Я зустрічалися з коханим півтора року, шалено його люблю і він мене теж. Мамі він не подобався відразу, але нічого зробити вона не могла, тому особливо на шляху у нас не стояла, але завжди казала, що мені потрібне навчання і це важливіше.
І ось закінчивши 1 курс, вона сказала, що треба виїхати до іншого міста вчитися. Скільки було сварок і сліз, що я не хочу, на що вона відповіла: «Тоді йди з дому».
У результаті я поїхала до іншого міста і дізнаюся, що чекаю дитину. Коханий радий, чекає вдома, але проблема з квартирним питанням та фінансами.
Мама немає нічого, щоб нас підтримати і допомогти, вона одразу в багнети: «ніякої дитини, я тебе знати не хочу, матері в тебе не буде» — у результаті в мене стався зрив.
Хлопцеві сказала, що залишаюся вчитися, на що він не повірив і сказав, забудь мене і все, що було між нами, твоя мама у всьому винна, і ти знаєш це чудово, знати вас більше не хочу.
Мені так погано, жити абсолютно не хочу, я втратила коханого, нашу дитину, я так його кохаю і знаю, що він мене також кохає, але бути зі мною вона не хоче більше тим більше на такій відстані. Я не знаю, що робити далі без коханого?
Мені 59 років. Торік я завела «блокнот радості». Пишу це, і самій трохи смішно. Звучить…
— Ти ж не забула, що я сьогодні ввечері їду до Сергія на день народження?…
— Яка ж смакота… — Оксана Михайлівна аж очі примружила від задоволення. Вона делікатно поклала…
З самого недільного ранку Люба чаклувала на кухні. Руки по лікті в борошні, зате тісто…
— Мамо, ви що, з глузду з’їхали?! — я кричала так, що аж у вухах…
— Та не треба мене нікуди перевозити! Чуєш, Світлано? Навіть не проси, — я стояла…