Лідія Миколаївна, яка раніше була енергійною та навіть владною жінкою, після втрати чоловіка ніби згасла. Вона сиділа на краєчку дивана, нервово перебираючи в руках хустинку, а її погляд, що блукав кімнатою, щоразу зупинявся на синові.
— Дімочко, — голосок у неї став тоненьким і таким жалібним, знаєте, аж серце стискалося. — Я не можу тут залишатися. Сама. Кожна дрібниця нагадує про твого батька. Відвези мене на дачу на все літо. Тільки там я зможу бодай трохи прийти до тями.
Дмитро сидів навпроти, зсутулившись. Він і сам важко переживав втрату, а це несподіване прохання матері лягло на нього новим, непідйомним вантажем.
— Мам, та там же після зими все поросло, хата холодна. Піч треба дивитися, воду підключати… Батько ж завжди сам усім займався…
— Ти ж чоловік! — у голосі Лідії Миколаївни раптом прорізалася знайома «сталева» нотка. — Ти мені тепер і за батька, і за сина. Невже рідній матері не допоможеш? Я ж одна у тебе залишилася…
Надія, що стояла в дверях, мовчки спостерігала за цією сценою. Вона бачила, як напружилися плечі чоловіка. Підійшла ближче й тихо мовила:
— Дімо, подумай добре. Дача — це ж не на годину заїхати. Це на все літо. А в нас робота, діти, купа справ. Тобі доведеться розриватися, усе тягнути на собі.
Дмитро підвів на неї втомлені очі.
— А що мені робити, Надю? Покинути її тут саму? Вона ж з глузду зійде в чотирьох стінах. Це мій обов’язок.
Надія зрозуміла — сперечатися марно. Дмитро мав ту пряму, чесну вдачу, де борг перед батьками стояв вище за все, часом навіть вище за здоровий глузд. Вона тільки зітхнула:
— Як знаєш. Але згадай потім мої слова.
Він відвіз матір на дачу в перші ж травневі вихідні. Старий дерев’яний будинок і справді потребував чоловічих рук. Дмитро, засукавши рукави, підключав балони, латав труби, прибивав відірваний ринву… Повернувся додому виснажений, але з чистим сумлінням — мовляв, виконав синівський обов’язок.
Але те відчуття тривало рівно три дні, до першого дзвінка.
— Дмитрику, привези, синку, води бутильованої. Моя вже закінчується. І хліба візьми, тільки білого, не такого, як минулого разу. Я тобі зараз список надиктую, що ще треба купити.
Так воно й почалося. Дзвінки лунали через день, а ближче до п’ятниці перетворювалися на справжній «наряд на роботи». То стежку покосити, то дрова наколоти, то подивитися, чому світло миготить.
Дмитро почав мотатися. Кожного суботнього ранку — підйом удосвіта, повний багажник продуктів, інструментів та ліків, і три години по розбитих дорогах.
Увечері повертався пильний, смертельно втомлений, з болем у спині. Удома він уже не був ні чоловіком, ні батьком. Він був як той розряджений телефон, якому б тільки до розетки — тобто до дивана — дістатися.
На спроби Надії поговорити тільки огризався:
— Відчепися, Надю! Ти не розумієш, я там гарую як раб на цукровій плантації, а ти тут зі своїми претензіями!
Надія мовчки дивилася, як руйнується їхній затишок. Діти, Марійка та Сашко, уже звикли, що тато вічно забіганий і сердитий. Усі плани на кіно чи прогулянку в парку скасовувалися одним дзвінком із дачі.
— А що ти хочеш?! — крикнув він якось, жбурнувши ключі на тумбочку. — Покинути її там саму в біді?
— І що, ти тепер кожного вихідного будеш її рятувати? — запитала Надія. — У тебе своя сім’я є.
— Моя сім’я — це і мати також! Хіба ти забула, що таке родина?!
Вона не забула. Саме тому одного вечора, коли Дмитро вчергове заснув «мертвим сном» прямо на дивані, Надія взяла його телефон, вийшла на балкон і набрала номер свекрухи.
— Алло? Дімочко? — озвався голос у слухавці.
— Це Надія, Лідіє Миколаївно.
На тому кінці запала холодна тиша.
— Мені треба з вами поговорити. Як жінка з жінкою, як мати з матір’ю. Скажіть, — голос Надії був тихим, але твердим, — ви сина ростили для того, щоб він був щасливим, чи для того, щоб мати безкоштовного робітника на старість?
Свекруха аж задихнулася від обурення:
— Як ти смієш таке питати! Він мій син, це його обов’язок — дбати про мене!
— Його обов’язок — дбати про своїх дітей і дружину, які чекають на нього вдома, а не про дачу, яку він не вибирав, — не підвищуючи тону, продовжувала Надія. — Ви бачите, як ви його загнали? Він же просто вигорає на очах. Невже вам саме це було потрібно?
— Яка ж ти мерзенна! Більше ніколи мені не дзвони! — прошипіла Лідія Миколаївна, і в трубці пішли короткі гудки.
Надія повільно опустила телефон. Вона знала, що розмова навряд чи щось змінить, але мовчати вже не могла.
Край настав того вихідного, коли Дмитро, під тиском дружини, нарешті погодився поїхати з сім’єю в цирк. Квитки купили заздалегідь, діти стрибали від радості. Вже взувалися в коридорі, аж раптом — відеодзвінок.
Дмитро глянув на екран і важко зітхнув:
— Мама.
Він прийняв виклик. На екрані з’явилося заплакане, перелякане обличчя свекрухи.
— Синку! Боже мій, катастрофа! Трубу прорвало! Всюди вода! Усе пливе! Терміново приїжджай, рятуй!
Діти завмерли. Дмитро автоматично потягнувся за ключами від машини.
— Зараз, мамо, виїжджаю. Перекрий воду там, де я показував…
У цей момент Надія спокійно забрала телефон із його рук.
— Лідіє Миколаївно, — її голос звучав напрочуд спокійно. — Заспокойтеся. Зараз вам треба набрати номер аварійної служби вашого кооперативу. Або дзвоніть голові товариства. Діма — не сантехнік. У нього сьогодні плани з дітьми. Викликайте спеціалістів.
Обличчя свекрухи на екрані перекривилося від люті:
— Віддай телефон синові! Ти хто така, щоб мені вказувати! Дімочко!
Але Дмитро стояв і дивився на дружину. У її спокійній рішучості було щось таке, чого він давно не помічав. Сила. Та сама сила, на якій тримався їхній дім, поки він мотався по дачах.
— Мамо, — хрипко сказав він у слухавку, — зроби, як Надя каже. Виклич аварійку. Я… я не можу зараз приїхати.
Він вимкнув дзвінок. У квартирі запала тиша.
— Тату, ми їдемо? — тихо запитала донечка.
Дмитро тільки кивнув. Той день в аквапарку пройшов для нього як у тумані, але то був справжній перелом.
А наступного вечора Надія сіла за стіл. Перед нею лежали пачки чеків, виписки з банківської карти, записи в блокноті. Вона відкрила ноутбук і почала вносити кожну цифру в таблицю. Чеки з заправок. Квитанції з будівельних магазинів. Витрати на продукти, які Дмитро щотижня возив матері. Коли вона вивела підсумкову суму, у неї самої перехопило подих.
Вона роздрукувала цей папірець і поклала перед чоловіком.
— Що це? — спитав він, прийшовши з роботи.
— Це вартість твого «боргу перед матір’ю» за два місяці. Тільки матеріальна частина.
Він пробіг очима по цифрах, і його обличчя різко змінилося.
— Так багато…
— Це тільки гроші, Дімо. А є ще твоє здоров’я, сльози дітей і наші зіпсовані стосунки. Це і є твоя ціна.
Наступного дня Надія відправила скан цього звіту свекрусі в месенджер.
Написала коротко: «Лідіє Миколаївно, додаю звіт про витрати нашої родини на ваше утримання та вашу дачу за цей сезон. Прошу або компенсувати цю суму, або розглянути варіант продажу ділянки. Я не проти допомоги батькам, але не ціною руйнування власної сім’ї».
Відповіді не було добу. А потім прийшло голосове повідомлення. Голос свекрухи був зламаним, без тіні колишньої впевненості.
— Ти… ти все порахувала. Як у бухгалтерії.
— Я просто проти того, щоб наша сім’я розвалювалася через чиєсь небажання жити по можливостях, — відповіла Надія.
Лідія Миколаївна дивилася на ті колонки цифр, і всі її звичні важелі — почуття провини, сльози, маніпуляції — розбивалися об холодний папір.
— Добре. Я зрозуміла. Я… я повернуся в місто.
Надія прочитала це повідомлення чоловікові. Він слухав, дивлячись у вікно, і нарешті просто кивнув, опустивши голову.
В останні вихідні серпня вони з’їздили на дачу, щоб допомогти зібрати речі. Надія бачила, як свекруха стоїть на ґанку — самотня постать на тлі пожовклого саду. Їй стало трохи шкода жінки, але вона вже знала: жалість — це теж ресурс, і в неї його залишилося зовсім небагато.
Лідія Миколаївна переїхала ближче, обміняла свою квартиру на меншу, за дві зупинки від сина. Дмитро допомагає їй і зараз, але тепер він завжди повертається додому до обіду. І коли Надія чує, як він сміється з дітьми у вітальні, цей сміх здається їй найдорожчим скарбом у світі.
Часом любов до батьків вимагає від нас великого терпіння, але справжня мудрість полягає в тому, щоб не дозволити цьому почуттю перетворитися на тягар, який руйнує власне майбутнє.
А як ви вважаєте, дорогі наші читачі, чи існують межі у «синівського обов’язку», і чи правильно зробила Надія, перевівши емоції в холодні цифри, аби врятувати власну родину?
Можливо, і вам доводилося виставляти такі жорсткі кордони у стосунках із рідними?
