Колись, ще навчаючись у коледжі, мені довелося піти з мамою на ринок. Дитина я пізня, тому вже жила в гуртожитку, окремо від батьків і ближче до навчання.
Мама приїжджала рідко, переважно, якщо треба було купити речі чи привезти книги, тоді комп’ютер у широкому використанні ще не був. Мама була на пенсії і багато дозволити собі витратити не могла на мене, а я тоді цього не розуміла.
Стипендію не отримувала – встигала отримати трійок, а коледж – не школа, там не пошкодують. От і доводилося просити у мами, крім їжі та покупки одягу, ще на всілякі дрібниці.
Мама була незадоволена — «треба стипендію отримувати», а в мене як на зло по якомусь предмету і наприкінці півріччя, серед решти хороших оцінок, з’являлися одна-дві трійки. Тож із грошима краще не ставало.
Хлопця у мене не було, тож у фінансовому плані доводилося розраховувати лише на себе. Ось і цього разу йшли по базару, все купили, що хотіли.
Мама рушила до виходу, потягнувши мене впевнено за руку, і тут я попросила в неї подивитися нову парфумерію, яка мені дуже давно подобалася. Мама сказала різке “Ні” і пішла до виходу.
І тоді я заплакала, оскільки чомусь вважала дезодорант предметом першої необхідності, але мама була непохитною і я так і залишилася ні з чим. І тут я їй сказала голосно: “Ну і їдь, ти погана мати!”
Розгорнулася та пішла швидким кроком 10 зупинок пішки до гуртожитку. Наступного дня майже весь коледж знав про не куплений мені дезодорант.
У групі люди зробили свої висновки, що зі мною спілкуватися не варто і півтора року навчання зі мною ніхто не дружив. Група була велика, але не одна людина не встала на мій бік, так і продовжували мене зневажати.
А доводили мене так, що я мало не щоночі плакала, згадуючи про знущання, а людина я емоційна і ледве могла заспокоїтися. Мені було так погано від того, що відбувалося, що прямо перед державними іспитами я звернулася до лікаря, він порадив перестати нервувати, і я зрозуміла відразу – все це через того дезодоранта.
Ми більше 10 років не вчимося разом, спілкуємося зараз у соц. мережах, але ті страждання через антиперсперант я запам’ятала назавжди. Сама розповіла, але ніхто навіть не подумав допомогти, всі осудили.
