У нашій сім’ї було шестеро дітей. Батько у всіх один, а от життя різне у кожного склалося. Ми росли у невеличкому селі, де кожен день був боротьбою за виживання. Діти з’являлися одне за одним, різниця між нами була лише 2-3 роки.
Мама працювала вдома, бо як тут на роботу підеш, коли в хаті стільки ротів, та ще й господарство велике – город, корова, свині, кури, вівці. Жили ми на одну татову зарплату, але не голодували, та й одягненими були, хоч і скромно.
Я, як старша, завжди допомагала мамі. З 14 років вже на косовицю ходила, траву косила нарівні з дорослими. Мама все ставила мене в приклад, мовляв, дивіться, як треба працювати. І не було тоді в мене ніяких претензій до неї. Все робила, що могла, старалась.
А потім щось змінилося. Якби я знала, з чого це почалося, може, легше було б зрозуміти. Мама наче відвернулася від мене.
Я стала для неї гіршою за всіх, нікчемною, лінивою. Мене вже не хвалили, а наче звинувачували у всіх бідах. Хоча я продовжувала їй допомагати більше, ніж інші діти. Працювала на її городі, в її домі, вона ж мене називала «трактор».
– Наталю, та ти знову тут? – часто питала вона, коли я заходила. – До мене ось дочка прийшла, а ти чого тут?
І це при тому, що я завжди була поруч, завжди допомагала. А тут приходила одна з сестер, яка не з’являлася місяцями, і мама сяяла від щастя. Мене ж не помічала.
А потім стало ще гірше. Одного разу я дізналася, що мама думає, наче я краду у неї. То ложки зникли, то якась стара блузка, то кришка від чайника підмінилася. Тоді я вирішила: все, більше не піду. Нехай вона сама розбирається.
Через деякий час дзвонить мені інша сестра:
– Наталю, ти що, зовсім маму покинула? Прийшла, а там сміття через край, мухи дзижчать, хліба нема, холодильник порожній.
– А може, ти теж згадаєш, що ти її дочка? – відповідаю. – А може, годі вже вважати, що це тільки мій обов’язок?
Пройшло кілька місяців, і мама злягла. Всі перелякалися, почали приходити, допомагати.
Я теж прийшла. Вісім днів по черзі сиділи біля неї, доглядали. Мамі полегшало, і все повернулося на свої місця.
Я маю на увазі її ставлення до мене. Нічого не змінилося. Тільки тепер інші сестри теж почали частіше заходити, допомагати.
Мені вже скоро 70 років, а в душі досі ті ж рани. Мама лежить вже п’ятий рік, не впізнає ні мене, ні себе. За останні десять років три сестри померли. А мама досі жива, хоча вже нічого не розуміє, нічого не пам’ятає. І тепер вона знову на мені.
Їй 95 років. І я вже нічого не зміню, не виправлю, не достукаюся до її серця. Все, що залишається, – це доглядати за нею і пам’ятати, ким я була для неї все життя. Пам’ятаю ту біль, ту образу, що сидить десь глибоко в мені.
Я розумію, що треба відпустити це. Було й було, пройшло і минуло. Але кожного разу, коли згадую, стає боляче.
Як я не знала, з якого боку до неї підступитися, як довести, що я теж варта її любові, її тепла. Нічого вже не зміниш, але я до кінця життя це пам’ятатиму.
