З чоловіком розлучилася через свою матір. Він пішов, залишивши мені двох дочок – 6 та 3 років.
Я не можу у всьому звинувачувати маму, адже вона надала нам житло після весілля. І це була трикімнатна квартира, де у нас та у дітей були окремі кімнати.
Хоча мама втручалася у все і завжди давала поради. Чоловік це дратувало, я намагалася налагодити стосунки, просила маму жити своїм життям.
Мама говорила, що ми нахлібники, чоловік мало заробляє. Він пропонував піти на орендовану квартиру, але мама допомагала з дітьми, готувала, прибирала, продукти купувала.
Але при цьому зауваження постійно робила. То ми голосно розмовляємо, то діти галасують, то чоловіка смикала у вихідні, щоб у квартирі ремонт робив.
Він, йдучи, сказав: «Живи тепер зі своєю матір’ю, я більше так не можу». Я вмовляла, погоджувалась переїхати, але чоловік сказав, що вже пізно, він покохав іншу жінку.
Аліменти чоловік платить, іноді гроші дає і окрім цих виплат, але з дітьми майже не спілкується. Може тому, що в нього вже є дитина в іншій сім’ї, і вона його любить більше.
А я, як і раніше, живу з мамою, але майже з нею не розмовляю. Душить образа за своє розбите життя.
