеш, татку?
— Ніколи, чуєш, ніколи. Я тебе не зраджу… більше.
— Добре.
Чи варто говорити, що мій син — викапаний той хлопчик — із чи то сну, чи то видіння.
Коли я познайомився з майбутньою дружиною, я чесно сказав, що у мене є син, і я ніколи його більше не зраджу.
З Надею ми в нейтральних стосунках, у шлюбі у мене зʼявилася дочка.
Мого сина звуть Петро, як мого батька. Бабуся моя правнука не побачила… Але, моя дружина пече смачнющі млинці, які Петя дуже любить.
Він обожнює свою маленьку сестричку і дуже прив’язаний до мене…
Хто не робить помилок?
Я не святий, знаю одне… більше я нікого не зраджу, ніколи в житті…
Дякую за увагу!
Обіймаю вас і шлю промінчики свого добра та позитиву 
Як думаєте, чи справді Роман спокутував свою провину, чи тінь його минулих помилок завжди буде з ним?
А чи варто Надії було бути більш прихильною до нього, враховуючи, що він нарешті усвідомив свої помилки? Поділіться своїми найщирішими думками!
