Малюк вклав мені в руку свою теплу м’яку долоньку. Ми з ним ішли й балакали. Він ставив тисячу запитань за секунду, я ледь встигав відповісти йому. Його цікавило все, від найменшого — чому літає метелик, до того, як влаштований цей світ. Ми балакали і сміялися, у мене було таке тепле почуття, ніби він мій… брат, чи що

Я того літа страшенно вскочив. А як інакше ще сказати?

Попереднє літо було веселе, мені навіть їхати від бабусі з дідом не хотілося. Спершу мені було нудно, я вже був дорослий, мені було чотирнадцять років, думав, буде сумно, але! Було так класно, що їхати не хотілося.

Наступного літа я відмовився від літнього табору, куди мене хотіли відправити батьки і куди їхала половина класу, і попросився в село.

Батьки здивувалися й зраділи, але! Як же я помилився, адже ніхто з моїх торішніх друзів не приїхав, і я залишився в повній самотності.

Ну справді, не з малечею ж мені, в козаків-розбійників грати, хоча… я б пограв. Та годі. Я читав книжки, ходив на річку, мені було нудно. Допоможу бабусі з дідом і все, весь день вільний.

— Мається хлопчина, — співчутливо говорила бабуся, — от лихо — і зайняти нічим хлопчака.

Одного разу я пішов на річку, порибалити. Раптом до мене підсів хлопчина, малий, років шести, як тільки одного відпустили? Бо дорослих поруч не було.

— Привіт, — сказав хлопчик, трохи примружившись, когось він мені сильно нагадував, а кого — я не міг згадати.

Я привітався, хлопчик дивився на мене так, ніби сто років не бачив.

— Я посиджу з тобою?

— Сиди, я що, не даю? — буркнув я, я нянькою не наймався бути. Де його батьки, цікаво?

— Їх немає.

— Що?

— Батьків… тобто вони є, звичайно, але їх немає… — відповів хлопчина, ніби прочитавши мої думки.

— Ти з дитячого будинку, чи що?

— Не знаю, а що таке дитячий будинок? — запитав хлопчик із цікавістю. — Там живуть діти?

— Так, хто без батьків.

— Як це без батьків?

— Ну так… у когось їх не було, тобто відмовилися відразу, у когось може загинули, не знаю… Когось вилучили з сім’ї.

— Як це? — хлопчик дивився на мене злякано. — Мене теж можуть… вилучити?

— Я не знаю, як ти живеш? У тебе батьки питущі?

— Що роблять?

— Ну п’ють гіркі напої там, чи пінні…

— Н-н-не знаю, начебто ні… Ромко, а ти… п’єш?

Щось не пригадую, щоб ми знайомилися, значить, знайомий хтось, ну в сенсі місцевий, мабуть, знає бабусю з дідом. Та воно й зрозуміло, що місцевий, приїжджі не пустили б дітей самих шарахатися по селищу, а тим паче на річку.

— Ні, звичайно, мені п’ятнадцять. Я в школі вчуся. А як тебе звуть?

— Мене… Ой, а ти вмієш грати у футбол?

— Я? Ну вмію, так…

Мені чомусь захотілося похвалитися перед цим хлопчиною.

— Навчиш мене? — хлопчик помовчав. — Не зараз, потім…

— Пізно вже… Тобі не пора додому? Я піду.

— Ти йди… Я потім.

Мені здавалося, що на очах у хлопчика з’явилися сльози.

— Ні, так не піде… Я тебе тут не кину… Одного…

— Я не один.

— А з ким же ти?

— Я? Я… з татом…

Я озирнувся, нікого не було.

— Ти сільський?

Хлопчик промовчав і подивився на мене такими знайомими очима… Де я його міг бачити?

Гаразд… ходімо, я тебе проведу.

— Я тебе проведу, — повторив слідом за мною хлопчик. — Я тебе проведу, — вже більш упевнено сказав він.

— Добре, давай руку.

Малюк вклав мені в руку свою теплу м’яку долоньку. Ми з ним ішли й балакали. Він ставив тисячу запитань за секунду, я ледь встигав відповісти йому.

Його цікавило все, від найменшого — чому літає метелик, до того, як влаштований цей світ. Ми балакали і сміялися, у мене було таке тепле почуття, ніби він мій… брат, чи що…

— Ех, Ромко… мені пора… мене кличуть, біжи додому… бабуся млинців напекла, шкода, я не встигну спробувати.

— То йдемо?

— Нііі… йди.

Так дивно, я розвернувся й пішов.

— Рома…

Я повернувся. Він стояв на краю поля і, посміхаючись, махав мені.

— Може, підеш зі мною?

— Нііі… ти йди… Знаєш, одного дня ти мене зрадиш…

Я остовпів, що за маячня, мені хотілося закричати хлопчикові, що це неправда, я ніколи нікого не зраджу.

Я йшов і злився, з чого він взагалі таке взяв… тільки потім до мене дійшло, що я залишив хлопчика одного на краю поля.

Розповів бабусі, та не могла зрозуміти, чий це хлопчина.

— Ромчику, а може, тобі привиділося, га?

— Та ні, ба…

Ніхто хлопчика не шукав, чуток про зниклу дитину не було. Може, із сусіднього села? Може, його батько десь був поблизу… І тепер хлопчик, ім’я якого я навіть не знаю, пішов із батьком?

Я на другий день навіть напросився сходити до магазину сам, думав, що якщо щось сталося, то вже в магазині точно всі знають, але ні… Було тихо і нудно.

Я ходив весь час на річку, але ніякого хлопчика й близько не було. Може, й справді привиділося? Але як таке можу бути, взагалі??!

***

Пролетіла юність так швидко і стрімко. Я зустрів її на вулиці й просто пішов слідом, так сподобалася дівчина. Познайомилися. Її звали Надя, Надія.

Перестали існувати всі дівчата на світі, вона була така… така… найкраща.

Моя Надійка, з нею було так весело і цікаво. Іноді вона запитувала мене, чи не пора мені подорослішати?

— Та годі тобі, не нуди… — говорив я.

— Ромко… Нам треба поговорити.

— Ага, зараз бій закінчу… Про що, Надю? — запитував я через пів години, але вона вже хитала сумно головою й мовчала.

Вона стала якоюсь нудною, перестала веселитися, ганяти на роликах і все викликала мене на якусь серйозну розмову.

Нарешті вона взяла мене за руку й посадила на стілець.

— Ромо… Я чекаю дитину…

— Оо, вітаю. Хто там буде?

— Дитина, Ромко…

— Ааааа… Ну, ок.

— Ок — це все, що ти мені хочеш сказати?

— А що ще кажуть у таких випадках?

— Знущаєшся, так?

— Надю… ти про що?

— Серйозно? Я про що? Рома… у нас буде дитина, так тобі зрозуміло!? У нас — це й у тебе також.

До мене нарешті дійшло… Дитина, Надя в положенні… від мене, я стану батьком, але, чорт забирай… Я не хочу… Це не так робиться. Не знаю як, але не так…

— Ти впевнена?

— Ти ще запитай, чи точно це твоя дитина.

— А, так… до речі…

Я побачив величезні очі моєї Надійки.

— Ну вибач… вибач… Надю, це так несподівано… Подивися на мене, ну який з мене батько, Надійко… нам же так добре було вдвох, весело.

Я взяв її за руку, але вона вирвала її.

— Я даю тобі час все обдумати, прийму будь-яке твоє рішення… Не бійся, набридати не буду… якщо піду, то назавжди.

— Надя, ну як так, ну що за дитячий садок, ми ж дорослі люди…

— Дорослі? Думай, Рома… думай.

Так, а що думати? Ну який там дитина. Треба кар’єру робити, треба…

Я стояв із хлопцями та дівчатами, я сипав жартами, одна великоока крутилася біля мене. Молода, гнучка, без проблем, без заморочок… Інша, третя… їх було багато.

Надя зникла з мого життя.

Звичайно, я сумував спочатку, навіть хотів схитрити й зателефонувати, але ні… Не в тому сенсі, що не буду дзвонити. Надя просто пропала, зникла. Ніхто не знав, де вона…

***

Минуло п’ять років.

Я стояв на світлофорі, дорогу переходила дівчина, а з нею хлопчик. Чимось вони мене привабили… Ззаду почали сигналити, а я все дивився їм услід.

Надя!!!

Я припаркувався і побіг наздоганяти Надю. Вони йшли в натовпі, як дві яскраві плями.

— Надю, стій!!! — відчайдушно крикнув я, не сподіваючись, що вона почує мене в цьому шумі великого міста, але вона почула і обернулася…

Обернувся й малюк…

— Одного дня ти мене зрадиш, — почув я у своїй голові давно забутий голос, на мене дивилися ті ж очі, як тоді, з юності…

Я наздогнав їх. Але… Надя була холодна.

— Я змінився, Надя, я подорослішав.

— Мені нецікаво… Рома.

— Це… мій син?

— Він мій син, але так, ти його батько, на цьому все. Пусти, нам ніколи.

Хлопчик дивився на мене всіма очима, а я не міг відірватися від нього.

— Ти… мій тато?

— Так, малюче, вибач мені, я й справді тебе зрадив.

Я присів перед ним навпочіпки.

Надя стояла без емоцій на обличчі, а я… я вмирав від щастя, дивлячись у ці рідні очі, як же він схожий на мене, просто одне обличчя.

Це неправда, що чоловіки не можуть відчути своєї любові до дитини і зможуть пристосуватися й прийняти будь-якого. Це мій син.

Я танув як віск від однієї тільки думки про мого малюка.

Ні, ми з Надею не разом, у неї є чоловік, начебто заміж збирається за нього. Довелося повоювати за можливість бачитися з сином.

Вона не хотіла, йшла на принцип, мовляв, я бовдур, я вчинив підло… але ж дитина ні при чому.

— Ти злишся на мене, але при чому тут син?

— Він тобі не був потрібен тоді, ти кинеш його і зараз, пограєш і кинеш.

— Ні, я шукав тебе, але ти пропала.

— Так шукав, значить.

Ми довго сварилися й скандалили.

— Надіє, значить, у вас є почуття до мого сина досі. Я за нього не заступаюся, але при чому тут малюк? Так, Роман вчинив нерозумно, безрозсудно і підло, а ви… ви кохаєте його досі й не можете пробачити.

Так сказала моя мама.

— Ні, — кричала Надія, — це все маячня, де він був усі ці роки, а тепер знайшовся, татусь… У мене немає жодних почуттів до вашого сина.

— Тоді ви повинні спокійно реагувати на його присутність (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) у вашому житті. Я взагалі не знала, що в мене може бути онук. Ви збираєтеся позбавити малюка доброї половини родичів?

І, Надія здалася. Я їй сказав, нехай не переживає, в її життя я лізти не буду…

Але, мій син, той, кого я зрадив одного дня, той, хто якимось невідомим чином приходив до мене до свого народження…

— Ти мене не кинеш, татку?

— Ніколи, чуєш, ніколи. Я тебе не зраджу… більше.

— Добре.

Чи варто говорити, що мій син — викапаний той хлопчик — із чи то сну, чи то видіння.

Коли я познайомився з майбутньою дружиною, я чесно сказав, що у мене є син, і я ніколи його більше не зраджу.

З Надею ми в нейтральних стосунках, у шлюбі у мене зʼявилася дочка.

Мого сина звуть Петро, як мого батька. Бабуся моя правнука не побачила… Але, моя дружина пече смачнющі млинці, які Петя дуже любить.

Він обожнює свою маленьку сестричку і дуже прив’язаний до мене…

Хто не робить помилок?

Я не святий, знаю одне… більше я нікого не зраджу, ніколи в житті…

Дякую за увагу!

Обіймаю вас і шлю промінчики свого добра та позитиву

 

Як думаєте, чи справді Роман спокутував свою провину, чи тінь його минулих помилок завжди буде з ним?

А чи варто Надії було бути більш прихильною до нього, враховуючи, що він нарешті усвідомив свої помилки? Поділіться своїми найщирішими думками!