— Мам! Ти ж сама в машині казала, що ця дача дістанеться мені у спадок від діда з бабою! Значить, я тут хазяїн, і хочу подивитися свої володіння! Оце так поворот. Катерина зі Степаном лише перезирнулися. Невістка густо почервоніла, а їхній син Олексій здивовано звів брови

Смачненько набивши животик, малий гепнув порожньою чашкою об стіл так, що аж вискочила ложечка.

— Ну, показуйте мені дачу ще раз! — він витер губи паперовою серветкою, по-дорослому крекнув і почав важко сповзати зі стільця.

Для шестирічної дитини, хай і такої вгодованої, стілець був зависокий. Він сопів, чіплявся пухкими пальцями за край скатертини, але коли батьки метнулися допомагати, сердито відштовхнув їхні руки.

Ті лише розчулено заусміхалися: мовляв, дивіться, який самостійний росте!

Малий став посеред кімнати, впер руки в боки і з викликом глянув на діда з бабою.

— І чого ви сидите? Я ж чекаю!

У кімнаті повисла важка, в’язка тиша. Дід Степан незворушно відкусив шматочок вівсяного печива, сьорбнув м’ятного чаю і собі крекнув:

— А куди нам поспішати? У твої-то роки, хлопче, встигнеш ще набігатися.

Данилко насупився і перевів погляд на матір. Але Аліна старанно вдавала, що роздивляється візерунок на фіранках. Тоді малий тупнув ногою, та так, що аж підлога скрипнула:

— Мам! Ти ж сама в машині казала, що ця дача дістанеться мені у спадок від діда з бабою! Значить, я тут хазяїн, і хочу подивитися свої володіння!

Оце так поворот. Катерина зі Степаном лише перезирнулися. Невістка густо почервоніла, а їхній син Олексій здивовано звів брови.

І лише Данилко стояв непорушно — занадто дорослий і прагматичний як на свої шість років.

— Дитина-індиго! — завжди захоплювалася ним друга бабуся (матір Аліни), в якої, до слова, такої розкішної дачі зроду не було. — Просто восьме чудо світу!

Аліна теж сином пишалася. Переступивши поріг свекрів уперше за всі ці роки, вона так його і представила: «Данило Олексійович». З особливим притиском на по батькові.

— Ну-ну, будемо сподіватися, що Олексійович, — тихо бурмотів тоді дід Степан дружині на кухні. — А не від якогось залітного молодця.

— Та ніби на нашого Льошку схожий, тільки розгодований надміру, — м’якше відказувала Катерина. Хоча саме вона ніяк не могла пробачити цій жінці того, що та колись накоїла.

А історія була гіркою. Колись Аліна просто прийшла до першої дружини Олексія, Насті, безцеремонно показала на свій округлий живіт і заявила: «Це від твого чоловіка. І я виходжу за нього заміж, так що ти тут зайва».

Льошка тоді щось белькотів про помилку, виправдовувався, але Настя такого не пробачила — зібрала його речі й виставила за двері.

А щоб колишня родина не муляла очі, нова дружина вчинила хитро: під приводом «великих заробітків» вивезла чоловіка кудись далеко на Закарпаття, до своєї рідні.

Але там, чи клімат не підійшов, і малий чомусь без кінця хворів, чи хто його знає…. Та й у рідному місті якраз звільнилася Алінина квартира.

Довелося повертатися.

І тут раптом вона згадала, що в Данилка є ще одні дід із бабою, яких вона всі ці роки вперто ігнорувала.

Старші теж не рвалися до спілкування. Їхнє серце назавжди належало Насті та їхній першій онучці, Оленці.

Дівчинка кожні вихідні проводила у старих, а влітку на дачі своїми маленькими рученятами завзято полола бур’яни.

Частенько виривала й те, що не треба, але дід із бабою лише сміялися, хвалили свою помічницю і купували їй гостинці.

Згодом Настя влаштувала своє життя, вдруге вийшла заміж. І знаєте що? Покликала на весілля колишніх свекрів, посадивши їх за столом поруч зі своїми батьками!

Хтось із гостей дивувався, шепотівся: мовляв, нащо на такому святі згадка про минуле?

— Я з ними не розлучалася, — спокійно тоді відрізала Настя. — Вони назавжди залишаться дідусем і бабусею моєї дитини. Крапка.

З новою жінкою сина Степан і Катерина досі знайомі не були. Вона заочно записала їх у вороги. Ні дзвіночка, ні листівки.

Але повернувшись додому, хутко зметикувала: скоро Данилкові до школи, тож безкоштовні няньки зайвими не будуть.

Так вони й опинилися на цій дачі.

Переступивши хвіртку, Аліна остовпіла. Замість очікуваної старої халупи вона побачила добротний дім із товстого бруса та розкішну веранду, заплетену виноградом.

— Котику, ти ж ніколи не казав, що у вас тут така краса, — промуркотіла вона. — Я думала, тут шість соток і кривий сарай.

— Соток тут шісдесят. Я сусідські паї докупив, — не без гордості озвався Степан. — І дім до пенсії поставив на совість. Місто ж сюди розростається, земля зараз золота. Не натішуся, що свого часу за копійки взяв.

З тієї хвилини зверхню, вічно невдоволену невістку ніби підмінили. Вона защебетала, кинулася допомагати Катерині з обідом. І все нахвалювала свого Данилка: мовляв, і до ста рахує, і букви знає.

Встигла навіть поводити малого по садку, пошепки втокмачуючи, який щедрий спадок його чекає, і наказуючи бути дуже ввічливим зі старими.

Тільки от біда: сама ж не навчила сина тій ввічливості. Зате малий, маючи чіпкий розум до фінансів, одразу все зрозумів. Дім і садок йому сподобалися, і він твердо вирішив, що тепер він тут — єдиний володар.

Тому можна лише уявити його обурення, коли по обіді біля двору зупинилася машина, і на подвір’я забігла якась дівчинка.

Світлокоса, жвава, вона кинулася обіймати діда з бабою, дзвінко цілуючи їх у щоки. Аліна миттю наїжачилася. Олексій розгубився, але все ж несміливо погладив чужу-рідну дитину по голові.

Колишня родина Олексія не стала заходити у двір — привіталися з-за воріт, сказали, що поспішають, і поїхали. А Оленка поводилася як удома: звично зірвала жменю стиглої вишні й побігла стежкою, зазираючи під кущі.

— Це ще хто така? — надув щоки Данилко. Він уже подумки приватизував ці сотки і не збирався ділитися своїми ягодами. — Вона мені не подобається! Хай іде геть!

— Мені от теж не подобається, як ти себе поводиш, — насупив брови дід Степан. — Але ж я тебе з хати не жену.

— Як ви можете його гнати? Він же ваш рідний онук! — спалахнула Аліна, якій поява Оленки зіпсувала весь настрій. — А от з колишніми родичами могли б уже й не знатися!

— А ми забули у вас дозволу спитати, з ким нам дружити! — не витримала Катерина, гнівно витираючи руки рушником.

— За шість років ви ні разу не подзвонили, не спитали, чи ми взагалі живі. А Настя з Оленкою завжди поруч були. Коли батько зліг у лікарню, вони щодня гарячі бульйони носили!

— А чого ж ви нам не сказали? — знітилася Аліна, смикаючи чоловіка за рукав. — Ми б грошей на ліки переказали…

— Та що там переказувати, банк напрягати, — гірко всміхнувся дід. — Можете й зараз готівкою дати, не відмовимося. Я ж не працюю вже, на одну пенсію тягнемо, кожну копійку рахуємо.

Олексій рефлекторно поліз у кишеню, але отримав такий штурхан у бік від дружини, що одразу почав мимрити: мовляв, переїзд з’їв усі гроші, зараз скрута, але колись потім — обов’язково…

— Ну що ж, почекаємо, — кивнув Степан і пішов розпалювати лазню. А Оленка, з’ївши свої вишні, весело пострибала слідом за дідом — помагати.

Розмова про гроші остаточно добила тонку душевну організацію невістки.

А ще Данилко, якому не давала спокою «загарбниця» його саду, влаштував справжню істерику.

— Хай проженуть її! — верещав він, жбурляючи грудки землі в батьків, які вперше в житті не кинулися виконувати його забаганку.

А Оленка тим часом сміхотливо показувала йому язика з-за дідової спини.

— Ви всі погані! Я вас не люблю!

Малий завивав, як сирена. Він звик: варто пустити сльозу — і світ падає до його ніг. Бо так робила мама. Чуть що не по її — одразу в сльози, і тато вже біжить просити пробачення.

Зручна система. Але ці вперті старі з їхньою розкішною дачею поламали весь механізм.

— Досить! — раптом гаркнув Олексій. Він так втомився запихати сина в машину, що обличчя його налилося кров’ю: — Закрили роти обоє! Або підете додому пішки!

Аліна хотіла було обуритися, але глянула на важкий, незнайомий погляд чоловіка — і мовчки сіла на заднє сидіння.

Данилко, звикнувши копіювати матір, миттю затих і притиснувся до неї, розмазуючи по щоках брудні сльози.

«Нічого, не варто його зараз злити, поки ми цю дачу на Даньку не переписали, — крутилося в голові Аліни, поки вона мружила хитрі очі.

— У них ще й квартира в місті непогана… Старі ж не вічні. Ще десяток років — і хата звільниться для нашого солоденького хлопчика».

Вона ніжно поцілувала малого в маківку. Її син обов’язково буде щасливим. Вона навчить його вигризати своє зубами, відштовхуючи ліктями всіляких там Оленок.

Коли машина зникла за поворотом, дід Степан важко сперся на хвіртку.

— Уся в матір порода пішла… — тихо промовив він. — Ці ж не посоромляться нас на старості літ пустити за вітром, аби тільки метри прибрати до рук.

— Не посоромляться, Степане, — зітхнула Катерина, витираючи очі куточком хустки. — Треба, мабуть, усе на Оленку переписувати. Тільки на неї й на Настю вся надія… Ті совість за гроші не продадуть.

— Сподіваюся, — глухо відповів дід. — Бо після сьогоднішнього концерту я вже ні в чому не певен.

А маленька Оленка тим часом повзала на колінах по теплій землі, захоплено розглядаючи якогось великого жука.

Вона не думала ні про спадок, ні про квадратні метри. Світило сонце, пахло кропом, поруч були найрідніші дідусь із бабусею — що ще дитині треба для справжнього щастя?

***

Від редакції:

Діти, як губка, вбирають усе, що бачать удома, віддзеркалюючи не лише любов, а й приховану жадібність чи холодний розрахунок дорослих. Життя завжди розставляє все по своїх місцях, і жодні квадратні метри чи спадки не замінять справжнього родинного тепла та щирості.

А як ви гадаєте, чи можливо навчити дитину людяності, якщо вона змалечку бачить довкола лише цинічну боротьбу за вигоду?