— От у кого ти такий вдався?! — сплеснула руками жінка. — Матір зі світу зжив своїми гулянками, тепер ще й брата… Хто наступний?! — Якого брата? Що ви верзете, стара? — Павло відмахнувся, але всередині щось неприємно стислося. — Тільки сорок днів по Марії вiдбули, як Сашка ховати довелося

— Понаїхали, — глухо пробурмотів Павло, відпихаючи ногою від порога чужі дорожні сумки. — Жодного спокою від вас у власній хаті!

Він ще здаля побачив біля своїх воріт три автомобілі, що виблискували на сонці, і лише криво посміхнувся.

— Гуманітарна допомога прибула, — кинув він своєму товаришеві по чарці, який ледь встигав за ним, брязкаючи пляшками в пакеті. — Ти йди поки до Володі, а до мене зараз краще не потикатися.

Павло зайшов до хати, важко човгаючи старими черевиками по підлозі.

— Медом вам тут помазано, чи що? — прошипів він, невдоволено оглядаючи метушню.

— Я тобі зараз помажу! — старший брат Олександр, блідий і змарнілий, ледь стримував гнів. — За півтора місяця такий хлів тут влаштував! Дівчата тільки-но на мамині похорони всю хату до блиску вимили, а ти знову бруду розвів, дихати нічим!

— Ти тут руками не дуже розмахуй, — вишкірився Павло. — Не в себе вдома, не забувай!

Олександр не витримав і спересердя штовхнув молодшого брата в груди. Павло, який, на відміну від кволого брата з двома інфарктами, завжди вирізнявся міцною статурою, рвучко відштовхнув його у відповідь.

Сашко похитнувся, хапаючись за серце, і важко осів на стілець. Здійнявся крик.

Сестри кинулися до старшого, а Павло, не чекаючи розв’язки, розвернувся і вискочив з рідного двору, прихопивши зі столу чийсь пакет із продуктами.

Старші завжди привозили добру ковбасу та сир — для Павла, який останніми роками ніде не працював, це було дуже доречним.

Він перебрів мілку річечку і подався до сусіднього села — пересидіти, поки рідня не роз’їдеться. Йшов, викручував мокрі штани і думав: які ж усе-таки люди злі. Навіть власні брати й сестри.

Батько й мати в них одні, а таке відчуття, ніби він — приблуда, якого виховали з жалості. Усі повивчалися, по влаштовували життя, а він лишився з порожніми руками.

Так, колись він наробив помилок. Ще в школі вони з Оленою чекали на дитину. Довелося одружитися. Мати сварилася, благала взятися за розум, але молодість брала своє.

От тільки Олена виявилася не готовою до сімейного життя. Покинула його з маленьким сином на руках і втекла до міста. Хлопчика забрала до себе старша сестра — сказала, що Павло сам не потягне.

Відтоді син ріс у чужій родині, налаштований проти рідного батька.

З роками Павло намагався ще кілька разів зійтися з жінками, але жодна довго не витримувала його важкого характеру та згубної звички, яка все глибше затягувала його у свій чорний вир.

Він витер обличчя рукавом, дістав з пакета шматок копченої ковбаси і, мружачись від задоволення, попрямував до хати Івана.

Той жив на краю сусіднього села, у напівзруйнованій хатині з забитими вікнами.

У цій темній, занедбаній оселі часто знаходили прихисток такі ж загублені душі. Там Павло і залишився, втративши лік дням у густому тумані міцних напоїв.

Коли гроші й принесені продукти закінчилися, а тіло почало благати про порятунок, Павло знесилено поплентався додому. Йшов довго, ховаючись від спеки в тіні дерев.

Діставшись свого двору лише надвечір, він остовпів: біля хати стояли довгі дерев’яні столи й лави.

«Оце так розмахнулися з поминками по матері, — подумав він. — Тиждень гуляли, чи що? Чого столи не прибирають?»

Але на дверях висів замок, а вікна дивилися у двір глухою порожнечею.

Рипнула хвіртка. На подвір’я зайшла сусідка, тітка Ніна, давня мамина подруга.

— Що, повернувся? — її голос дрижав чи то від гніву, чи то від сліз.

— А вам що до того? — буркнув Павло.

— От у кого ти такий вдався?! — сплеснула руками жінка. — Матір зі світу зжив своїми гулянками, тепер ще й брата… Хто наступний?!

— Якого брата? Що ви верзете, стара? — Павло відмахнувся, але всередині щось неприємно стислося.

— Тільки сорок днів по Марії вiдбули, як Сашка ховати довелося! — заплакала сусідка. — Не витримало його серце тієї вашої сварки. От такі, як ти, не живуть по-людськи і іншим не дають!

Тітка Ніна пішла, кинувши на нього повний презирства погляд, а Павло так і лишився стояти посеред двору. У хаті на столі він побачив два портрети з чорними стрічками. Мама. І Сашко.

Сашко, який був старшим на десять років.

Який няньчив його, вчив рибалити, водив до лісу, заміняючи вічно зайнятого, суворого батька.

У хату нечутно прошмигнула Дарина — місцева жіночка, яка давно втратила подобу через оковиту.

— Ой, Павле, посадять тебе, — заголосила вона, прожогом нишпорячи очима по кутках. — Олексій казав, що це через тебе Сашко зліг і не піднявся… Вони ж тебе тепер засудять.

Дарина схопила зі столу якийсь окраєць і зникла, а Павло важко опустився на диван. Його проспиртований мозок лихоманково працював.

Отже, рідня звинувачує його. Хочуть запроторити за ґрати. А для чого? Щоб хату відібрати! Ту саму хату, від якої вони самі відмовилися багато років тому, залишивши йому.

У ньому закипала чорна, пекуча образа. Чому їм усе — квартири, діти, онуки, а йому — лише звинувачення в усіх бідах?

— Дзуськи вам, а не хата, — прошепотів він.

Він дістав з комори стару каністру з легкозаймистою рідиною, яку колись привіз покійний брат для якихось господарських потреб.

Руки трусилися від страшного похмілля і відчаю. Рідина хлюпнула на підлогу, на стіни, на його власні брудні штани. Сірник спалахнув неохоче, але вогонь миттю перекинувся на старі дошки.

Павло заворожено дивився на сині язички полум’я, не помічаючи, як вогонь уже лиже його власний одяг…

Його врятували сусіди, витягнувши з палаючої хати. Дім згорів майже дотла.

— На перших порах доведеться комусь із вас за ним доглядати, — тихо сказала молоденька медсестра Галині, яка першою приїхала до лікарні за дзвінком сусідів.

Павло лежав на ліжку з перебинтованою головою і гіпсом на нозі.

— Пощастило йому, — зітхнула дівчина в білому халаті, дивлячись на змучене, посіріле обличчя Галини. — Опіки не такі вже й страшні. Щільний, хоч і брудний одяг уберіг. Ви б, жіночко, хоч речі йому попрали, до ладу б чоловіка привели…

Галина лише гірко усміхнулася, проводжаючи медсестру поглядом. Хіба цій дитині поясниш, що таке роками тягнути на собі родича, який сам руйнує своє життя?

Вона нахилилася до брата. З-під білих бинтів на неї дивилося одне насторожене око.

— І що з тобою робити? — прошепотіла Галина. — Хату ти спалив. Жити тобі ніде. Що мовчиш?

Павло кліпнув оком і тихо, але якось дуже звично, вимогливо сказав:

— Води дай. І цигарок купи…

Він знав: вони його не покинуть. Бо в них, на його щастя, є та сама родинна совість, якої йому завжди так бракувало.

***

Скільки таких історій ховається за високими парканами наших сіл та міст? Ми часто засуджуємо, не розібравшись, або ж, навпаки, тягнемо на собі хрест обов’язку, забуваючи про власне життя.

Залежність — страшна річ, яка випалює душу швидше, ніж вогонь — дерев’яні стіни хати. Але як знайти ту межу, де закінчується сестринська чи материнська жертовність і починається потакання чужій слабкості?