— Овва! Тільки-но віддав Богу душу, то зразу «соколиком» став? — у голосі Віри забриніла така відверта іронія, що вдові аж дихати перехопило. — А хто ще місяць тому на всю вулицю верещала, щоб він здох, бо сили більше нема? — Ой, Вірко, знайшла що згадувати! — образилася Тетяна, шморгаючи носом. — Зпересердя чого тільки не бовкнеш! І як у тебе язик повертається таке казати, коли ще й сорока днів не минуло

Тетяна лежала лицем до вицвілих шпалер і глухо стогнала.

У хаті стояло важке, задушливе повітря.

Десь над вухом набридливо дзижчала муха, немита підлога припадала пилом, а з двору долинало жалібне мукання недоєної корови.

Але Тетяні було байдуже. Вона оплакувала чоловіка.

— Таню, кінчай вилежуватися! Вставай! — сусідка Вірка зайшла без стуку, по-хазяйськи гупнувши дверима. — Горе горювати треба недовго, а роботу ніхто не відміняв. У тебе худоба не годована, город сохне!

— Нічого я не хочу… — Тетяна ще дужче натягнула на себе ковдру. — Хай воно все горить синім полум’ям. Не хочу жити без мого Олексія, без мого соколика…

— Овва! Тільки-но віддав Богу душу, то зразу «соколиком» став? — у голосі Віри забриніла така відверта іронія, що вдові аж дихати перехопило.

— А хто ще місяць тому на всю вулицю верещала, щоб він здох, бо сили більше нема?

— Ой, Вірко, знайшла що згадувати! — образилася Тетяна, шморгаючи носом. — Зпересердя чого тільки не бовкнеш! І як у тебе язик повертається таке казати, коли ще й сорока днів не минуло?

— Тьху, дурна! — Вірка спересердя плюнула на затоптаний килимок.

— А нічого, що твій «соколик» збирався від тебе до Польки в Зарічне перебратися? До тієї, до якої пів нашого села вечорами стежку топче?

Полька гнала таку міцну настоянку, що місцеві чоловіки зліталися до її хати, як бджоли на мед.

А особливо щедрих клієнтів вона й безкоштовно пригощала.

Олексій був просто без тями від тієї веселої молодиці і частенько погрожував дружині, що збере манатки й піде до неї жити.

Мабуть, лякав, щоб Тетяна трималася за свого «годувальника».

Хоча яким він був годувальником? Останні років п’ятнадцять Олексій міцно пив і працював хіба що язиком, тож тягар утримання сім’ї давно ліг на Тетянині плечі.

Але миритися з цим він не хотів: сварився, лупив себе в груди, а часом для профілактики міг і кулаком по столу грюкнути.

Так тривало, аж поки змучений пияцтвом організм не сказав «досить». Олексій посинів, захрипів і впав просто посеред двору.

Сільська фельдшерка, потім реанімація в районі — запускали те серце, запускали, та й віддали Божого раба Олексія на суд Всевишнього.

Коли Тетяна остаточно усвідомила, що чоловік більше не переступить поріг — ні напідпитку, ні тверезий, — їй стало водночас гірко, боляче і якось моторошно.

Гірко, бо молодість минула безглуздо. Боляче, бо ж колись кохала його.

А моторошно від того, що тепер за все доведеться відповідати самій.

Раніше був Льоша. Зручний, хоч і нікудишній, громовідвід. На нього завжди можна було списати всі свої біди, бідкаючись сусідам: «Та хіба з цим пияком можна нормально жити?!».

Це він був винен, що грошей вічно катма, що хвіртка не зачиняється вже три роки, а зручності — в дерев’яній будці за сараєм.

Може, тому вона й не хотіла відпускати його до Польки? Бо піде Льоша — і на кого тоді кивати?

На його тлі вона ж виглядала такою собі святою мученицею, голубкою сизокрилою.

— Іди геть, не рви мені душу! — вигукнула вона, пригадавши власні прокльони, і знову зарилася обличчям у вологу подушку.

— Теж мені, подруга називається! На найболючіше тиснеш!

— Так, тисну! — не здавала позицій Віра.

— Бо мені вже в печінках сидить поливати твої грядки й порати твою худобу, щоб вона з голоду не виздихала!

Тобі добре — лежиш собі, сльози ллєш. А я ішачу на два двори, руки вже як у мавпи витягнулися, відра з водою та гній тягаючи!

До речі, там у тебе шланг зірвало з крана. Я сама той хомут натягувати не буду.

Вставай і розбирайся, бо огірки твої згорять на сонці, а морква з цибулею поляжуть.

Залишишся без урожаю, будеш узимку зубами клацати!

— Ой-йой-йой… Був би мій Олексійко, сам би все полагодив! — заголосила Тетяна, сідаючи на ліжку й розхитуючись із боку в бік, мов та черниця. — Що ж мені тепер робити-и-и?

— Коли це він тобі сам щось лагодив? — щиро здивувалася сусідка.

— Зазвичай кликав Сергія Мельника, і той усе робив за двісті гривень, які ти ж зі своєї кишені й діставала. Так що не роби драми. Береш телефон, набираєш Сергія, і через пів години він усе зробить.

— Та як же я йому подзвоню… — заскиглила Тетяна, навпомацки шукаючи ногами капці. — У мене ж і номера його нема!

— З Олексієвого дзвони! — розлютилася Вірка. — Він же мобільник із собою в домовину не забрав, он на столі лежить.

— А що я чужому чоловікові скажу? — Тетяна все ще хапалася за соломинку, сподіваючись перекласти клопіт на сусідку. — Ще подумає щось таке…

— Що хоче, те хай і думає, аби шланг начепив! — Віра вже стояла на порозі.

— Вчися, Таню, жити самостійно. Годі чекати манни небесної. Вона раз у житті падала, та й то дві тисячі років тому, і не для нас із тобою.

Вірка пішла, сердито грюкнувши хвірткою.

Тетяна важко підвелася. Схоже, ніхто її більше рятувати не збирається.

Вона п’ятірнею пригладила давно не чесане волосся, принюхалася до старого халата і аж скривилася.

Пахло від неї гірше, ніж у хліві від кози Маньки.

«Треба в когось у літній душ попроситися, — сумно подумала вона. — Щоб у свій сходити, води треба наносити, а я після трьох тижнів лежання ледь на ногах тримаюся».

З Олексієм вони прожили майже тридцять років. Дітей, сина й доньку, на ноги поставили.

Ті давно в місто повтікали, бо не могли терпіти вічних батьківських скандалів.

Приїхали на похорон, подивилися, як мати побивається, поспівчували сухо, та й поїхали, щойно поминки відправили.

І лишилася Тетяна сама.

Злягла, щоб сховатися від порожнього дому і страху перед відповідальністю.

Спочатку її жаліли, носили гарячий борщик у судочках. Але людське співчуття — річ вичерпна.

Вірка була останньою краплею.

Тетяна вийшла на ґанок, сіла на нагріту сонцем сходинку і замислилася.

Попереду — ще років двадцять-тридцять життя у цій напівзруйнованій хаті.

Колись вони з чоловіком будувалися, раділи кожній прибитій дощечці.

А потім Олексію все остогидло. Залишалося дріб’язок: вставити вікно на горищі, викласти доріжку, підклеїти шпалери.

Але чоловік махнув рукою на господарство і пішов витрачати життя на компанію по чарці.

А Тетяна… Тетяна тоді теж опустила руки.

Сил вистачало тільки на город та дітей.

Замість вікна на горищі — шматок фанери, замість доріжки — старі дошки в багнюці, на кухні — голі стіни.

«От би двір тротуарною плиткою викласти… — подумала вона, роздивляючись ті гнилі дошки. — Цікаво, Сергій візьметься?».

Майстер на всі руки Сергій Мельник умів усе. І, на диво, з’явився він того дня без дзвінка.

Вірка, не покладаючись на розкислу подругу, сама його викликала.

— Сьогодні з тебе грошей не візьму, як із новоспеченої вдови, — попередив він, заходячи у двір. — А далі — суворо по прайсу.

Сергій був справжнім рятівником для сільських жінок, чиї чоловіки або пили, або мали дві ліві руки.

Він лагодив, фарбував, клеїв, мурував і брав за роботу по-божому.

— Та я б і сьогодні заплатила… — закряхтіла Тетяна, піднімаючись із ґанку, щоб показати, де той кран.

— Іди краще вмийся, — Сергій зморщив носа. — А де кран, я й без тебе знаю, сам торік ставив.

Тетяна спалахнула до самих коренів волосся. Невже вона так засмерділася, що це помітив сторонній чоловік?!

Вона кулею метнулася в хату, нагріла на плиті чайник і над мискою вимила голову й тіло так, що аж шкіра скрипіла.

Висушила волосся рушником, вискочила надвір, сподіваючись реабілітуватися в очах майстра.

Але той і не глянув.

Мовчки затягнув хомут на шлангу, підправив петлю на хвіртці, забив цвях, що стирчав із дошки на ґанку, і попрямував до виходу.

— Сергію! А ти мені плитку у дворі не покладеш? — гукнула вона йому навздогін.

— Післязавтра зайду. Подивимося, поміряємо, порахуємо! — відповів він, не обертаючись.

Сергій був чоловіком солідним, мав жінку й купу дітей, і Тетяна зовсім не мала на нього ніяких планів.

Але саме цей пекучий жіночий сором за свій неохайний вигляд раптом струснув її, ніби струмом.

Вона наносила води, дочекавшись поки та нагріється на сонечку, ще раз нормально вимилася і закинула в стареньку пралку всю гору брудного одягу.

Коли ввечері Вірка зазирнула перевірити, «чи не вмерла там та ледащо», то застала Тетяну за миттям засиджених мухами дзеркал і вікон.

— Щось я залежалася, — відсапуючись, сказала вдова. — Бруду розвела стільки, що й за тиждень не вигребу.

Відпустка, взята на оплакування своєї жіночої долі, закінчилася.

Тетяна взялася до роботи в прискореному темпі, з ранку до ночі.

На зміну в магазин вона вийшла задоволеною собою жінкою.

Пройшлася новенькою бруківкою, яку вже встиг викласти Сергій, у голові прикинула дебет із кредитом і подумала: чи вистачить відкладених грошей на нові шпалери в кухню.

Коли діти приїхали на сороковини, на них чекали вичищена до блиску хата, вибрукуваний двір, нове пластикове вікно на горищі, рулони шпалер на поличці і, головне, мати, яка діловито снувала туди-сюди.

— Нічого собі… — присвиснув син, який виріс у вічній розрусі. — Це що з тобою сталося?

— Якось соромно стало так жити, синку, — зніяковіло знизала плечима Тетяна.

— Тепер же не скажеш, що батько-пияк у всьому винен. Доводиться відповідати і за добре, і за погане самій. Не сховаєшся. Сама хазяйка — сама й відповідай.

Син задумливо почухав потилицю, нічого не пояснював, але пішов у сарай, дістав пензлик і дофарбував сходинки, до яких у матері не дійшли руки.

Сергія Мельника тепер кликали в цей дім часто: то паркан підправити, то сарай.

Він приходив, мовчки робив свою справу і йшов із грошима та теплими пиріжками для своєї малечі.

— Гарна ти господиня, Тетяно Петрівно, — сказав він якось, приймаючи пакунок із випічкою як доплату.

— Може, тебе засватати за когось? Є в мене на прикметі порядні мужики.

— Рано ще! — засміялася Тетяна, тільки уявивши себе знову заміжньою.

— Мені ще треба в літньому душі підлогу поміняти, ванну кімнату у хаті зробити і парканчик для квітника замовити.

А вийду заміж — раптом знову розслаблюся, перекладу на нього відповідальність, і лишаться мої справи недоробленими.

Так що нехай женихи почекають. От доведу до пуття себе і хату, тоді, може, й про жіноче щастя подумаю.

— Так це ж… — вперше розгубився незворушний Петров. — Жіноче щастя ж ніби і є в тому, щоб чоловік про дім дбав і благополуччя родині забезпечував.

— Це в тебе так, Сергію, — розвела руками Тетяна.

— Тому ти й ходиш по селу, чужі двори до ладу приводиш. А нам, жінкам, своє благополуччя в тих дворах часто доводиться здобувати власноруч.

Сергій нерозуміюче крекнув і пішов двором, міцно притискаючи до грудей гарячі пиріжки.

Йшов, ковтав слинку, але сам їсти не став. От прийде додому, роздасть усім по гостинцю, а собі…

Собі вже — що залишиться.

***
Від редакції:

Часто ми ховаємо власну бездіяльність за спинами тих, хто поруч, перетворюючи їх на зручне виправдання своїх невдач і відкладених мрій. Але варто лише скинути з себе цей тягар перекладання відповідальності, як виявляється, що наші власні руки здатні створити справжній затишок.

Зрештою, брати своє життя під контроль — це чи не найголовніший крок до гармонії із собою.

А як ви вважаєте, чи буває так, що втрата звичного укладу життя несподівано відкриває в жінці друге дихання?